"У нас тут Україна". Михайлюк і Жадан про любов і ніжність прифронтових міст

136
3 квітня 2016

Маріуполь-Бердянськ-Краматорськ-Слов’янськ-Бахмут-Сєвєродонецьк-Київ — такою була географія презентаційного туру оновленого мистецького проекту "роздІловІ", що розповідає про любов, ніжність і війну, нічого не нав’язуючи й ні до чого не закликаючи, і в досить незвичний спосіб поєднує в собі поезію, музику та візуалізацію.

Сергій Жадан читає свої тексти, Олексій Ворсоба та Влад Креймер творять музичні образи, Оля Михайлюк — візуальні. Цікавою є і географія учасників. Сергій Жадан родом зі Старобільська, зараз живе в Харкові, Влад Креймер — з Донецька, нині живе в Москві, Олексій Ворсоба — з Мінська, а Оля Михайлюк — з Києва.

Рішення їхати на схід у перший місяць весни прийняли одностайно, але стосовно того, чи сприйме місцева аудиторія цей твір, у декого були побоювання. Які, на щастя, не виправдалися.

Проект "роздІловІ" завдав клопоту критикам, адже цьому твору досить складно знайти визначення — він балансує між читанням, концертом і перформансом від кожного з учасників, які не описують-ілюструють-підзвучують одне одного, а просто об’єднуються й існують разом протягом дійства. 

Доки критики розмірковують, а учасники проекту планують наступні тури, ініціаторка проекту Оля Михайлюк та автор текстової частини Сергій Жадан поділилися з УП.Культура враженнями від побаченого і відчутого в східноукраїнських містах.

БЕРДЯНСЬК

Оля Михайлюк: Це місто для мене особливе, хоча я майже нічого не знала про нього раніше. Колись родич відпочивав тут у санаторії і привіз фарбований срібною фарбою якір-сувенір, який скоро облущився й лежав у бабусі в шухляді серед інших "цінних подарунків".

 Письменник Сергій Жадан та режисерка проектів агенції "АртПоле" Оля Михайлюк. Фото: Вадим Ільков

В липні 2014 року вийшло так, що ми з подругою опинилися в Алчевську — війна тільки починалася. В той день, на який мали квитки до Києва, підірвали колії в Дебальцевому, й ми затрималися на два тижні.

Виїжджали автобусом з місцевими жителями через одинадцять блокпостів, з яких тільки три були українськими. Бердянськ був першим містом, в якому ми відчули, що нам нічого не загрожує. Тоді я зрозуміла, що хочу сюди повернутися.

 Азовське море в Бердянську. Фото: Оля Михайлюк

Це місто з надзвичайно цікавою історією. І навіть зараз — тут живуть болгари, греки, німці, поляки, роми...

З колегами з агенції "АртПоле" ми провели тут минулого року "Вхід на Схід" — двомісячний мистецький марафон, що включав у себе лекції, концерти, виставки й перформанси.

Тут почала  формуватися певна аудиторія, знайшлися близькі у своєму баченні розвитку Бердянська люди, різні місця: художній музей, антикафе, кафедра історії України в місцевому педагогічному університеті. Ми напевне зробимо ще щось разом.

Проект "роздІловІ" балансує на межі між медіавиставою та поетичним перформансом. Фото: Ігор Стрельцов

Бердянськ став першим містом в нашому турі з оновленою версією проекту "роздІловІ". Звичайно, хвилювалася.

У візуальній частині є такі епізоди, коли я маю писати листи. Ми ніби передбачали, яким буде текст у Бердянську. Але коли почала писати про місто, то серед церков, мечетей і синагог у мене з’явилася кенаса.

Один із листів, який Оля Михайлюк написала під час презентації "роздІлових" у Бердянську. Фото: Ігор Стрельцов

Приємно, що глядачі це помітили. Точно помітили, інакше не прийшли б після виступу попросити напам’ять саме цей малюнок. Тоді я вирішила, що буду дарувати всі створені під час виступу малюнки тим, для кого вони важливі.

Сергій Жадан: Мені запам’яталася бабуся, яка на барахолці в Бердянську продає радянські іграшки. Металеві солдатики схожі на старі пам’ятники в маленьких містечках — облущена фарба, збиті риси обличчя, військові звання, які неможливо ідентифікувати. Розбита армія, безіменні загиблі.

Іграшки мого дитинства перетворюються на мотлох. Металевими солдатиками давно ніхто не грається. Жодного шансу бодай щось продати. Жодного шансу на перемогу.

Місцеві активісти розповідають, що нібито в межах декомунізації місцеву вулицю Червону перейменували на Зелену. Влада, як завжди, хитрувала — мовляв, що поганого в Червоній? Підняли архіви. Виявилось, що Червона вона від кольору пролитої тут у боях за комунізм крові.

Та сама історія з Ювілейною. Спочатку теж не хотіли перейменовувати. Підняли архіви. Виявилось, Ювілейна вона на честь 100-річчя Ілліча. Велика річ — архіви, особливо, якщо ніхто нічого не пам’ятає.

 Презентація "роздІлових" у Бердянському художньому музеї імені І. Бродського. Фото: Ігор Стрельцов

У Бердянську виступали в художньому музеї. В залі змогли поміститися більше трьохсот глядачів. Інші, на превеликий жаль, всередину не потрапили. Добра нагода приїхати сюди ще раз.

МАРІУПОЛЬ

Оля Михайлюк: Пишучи під час нашого дійства слово "війна", я використовую замість крапки в літері "і" патрон. Оскільки я працюю на скляному столі, то у вертикальному положенні це лиш темне коло, а коли патрон падає посередині композиції, можна зрозуміти, що це.

У хлопця, який допомагав нам з організацією показу, такий патрон на шиї — як оберіг. Він пояснив, що це традиція — коли закінчуєш навчання, тобі його дарує командир, маючи на увазі, що ти свій патрон уже отримав.

 Усі створені під час вистави малюнки Оля Михайлюк дарує після виступу глядачам. Фото: dn.depo.ua

А ще він розповів, що про "роздІловІ" дізнався від дівчини, яка була на нашому виступі в Одесі 2014 року. Я згадала, як наша подруга тоді шила екран — в ніч напередодні виступу. Саме на цей сюрреалістично-марлевий екран транслювалося відео в Маріуполі. Так, ніби вони писали листи одне одному — з одного узбережжя на інше.

Сергій Жадан: В деяких районах Маріуполя зранку немає світла. Світлофори не працюють, водії стають уважнішими. Ввечері у нас виступ, у залі темно. Телефонуємо еменесникам, потім "азовцям", домовляємося про генератор. Усі трішки панікують. Ввечері світло з’являється. І глядачі теж з’являються.

А глядачі в Маріуполі особливі — уважні й надзвичайно відкриті. Помітив, що багатьох із них уже впізнаю. Приємне відчуття.

Презентація проекту "роздІловІ" в Маріуполі. Фото: dn.depo.ua

Зранку за вікнами "горить" на сонці Азовське море. Сліпить очі, заповнюючи собою весь довколишній простір. Важко розібрати, де воно починається, де закінчується. Сонце відразу нагадує про весну.

Десь під Волновахою на узбіччі стоять білі красиві машини ОБСЄ. Обеесєшники збились купкою, про щось радяться. За пару сотень кроків від них, уздовж іншого узбіччя, обережно рухаються сапери. Зі справжніми міношукачами.

А ще за пару кілометрів при дорозі завмер старий "москвич". Двоє місцевих забрели до лісосмуги у своїх справах. Мало зважаючи на саперів. Тим більше — на обеесєшників.

 Дорогою з Маріуполя до Краматорська. Фото: Оля Михайлюк

Перші дні весни, повітря швидко нагрівається, на сірому ґрунті яскраво проступає минулорічна трава.

КРАМАТОРСЬК

Оля Михайлюк: Тут ми грали у "Вільній хаті" — невеличкому приміщенні, а отже, ті сто осіб, що потрапили на наш виступ, були впритул один до одного, відчувався кожен рух, шерхіт, подих.

І от коли на композиції про війну в мене на папір розлився гранатовий сік, я відчула мій біль, помножений в десятки разів на той, який був десь поруч. Жінка тихо плакала. Я стала промочувати той сік аркушами тонкого паперу. І здавалося, що сльози всотуються разом із соком. Рука відчувала, як людина заспокоюється-затихає.

Це було неймовірне відкриття для мене. Я ж працюю за допомогою камери й проектора, які фіксують і транслюють жести й малюнки — здавалося б, не може живе просочитися крізь усі ті дроти. Може.

Сергій Жадан: Після виступу у місцевому виші один із викладачів, серйозний грузин, говорить: "Сережа, ты скажи своим друзьям-писателям, чтобы не говорили о сепаратистах на Донбассе. Сепаратисты на оккупированных территориях. А у нас здесь Украина". Після чого додає: "Если нужно что-нибудь передать в Донецк — говори. Есть свои люди".

Їхній виш переїхав сюди з Макіївки. У всіх там хтось далі живе. Вони обрали цей бік фронту. Викладають важливі й необхідні Донбасу предмети. Читають поетів.

Увечері на виступ приходить знайомий. Говорить, що служить, але сьогодні його відпустили в місто. Два тижні, говорить, стояли в повній бойовій. Втомилися. Ось і відпросився. Після виступу повертається у свою частину.

Проект "роздІловІ" вперше було презентовано 2012 року, звідтоді він постійно оновлювався, але незмінними лишаються його основні складові — поезія, музика та візуальна частина. Фото: dn.depo.ua

Рання весна в промисловому місті не надто тішить око – голі дерева, багато сірого неба, все ще по-зимовому одягнені перехожі. Віддалік стоїть військова техніка. В повітрі полощуться прапори. Єдині поки що яскраві кольори на загальному сірому тлі.

СЛОВ’ЯНСЬК

Оля Михайлюк: Мені сподобалася будівля університету, в якій ми виступали. І ще — на обговоренні після виступу в "Теплиці" якийсь чоловік, прочитавши вірш Сергія, став говорити про насиченість, про потік, з якого ти вихоплюєш близькі й необхідні тобі образи, про важливість окремих фраз, а іноді — окремих слів. Цікаво було зустріти однодумця.

"Наші нові "роздІловІ" — це спроба наповнити текст повітрям та голосом, паузами, світлом і звучанням снігу", — говорить про оновлену версію проекту Сергій Жадан. Фото: dn.depo.ua

Сергій Жадан: Один із корпусів Слов’янського педагогічного — колишня жіноча гімназія. Завкафедрою розповідає, що в місті було чотири гімназії, а саме ця була червоною — себто гімназистки ходили в червоних сукнях. Стелі гімназії високі, коридори лункі — гімназистки мали почуватися легко й безтурботно з такою кількістю повітря.

Під час Другої світової приміщення було сильно пошкоджене. Його відремонтували. На фасаді висить табличка, яка сповіщає, що 1952 року тут виступав Сосюра. Люблю знаходити його сліди на Донбасі — то в Сватовому, то в Лисичанську, то ось тут.

 Неподалік від Лисичанська. Фото: Оля Михайлюк

Надвечір вулиця порожня, повітря по-весняному тепле, хоча й вогке, таємниче темніють вікна колишньої гімназії. В таких будинках радо обживаються привиди. Симпатичні привиди в червоних сукнях. Приходять вночі до зали, аби послухати свого улюбленого Сосюру.

БАХМУТ

Оля Михайлюк: Вразив, мабуть, найбільше. Раніше я була тут лише одного разу – колись брала участь в акціях протесту проти потенційного захоронення ядерних відходів в соляних шахтах. За цей час мало що змінилося.

Містечко з історією й світлими людьми, яке знову потерпає від загроз і небезпек. Із залізничного мосту можна побачити, як гонять порожні вагони в зону АТО і повертають заповнені вугіллям.

 Біля залізничного вокзалу в Бахмуті. Фото: Оля Михайлюк

Вночі, вирішуючи перед виступом технічні питання в кінотеатрі, спускаюся за кавою і потрапляю в стрип-бар. А ранком, виходячи з наміром розвіяти важкі асоціації, опиняюся в парку, де гуляють ще з ночі трохи напідпитку закохані — він і вона — в камуфляжі.

На вітрині книжкового магазину — вірш-зверенення загиблого бійця з того світу, рушнички, пластикові віночки й афіша "роздІлових". Моторошно.

Вітрина книжкового магазину в Бахмуті. Фото: Оля Михайлюк

Але з’ясовується, що в Бахмуті найуважніша публіка. Після виступу підійшов чоловік і попросив у мене малюнок "війна". Я навіть перепитала, чи він певен. А він відповів, що ми її разом пережили — мав на увазі зелену фарбу, яка з’явилася на наступних віршах і нашарувалася на "війну".

А ще — у військовій частині, де Сергій з Олексієм виступали вдвох, вперше прозвучали три нові композиції, які були створені під час туру. В Києві вони вже увійшли до основної програми.

Сергій Жадан: У Бахмуті (тоді ще Артемівську, ясна річ) я виступав лише одного разу. Було це сто років тому. Їхали ми туди групою поетів просто з фестивалю в Гуляйполі. Запізнювались. Попросили Донецьке управління внутрішніх справ допомогти. Ті виділили машину з мигалкою. Так на творчі зустрічі я ще не приїздив.

І ось минуло кілька років, і виявляється, що виступати ми будемо в тому ж таки залі. Й доки монтуємо техніку, десь уже по першій ночі звідкись з’являється мій давній знайомий — той самий, що запрошував нас на ту зустріч. Час пішов по колу, ось лише сліди у нього тепер криваві.

Знайомий розповідає історії, розпитує про спільних знайомих, говорить, що щойно їздив до Києва. Насамкінець перепрошує, що не залишиться на виступ — має повертатися до Горлівки.

В рамках проекту "роздІловІ" звучать вірші Сергія Жадана з попередніх збірок, а також нові тексти. Фото: Ігор Стрельцов

А на блокпостах черги. Жінки з громадської організації "Бахмут український" емоційно розповідають, як працюють із бійцями. Ще розповідають про госпіталь, який був закритий після подій у Дебальцевому, про військових, які виходили з оточення і яким не було де ночувати, тому їх розбирали по домівках. Одна жіночка згадує, що в неї ночувало 18 бійців.

Згадують, як виглядали військові два роки тому і як усе за цей час змінилось. "Ми народили їх, — говорять, показуючи на військових, до яких ми приїхали з виступом. — А вони народили нас", — додають.

СЄВЄРОДОНЕЦЬК

Оля Михайлюк: Тут після виступу підійшла жінка і тихо сказала: "Лінії, які ви так монотонно малювали, — спочатку я подумала, що це нотний стан, а потім — ні, це серце, яке втомилося страждати і якому  байдуже, а потім — яке ж це полегшення, коли поміж цих ліній з’являються літери й починається нове життя".

Звичайно, я вже хочу в наступний тур.

 Презентаційний тур оновленого проекту "роздІловІ" охопив сім українських міст. Фото: times.zp.ua

Сергій Жадан: Пам'ятаю Сєвєродонецьк восени 2014 року. Тоді всі ці рани після боїв були свіжими й кровоточили. Місцеві активісти показувати будинок, де була в'язниця сепаратистів, показували сліди обстрілів.

За той час довелося побувати у місті десятки разів проїздом чи з виступами, довелось познайомитись із великою кількістю світлих і відкритих людей.

Тож сьогодні повертаєшся сюди справді як у місце, де обов'язково зустрінеш друзів. А це дуже важливо.

powered by lun.ua