Переміщені війною. Як живе Луганський український театр у Сєверодонецьку

92
21 квітня 2016

Нещодавно в Києві відбулися гастролі Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру. Це єдиний державний театр, який переїхав з окупованих територій.

У грудні 2014 року до Сєверодонецька, нинішнього адміністративного центру області, переїхали один актор, директор і кілька адміністративних працівників.

Нині в театрі вже понад 80 працівників і, за словами художнього керівника Володимира Московченка, вистави Луганського обласного українського театру в Сєверодонецьку постійно збирають аншлаги.

У рамках проекту "Нескорена Луганщина" театр привіз до Києва дві вистави — "Маклену Грасу" Миколи Куліша та "За двома зайцями" Михайла Старицького.

Монтувальники пересувають головною сценою Національного театру імені Івана Франка декорації Луганського театру — величезні та маленькі стільці. З-за лаштунків молода жінка фотографує сцену і глядацьку залу на свій мобільний телефон.

— Уперше бачу такий масштабний, нереальних розмірів і краси театр, — розповідає акторка Луганського театру Анастасія Адначева-Пономаренко. — Все це хочеться зафіксувати і показати вдома. І залишити собі на згадку. І, звичайно, я сподіваюсь, що ми ще не один раз приїдемо сюди.

— А яка у вас сцена в Сєверодонецьку?

— Ми зараз працюємо в приміщенні Сєверодонецького театру, який постраждав від пожежі (2010 року. — УП). І що маємо, те маємо: там дірки у стінах, у підлозі. Дуже холодно, але, на жаль, так є. Проте ми не втрачаємо оптимізму і віримо, що нам відремонтують це приміщення, — розповіла Анастасія і пішла готуватися до вистави.

 Будівля Сєверодонецького театру, в якому нині працює Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр. Фото: Євген Нікіфоров 

2010 року приміщення Сєвердонецького театру постраждало від пожежі. Фото: paralel-media.com.ua

Поки актори розминалися перед репетицією, я поспілкувався з молодим режисером Луганського українського театру Євгеном Мерзляковим. Після початку бойових дій Євген із дружиною переїхали до Черкас і почали працювати акторами в обласному театрі ляльок.

Через рік вони дізнались про набір в Луганський театр у Сєверодонецьку, і після довгих вагань Євген Мерзляков поїхав на конкурс у новий-старий театр.

— Ви знаєте, таким останнім аргументом виявився вказівник на Луганськ: коли я його побачив, то чомусь вирішив, що треба переїздити, — розповідає Мерзляков. — Ну, бо якщо не ми, то хто буде відновлювати культуру, театр на Луганщині?

— Хто ходить до театру в Сєверодонецьку?

— Частина нашої аудиторії — переселенці з Луганська, які знають, що таке обласний український театр. І тому вони ходять. А також у спадок від Сєверодонецького театру нам лишилась не тільки будівля, а ще й добре підготовлений глядач.

Я був дуже вражений і приємно здивований, що, в принципі, люди ходять в театр. Скільки у нас іде вистав — завжди аншлаги.

Як почуваєтесь? запитую акторів, які чекають свого виходу за кулісами.

— Хвилюємось, на національну сцену нам виходити трошки лячно, — відповідає Володимир Благий родом із Сєверодонецька. Він працював актором у Севастопольському міському театрі. Після окупації Криму повернувся додому. — Це наші перші гастролі. І, звичайно, ми хочемо, аби всі знали, що є театр у Сєверодонецьку. І дуже непоганий.

Київські гастролі Луганського українського музично-драматичного театру відбулись за підтримки Міністерства культури, Луганської обласної цивільно-військової адміністрації та Національного театру імені Івана Франка.

Директор франківців, Михайло Захаревич, розповів, що Луганський театр отримав великі преференції для показу своїх вистав. А після показів колективи двох театрів зустрілися і навіть разом співали.

— Я цей театр дуже добре знаю ще з часів, коли я працював заступником Міністра культури. Після переїзду до Сєверодонецька у них майже нічого не було — ні декорацій, ні перук, — розповідає Михайло Захаревич. — Ми своїми силами намагаємось допомагати їм: хоч вуса якісь даємо, щоб їм було в чому грати.

А коли почались військові дії я хотів запросити їхнього художнього керівника, Михайла Голубовича, до Києва. Він великий актор, здоровенної фактури, часто козаків грав. І він так завжди говорив про Україну, що я був зачарований.

Я хотів його поселити в свою квартиру, а сам піти до доньки, допоки Луганськ звільнять. Він не брав слухавку. І тут дізнаюся, що Михайло вирішив залишитися на окупованій території та став народним артистом так званої "ЛНР". Для мене це була трагедія.

 Директор Національного театру імені Івана Франка Михайло Захаревич. Фото: Олександр Хоменко

Художній керівник Луганського українського театру, Володимир Московченко, який до переміщення працював головним режисером цього ж театру, розповів, що їм пропонували місця для переїзду, але в тодішнього керівництва це не викликало зацікавлення.

Тому оформлення, матеріальна частина, апаратура та третина акторського складу залишилась у Луганську. Дали вивезти тільки українську печатку та статут театру.

— Як думаєте, чому решта театрів з Луганська і Донецька не переїхали?

— Я не фахівець у таких питаннях, але, мені здається, цей наказ Кабінету міністрів про переміщення на підконтрольну територію не був підтриманий фінансово та юридично. Це були, на мій погляд, просто голі слова, гола команда. Люди не підтримані. І хіба тільки театральні працівники? Усі, хто звідти поїхав.

 Сцена з вистави "За двома зайцями" Луганського українського театру в Сєверодонецьку

У тому ж Сєверодонецьку живе велика спільнота з Луганська. Люди просто поїхали, щоб займатися своєю справою, тому що не можуть жити у так званій "ЛНР". Але держава їм надала тільки можливість працювати у Сєверодонецьку. Житлом вони не забезпечені. Вони платять за оренду квартир, і великі гроші платять.

— А ви знаєте, що з театром на окупованій території?

— Коли ці події сталися, люди просто з остраху роз'їхалися, розбіглися. Певна частина з різних причин залишилась у місті — чи то страх залишити свою квартиру, чи літні батьки, родичі хворі, яких не можна було вивезти. Вони залишилися і жили під всіма обстрілами, вибухами. Коли трішечки ситуація заспокоїлася, то, звичайно, як рятівне коло для них була робота, вистави, репертуар, необхідність сходитися до театру.

Їм спочатку нічого не платили. Потім пішла підтримка з боку певних фінансових органів так званої "ЛНР" і Росії. Спочатку гривні, потім рублі. Всі театри, які залишились у Луганську, зараз задоволені, що майже регулярно отримують зарплатню в рублях. І певна частина не дуже переймається запитанням, на яку владу вони працюють.

Художній керівник Луганського українського театру Володимир Московченко 

Вони просто працюють і щасливі, що можуть працювати, бо це сенс їхнього існування. Деякі роблять це ретельно і завзято, з криками "Україна — це не наше", "Слава Богу, що ми відокремились". Є ще одна частина, яка хотіла би працювати і жити в Україні, але не має такої можливості, тому вони погодились існувати в такій ситуації. 

— Є думка, що причина нинішнього конфлікту на сході у низькому рівні культури: люди, наприклад, у шахтарських містечках навколо Донецька не мали доступу до культури, тому їм не було чого втрачати і вони легко піддались на маніпуляції. Чи подібна ситуація була у Луганську? І як ви вважаєте, чи винна культура в тому, що сталося?

— Я можу сказати тільки недобрі слова щодо нашої колишньої регіональної влади, яка все робила, щоб там українського духу було все менше й менше. Навіть коли ми везли до Києва самодіяльні та професійні колективи, мені як режисеру чотирьох звітів Луганщини в палаці "Україна", казали: не дай Боже там буде більше третини українських номерів.

І люди, які тоді керували, зараз спокійно ходять Києвом і не тільки. Прізвища називати не буду, їх усі знають. Вони відпрацювали дуже ретельно як сепаратисти. І за це аж ніяк не постраждали. Ми всі про це знаємо і це проблема нашого життя.

— А якби більше розвивали культуру на Луганщині, чи трапилось би таке?

— Я не можу стверджувати, що на Луганщині не було культурного руху. Навпаки, я можу порівняти з культурним рухом інших областей і сказати, що ув нас цього було більше — більше працювало палаців культури, колективів, зокрема, етнографічних, фольклорних. Цього всього було багато.

Але багато років вливалося в голови, що з боку Росії все йде найкраще, а з боку України — тільки проблеми. І це, звичайно, вплинуло дуже сильно.

Культура, мені здається, тут не винна, культура свою справу робила. Я можу назвати десятки ідеальних, на мій погляд, колективів, цікавих, яскравих, творчих, які працювали, які були конкурентними на всеукраїнському рівні. Луганщина у цьому розумінні була певним зразком.

Євген Насадюк, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua