Швейцарський режисер Еммануель Графф: Для мене час тепер ділиться на до і після Майдану

Еммануель Графф – французький режисер-документаліст, який мешкає у Швейцарії.

За двадцять років роботи в документальному кіно він зняв кілька стрічок про Лотарингію – регіон, в якому він народився та виріс.

Але впродовж останніх років режисера зацікавила наша країна. Сьогодні Еммануель Графф є автором двох документальних робіт про Україну – "Українські щоденники" та "Саша Х. Крила на Майдані".

Напередодні київської прем’єри стрічки "Саша Х...", яка розповідає історію загиблого на Майдані Саші Храпаченка та його родини, УП. Культура поговорила з режисером про його фільми і про те, як змінився образ України в Європі після Майдану.

– Україна є темою двох ваших останніх документальних фільмів. З чим був пов’язаний такий вибір?

– Я родом із Лотарингії – французького регіону, в історії якого помітне місце посідають іммігранти, особливо з країн Східної Європи – Польщі, Словенії, України, Росії, колишньої Югославії.

Французький режисер-документаліст Еммануель Графф. Фото: uacrisis.org

Вихідці з цих країн почали переїжджати до Франції ще у ХІХ столітті – або через війну, або щоб знайти роботу на металургійних заводах чи шахтах, або у зв’язку з обома цими причинами.

Я познайомився із нащадками українських мігрантів вже давно, і добре знаю цих людей.

До того ж, 2011 року я одружився з українкою в Харкові – доволі несподіваний союз. Звісно, я почав цікавитися рідною країною моєї дружини.

Якщо говорити про приватне життя, то я щодня живу "з Україною" – завдяки моїй дружині, нашому синові, батькам дружини, які завдяки Skype неначе поруч. Але й поза тим, багато що в Україні глибоко мене зворушує.

Доволі швидко я відкрив для себе приголомшливі історії, пов’язані з історичним минулим вашої країни. Наприклад, я дізнався про долю українських військовополонених у Франції у 1943-1944 роках, про Голодомор, правда про який замовчувалася 70 років.

Цікавила мене і сучасність, розбудова України – давньої та водночас нової держави.

Але визначальним досвідом для мене став Майдан. Під час тих подій я став прихильником тих ідеалів, за які вийшли люди. Ці ідеали здаються мені універсальними.

Прем'єра фільму "Саша Х. Крила на Майдані" відбулася 10 березня в Києві. 14 березня фільм буде презентовано в Харківському національному університеті ім. В. Каразіна

Я поділяю позицію французького філософа Андре Глюксмана, який помер цього року. Він сказав, що наразі "Київ є столицею вільної Європи".

– Ваш перший фільм, "Українські щоденники", торкається чотирьох тем, одна з яких пов’язана з історією Другої світової війни (табір українських військовополонених у Бан-Сен-Жан), інші – з новітньою історією України – діаспорою, еміграцією тощо. Чому ви вважаєте ці теми важливими, зокрема, для західної аудиторії?

– Ці теми важливі у контексті наведення "мостів" між Сходом і Заходом.

Кожна із чотирьох глав є "містком" між Україною та Францією або Швейцарією. Поміж цими територіями є зв’язок, іноді несподіваний: наприклад, я показую табір військовополонених поблизу Меца, де поховані 22 тисячі українців, які померли у 1943-1944 роках.

Далі я показую прості речі. Приміром, повсякдення мігрантки, яка зі своїм 11-місячним сином, що народився в Західній Європі, повертається в Україну побачити свою родину. Або ж як українська діаспора в Лотарингії переживала події Майдану – на відстані, день у день.

Мене завжди цікавило це буття водночас у двох культурах. Я, власне, сам у такій ситуації: я – француз, що вже 35 років живе у Швейцарії, і мені добре знайомі як позитивні, так і негативні сторони такої подвійної культурної приналежності.

Гадаю, мій фільм у чотирьох главах буде цікавий і західним європейцям, і українцям.

– Як сприйняли ваші фільми у Швейцарії і Франції?

– Вони щойно вийшли на екрани, тож поки що їх подивилося відносно небагато людей.

Однак наразі вже можна констатувати, що глядачів більше цікавлять звернення до "близької до людей" теми, до зйомок щоденного життя. Людей притягує своєрідна "банальність повсякдення", через яку, я сподіваюся, мені вдається показати багатство.

На відміну від репортажів, які ми бачимо на екранах телевізора, документальний фільм дозволяє спостерігати за людьми з меншої дистанції, іноді навіть у мовчанні. Правдиве, реальне знаходиться саме там – у відсутності постановки та режисури.

Еммануель Графф: "Мене завжди цікавило це буття водночас у двох культурах". Фото: Facebook

Документальне кіно люблять саме за це – там немає нічого штучного. Телебачення намагається форматувати наш погляд, звертати його до "телереальності", проте люди цінують, на мій погляд, можливість бачити інтимніші речі.

Врешті, мені здається, цей аспект "містка" між Сходом і Заходом також дуже цінують, так само як і несподіваний підхід до певних тем: про табір військовополонених у Бан-Сен-Жан знають дуже мало, так само як і про існування французько-швейцарських громадських організацій, які зараз допомагають Україні, теж.

– 2013-2014 роки стали справді історичними для України. Що Майдан змінив особисто для вас?

– Я мав нагоду протягом кількох днів із середини спостерігати за справжньою народною революцією, що є справді рідкісним досвідом. Для мене це було чимось дуже зворушливим і формотворчим.

Зйомки фільму "Саша Х. Крила на Майдані". Фото з архіву Е. Граффа

Оця величезна площа на лютому морозі, де старші весь день рубали дрова, а молодь складала їжу в наметах, де стільки людей надавали медичну допомогу пораненим і хворим, де замерзлі відігрівалися біля вогнищ – організовано, спокійно всі вони перетворювали світ.

Ось ця спокійна цілеспрямованість, яку я бачив наприкінці грудня-початку січня, стала для мене одкровенням.

По-перше, це остаточно зруйнувало мої стереотипи про "покірних східноєвропейців" – досить поширене на Заході уявлення. По-друге, на цій площі панували творчість, спокій, цілеспрямованість та організованість – мені важко описати словами, наскільки це мене вразило.

Врешті, для мене час тепер ділиться на "до Майдану" і "після Майдану".

Я знаю, що Майдан дав мені силу і переконання. Ніщо ніколи не втрачається безповоротно. Якщо раніше в Європі побутувала думка про беззаперечний російський вплив, про те, що Україна приречена бути винятково країною-васалом, то під час Майдану українці продемонстрували світу феноменальну силу змін.

Еммануель Графф: "Майдан остаточно зруйнував мої стереотипи про "покірних східноєвропейців". Фото: Facebook

Це подібно до Тунісу 2011 року чи до останнього повстання в Буркіна-Фасо, яке змусило піти президента, що обіймав свою посаду ще з 1987 року.

Наприкінці фільму я кажу, що "ті, хто стоять за правду, неодмінно перемагають". І я у цьому впевнений.

– На вашу думку, чи змінилися уявлення про Україну у Швейцарії та Європі загалом після Майдану?

– До Майдану європейці не завжди знали, де саме Україна знаходилася на мапі. Після 2013 року на уявлення європейців про українську революцію та Україну загалом впливають політичні симпатії та інформація, яку люди отримують або не отримують.

У Франції, наприклад, значна частина "лівого крила лівих" потрапила в пастку російської пропаганди, яка стверджує, що революцію на Майдані очолювали ультранаціоналісти, а то й неонацисти. Остаточна мета цієї пропаганди очевидна – розкол та ослаблення європейського континенту.

Так само ворожу до Майдану позицію зайняли європейські крайні праві, оскільки Росія їх значною мірою фінансує і, до того ж, ці націоналістичні європейські партії завжди симпатизували авторитарним режимам.

Кадр із фільму Еммануеля Граффа "Саша Х. Крила на Майдані"

Проте посередині між цими двома політичними течіями знаходиться практично все суспільство, яке не дуже розуміє, що й думати – люди певною мірою губляться у щоденному безперервному потоці інформації.

Образ Путіна в Європі загалом негативний, України – здебільшого позитивний, проте бракує справжнього співпереживання. Важливо продовжувати комунікувати, заповнювати простір, адже антиукраїнська пропаганда має необмежені та ефективні засоби.

В Європі часто трапляється так, що ті, хто поділяють антиамериканські погляди, з великою імовірністю поділяють і антиукраїнські. Деякі люди немовби нездатні усвідомлювати, що імперіалізмів може бути водночас два.

– У фільмі "Саша Х. Крила на Майдані" розповідається історія активіста Майдану і його родини. Як ви вийшли на цю історію і, власне, про що вона?

– У жовтні 2014 року я протягом 5 днів перебував у Києві як спостерігач на виборах до Верховної Ради. Під час перерви в цій роботі я повернувся на Майдан, де не бував від часів революції.

Прогулюючись, я натрапив на невеликий меморіал юнакові, що загинув на Інститутській. Молода жінка саме чистила його невеликим віником. Ми завели розмову, і вона мені розповіла історію цього хлопця.

Йому було 26 років, він загинув від кулі невідомого снайпера 20 лютого.

Повернувшись до Швейцарії, я знову вийшов на зв’язок із цією Наталею, тоді поговорив про цього юнака, Сашка, з одним із його друзів. І тоді мені спала на думку чітка ідея: розповісти про Майдан через історію однієї долі.

Як на мене, це оригінальний, доступний, простий та ефективний спосіб говорити про цю революцію, розбиваючи негативні міфи навколо цих подій: що Майдан буцімто був організований ЦРУ, що протестувальники були винятково праворадикальною молоддю з Києва.

Переклад із французької – Марія Ємець