Пам’ятник поваленню пам’ятника

1232
14 липня 2016

"Цього силою не візьмеш", — коментує знаний у Польщі спортивний диктор Міхал Ольжанскі черговий провал місцевих важкоатлетів у спробі "демонтувати" чи бодай зрушити з місця один із найвідоміших монументів сучасної Варшави — пам’ятник Рональду Рейґану, який "надихнув Польщу на боротьбу з комуністичним режимом".

Слідом за кам’яним американським президентом професійні силачі роблять по кілька підходів до пам’ятників Людвиґу Варинському, Віллі Брандту, радянському солдату-визволителю та навіть Варшавській Русалці, беззаперечному символу міста.

Остання піддається найлегше — три атлети без особливих зусиль підіймають сирену високо над постаментом. Проект німецького художника Крістіана Янковскі "Важковагова історія" (2013) викриває доволі банальну річ — наскільки "непідйомними" є класичні монументи — безвідносно до політичного забарвлення героїв чи подій, що вони їх репрезентують.

Відеодокументація організованого художником перформансу демонструється цього місяця у виставковому просторі фонду "Ізоляція" в рамках проекту незалежної кураторки Катерини Філюк "Суспільна угода".

В експозиції виставки, спроектованій у співпраці з професійним енергетиком-екстрасенсом згідно із силовими полями простору, представлено 11 творів художників і художниць із різних культурно-політичних контекстів. Щоправда, всі вони звертаються до однієї проблеми — "функціювання пам’ятних об’єктів у сучасному міському середовищі".

Монументальний спадок минулого — авторитарного, тоталітарного, колоніального — до сьогодні є доволі помітним у публічному просторі багатьох країн. Виконані з тривких матеріалів, встановлені у важливих місцях на високих постаментах, ці пам’ятники підпорядковують своїм масштабом довкілля й людину, що стоїть поруч.

Вони є чистою політикою під прикриттям вшанування пам’яті, адже утверджують владу через єдино вигідний їй наратив, не враховуючи розмаїття ідентичностей і досвідів. Твори на виставці "Суспільна угода", коментарі учасників публічної програми та інтервенція мексиканської художниці Синтії Ґутьєррес на місці поваленого пам’ятника Леніна в Києві представляють спостереження за тим, яким чином гнучка сучасність може взаємодіяти з цим кам’яним минулим.

 Фотодокументація перформансу Синтії Ґутьєррес "Населяючи тіні". Фото: Валерій Мілосердов

  Інтервенція мексиканської художниці Синтії Ґутьєррес на місці поваленого пам’ятника Леніна на Бессарабській площі в Києві. Фото: Дмитро Сергєєв

Звертаючи особливу увагу на посттоталітарний та специфічно пострадянський контекст, проект пропонує ускладнити дискусію щодо процесу декомунізації, який до сьогодні розгортався в Україні підкреслено "комуністичними" методами.

Безладне знесення радянських пам’ятників викликає у багатьох українців не тільки патріотичний захват, а й відверте роздратування. Є різні причини цього — від банального неприйняття вандалізму або наголошення на мистецькій цінності об’єктів та порушення цілісності міського ансамблю до щирого співчуття комуністичній ідеології.

Повсюдне знищення артефактів епохи, до творення якої українці, між іншим, доклали чимало зусиль, має на меті цілком радянську амбіцію — створити черговий єдиний і непорушний історичний наратив про "наших" та "німців". Ба більше — воно загострює лінії напруження між різними групами, співіснування яких може бути фундаментом сучасної України.

Твори художників, представлені на виставці, натомість, звертають увагу на м’які способи знешкодження неактуальних монументів — через знижуючу силу іронії або природну зміну їхньої функції.

Лучезар Бояджиєв, "На відпочинку". Фото: Валерій Мілосердов

Художник із Болгарії Лучезар Бояджиєв фотографує кінні монументи, що є невід’ємною частиною архітектурного ландшафту майже кожного європейського міста. Зазвичай ці скульптури зображують якщо не кривавого диктатора, то принаймні контраверсійного військового лідера, на совісті якого не одне людське життя.

Очевидно, що таким войовничим постатям не місце на майданах сучасної Європи з її підкресленим антимілітаризмом, проте та сама ідентичність не дозволяє європейцям іти радикальним шляхом Ленінопаду. Бояджиєв пропонує елегантне фотошоп-рішення цієї дилеми — щоб і вовки ситі, і кози цілі. "Демонтуючи" лише фігури вершників, він залишає морально бездоганних тварин пильнувати місто.

Його співвітчизник Красимир Терзієв, натомість, спостерігає за цілком логічним процесом втрати монументом свого сакрального значення у нових соціально-політичних умовах. Він знімає буденні розваги містян навколо пам’ятника Радянській армії в Софії. Підлітки на скейтах, молоді матері з дітьми, закохані різного віку декомунізують пам’ятник несвідомо й без зусиль, перетворючи ідеологічний простір на публічний — через його апропріацію для тренувань, побачень чи відпочинку.

Інша проблема, до якої звертається виставка — це необхідність творення монументів нового типу, які спираються на перформативний підхід до формування пам’яті.

Як демонструє робота української художниці Жанни Кадирової "Пам’ятник відкриттю пам’ятника", перформативним може бути й цілком традиційна за формою "фігура-на-постаменті". Виконана з фірмового матеріалу художниці, білих керамічних кахлів, ця скульптура була встановлена в місті Шаргород 2009 року. Вона постає у вигляді пам’ятника, ніби вкритого білим простирадлом в очікуванні на власну презентацію. Це відтермінування — за секунду до відкриття — провокує кожного глядача до співтворення — до акту означення, називання та особистої ідентифікації з монументом.

 Арсеній Жиляєв, "Ульянов. Казань. Ленін". Фото: Валерій Мілосердов

Показовою у цьому сенсі також є практика художника Ґая Кьоніґштайна, який народився і виріс в Ізраїлі. Він розробляє ідею "гнучкого вшановування" (elastic commemoration) — живих, тимчасових та несталих монументів, що творяться в режимі реального часу за рахунок активної співучасті глядача.

У своїй перформативній презентації Ґай наводить приклади реальних і уявних пам’ятних об’єктів, які поривають із принципом монументальності на користь функціональності (монумент у формі бібліотеки, парку чи суспільного центру), негативної форми (монумент, що поступається власним місцем для створення ситуації співбуття) чи провокації безпосереднього тілесного досвіду (монумент у формі "каменя спотикання").

Ці пам’ятники часто є тимчасовими (монумент у формі обеліска, який поступово зникає від взаємодії з глядачем) або змінними (монумент у формі відеопроекції) та базуються на принципі багатоголосності (монумент, що дозволяє співіснувати різним позиціям).

На виставці також присутня інтерактивна інсталяція художника, в якій він пропонує глядачу "вкласти" у намальований на картоні революційний кулак будь-який предмет — перо, айфон чи сковорідку —  й одразу побачити пропущений через діапроектор образ на протилежній стіні. Подібна вправа із творення символів унаочнює шаблонність традиційних форм вшановування й водночас уповноважує на дію — твій варіант є просто одним серед багатьох.

 Красимір Терзієв, "Monu-Mental". Фото: Валерій Мілосердов

Проте, хоч як важливими нам сьогодні здаються питання зносення старих та створення нових монументів, справжньою точкою суспільної напруги в Україні є місця повалених пам’ятників. Вони кровоточать понівеченими постаментами та кричать голосом монументальної порожнечі, що постала на їхньому місці, і тому досі залишаються справжніми місцями історії і пам’яті.

Перебуваючи на перетині інтересів державної та міської влади, девелоперів та активістів, повалених та тих, що валили, вони щодня ризикують бути переданими в чиїсь турботливі руки для подальшого благоустрою. Однак видається, що навіть українські чиновники розуміють усю складність ситуації, адже досі не було зроблено жодної спроби покращення головного символу Ленінопаду — місця повалення київського пам’ятника на бульварі Шевченка.

Мексиканська художниця Синтія Ґутьєррес відважилась заступити на цю небезпечну територію з інтервенцією "Населяючи тіні". Її робота представляє собою тимчасову конструкцію з металевих лісів, що утворють два симетричні каскади сходів — у фронтальній частині постаменту та позаду нього. Ніби два трапи, що випадково "зустрілись" на летовищі, вони буквально проковтують постамент, зливаючись в оглядовий майданчик над його верхівкою. Вкрай банальна, на перший погляд, ідея — уможливити для кожного "15 хвилин слави" — на ділі обертається зовсім іншим досвідом.

Конструктивне рішення сходів, які могли б бути прихованими позаду постаменту, а натомість візуально поглинають його, позбавляє постамент його змістоутворюючої функції — піднесення героя. Виявляється, що стояти на постаменті та стояти на верхівці сходів, що ведуть на нього — це різні речі. Замість високої приступки, яка і створює ефект зверхності, ти бачиш перед собою зібрану за всіма правилами безпеки металеву платформу і сходи, що не дають забути про необхідність зрештою зійти вниз.

Взагалі "на висоті", передовсім, помічаєш буденне — що там сильно тхне виробленою сусідніми ресторанами олією, що красивіший вид відкривається не у бік погляду вождя, а назад, що, аби побути на платформі наодинці, треба доволі довго чекати, й, урешті-решт, це не матиме жодного сенсу, адже тільки в присутності інших можливо усвідомити власне місце.

Це відкриття — що постійно доводиться ділити постамент, чи то платформу, з іншими — професійними мітингувальниками з букетом державних прапорів, молодими журналістами, що перезнімають уже восьмий дубль підводки до вечірніх новин, іноземними туристами, що роблять інстаграм-селфі, іноземними кураторами, що телефонують прятелям у Нью-Йорк похвалитися власною позицією, інсценувальниками пози вождя, що ніяк не можуть схопити потрібний ракурс — і є визначальним для всього проекту.

 Ґай Кьоніґштайн, "Змінюючи руки — змінюючи символи". Фото: Валерій Мілосердов

Навіть якщо прийти о 8-й ранку й піднятися вгору на самоті, тіні інших зажди будуть майоріти за спиною власною потенційністю. Інтервенція Синтії Ґутьєррес створює по-справжньому публічний простір, де ти мимоволі миттєво опиняшся в активних суспільних стосунках — з тими, хто стоїть поруч на постаменті, чи то платформі, з тими, хто лише сходить або вже спускається, з тими, хто дивиться знизу, з тими, хто не зважає.

Цю неможливість побути героєм, зокрема, дуже добре видно на фотографіях з місця події: виявляється, що картинку "я-мов-Ленін" створити неможливо. На селфі з верхівки видно тільки власне дурне обличчя й цілком звичайний задник із Бессарабського ринку чи тополь на бульварі Шевченка.

А знімки, зроблені знизу, викривають жорстоку правду — на дивній павукоподібній металевій конструкції стоїть малесенька фігура з ледве впізнаваним обличчям. Адже справжній герой має бути мертвим, кам’яним, 20-метровим бовваном, але навряд чи хтось із нас сьогодні хоче подібної долі.

Марія Ланько, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті