Римма Зюбіна: Мене переслідують теми стосунків чоловіків і жінок, батьків і дітей

5857
21 липня 2016

Перше знайомство з акторкою Молодого театру зацікавлює, а наступні – інтригують, настільки різножанрові її роботи. У "Русалонці" – романтично-сентиментальна, у "Четвертій сестрі" – кумедна й феєрична, в абсурдній комедії "Поки мама не прийшла" – несміливо-цнотлива, у сімейній драмі "Це все вона" – розгублена й дещо істерична. Йдучи в театр на Зюбіну, знаєш – вона обов’язково здивує. Хоча сама акторка стверджує, що ходити треба на режисера.

Також за плечима Римми Зюбіної чимало серіалів. Цей досвід вона характеризує риторичним: "Але чи багато робіт, якими можна пишатися?" Отож, щойно вибухнула російсько-українська війна київська акторка категорична заявила: російських громадян і військових вона у кіно більше не розважатиме.

І не тільки тому, що непатріотично, а й тому, що це принижує професійну й людську гідність. Зюбіна з іронією згадує такі випадки, коли, наприклад, продюсер заборонив давати акторам води, бо в них блищали обличчя, а поряд для акторки з Росії стояв окремий комфортабельний грим-вагон.

Саме зараз Римма Зюбіна чекає на прем’єру фільму, який уже змінив її життя. "Гніздо горлиці" – перша повнометражна ігрова картина режисера Тараса Ткаченка, українсько-італійська копродукція. Показ картини відбувся 20 липня в основному конкурсі Одеського міжнародного кінофестивалю.

З цієї теми УП.Культура й починає розмову, в якій професійне тісно переплетене з особистим, бо, як каже Римма, "на мене потрапляє саме той матеріал, яким я зараз живу".     

Риммо, як ви ставитеся до відмови Тараса Ткаченка брати участь у конкурсі Московського кінофестивалю?

Я підтримую це рішення. І хотіла би, щоб усі, хто ділить на чорне й біле, зрозуміли, наскільки це важливий вчинок. Це політичне рішення, рішення Тараса як громадянина. Адже треба розуміти, що потрапити в програму ММКФ, фестивалю категорії А, – це подія, яка відкриває шалені професійні перспективи для всієї знімальної групи.

Римма Зюбіна і Віталій Лінецький у фільмі "Гніздо горлиці"

На які ще фестивалі запросили фільм?

Є перемовини щодо участі в Торонто, у Венеції. Прем’єра в Одесі 20 липня, а всеукраїнська планується на листопад.

Я вперше побачу фільм у глядацькій залі в Одесі. Навіть не знаю, яким буде фінал. Бо спочатку була одна історія, а коли не стало Віталія Лінецького (виконавець головної ролі Дмитра, раптово помер у липні 2014 року. – УП), кінцівку  довелося змінити. І який тепер фінал, я не знаю. Знаю лише, що режисер, продюсер і дистриб’ютор наполягали кожен на своєму варіанті.

Ваша героїня – жінка з провінції, яка їде на некваліфіковану роботу в Італію. Тема заробітчан зараз актуальна? Адже суспільний компас орієнтований на інші проблеми нашого життя війна, виживання, розподіл, об’єднання.

Так, актуальна. Я виросла на Закарпатті, хоча не маю там коріння: мама – з Чернігівщини, тато – із Сум. Досить часто на Закарпатті, щойно відлунало весілля, тато бере молодого й вони їдуть на заробітки. Буває, що дружина уже вагітна, і от вони починають будувати хату. Так із покоління в покоління. Хоча здебільшого ті хати стоять закриті, їх відчиняють для гостей. Така от парадність.

Ви щось привносили у фільм із цього досвіду?

У фільмі герой Лінецького каже: "Поїхала в Італію одна жінка, а приїхала інша". Так і я: поїхала у Вижницю одна акторка, а повернулася геть інша. На знімальному майданчику я мала повну свободу. Тарас зі мною радився як із співавторкою фільму, бо запросив мене без проб. На майданчику було відчуття щастя. Але доля так закрутила потім: помер Віталік Лінецький, фінансування фільму затримували, Тарасу прийшла повістка на фронт, хоча у той час він постійно їздив туди знімати документальне кіно. Чесно, я не вірила, що ми завершимо наш фільм.

А співпраця з італійськими акторами! У мене з московськими такого не було. Коли я прилетіла в Італію на зйомки, Тарас в готелі спілкувався з Мауро Чіпріані та Ліною Бернарді, яка знімалася у Фелліні. Я зайшла з ними познайомитися на хвилинку, а лишилася на дві години. Ми говорили різними мовами, але було неймовірне відчуття утворення родини.

"Гніздо Горлиці" це фільм, який не всім сподобається. Там є довгі мовчазні епізоди, крупні плани, моя втома. Я там не красуня, що буває на вечірках і фотосесіях.

Віталій Лінецький і Римма Зюбіна, кадр з фільму "Гніздо горлиці"

Це ж остання кіноробота Лінецького.

Так. На роль пробувалися Стас Боклан, Толя Гнатюк, Коля Боклан, Василь Баша і Віталій. Пам’ятаю, що на проби Віталік прийшов у образі свого героя, Дмитра – і одяг, і діалект, і манера спілкування.  Потім я його ще підвозила, й ми потрапили в жахливий затор, то мали шанс поговорити – про театр, про те, що бракує реалізації, що мало якими телероботами ми задоволені.

Важлива кіноробота завершена. У яких проектах ви зараз задіяні?

Були нещодавно зйомки в серіалі "Агенти справедливості", мене умовила по старій дружбі режисерка Ярослава Кузьменко. А ще дуже цікава робота у дипломному фільмі "Відлуння" Сашка Шкрабака (цей короткий метр отримав Приз глядацьких симпатій на "Відкритій ночі". – УП). Я підтримувала Сашка після його арешту внаслідок подій на Грушевського. Дуже ціную його й вірю в нього. І після "Відлуння" готова грати у нього навіть у масовці.

Але, на жаль, частіше потрапляєш на непрофесійні студентські зйомки – я це називаю неандертальством. Книжок не читають, в театри не ходять, працювати з акторами не вміють, історією не цікавляться. От уявіть шкільний клас 1983 року, де у когось значок піонера, у когось – жовтеняти, у когось – комсомольський, у когось – три дірки у вусі, у когось – сині нігті.

Апогей цього всього – плакат на стіні з Марксом, Енгельсом, Леніним і Сталіним... У знімальній групі 10 людей, і ніхто не знає, що 1983 року портрет Сталіна не висів! А оператор каже, що уже зняв загальний план і перезнімати не буде…

Чи побільшало роботи в кіно й на телебаченні після того, як з ринку відійшли російські продакшени?

– Є таке. От "Гніздо горлиці" помітили на кіноринку в Каннах, і мене запросили словаки зніматися у фільмі "Межа", де події відбуваються в прикордонних містечках на словацько-українському кордоні. Режисер Сергій Крутін, з яким я люблю працювати, запросив мене у серіал "Секта", де я граю одну з чотирьох дружин релігійного лідера. І ось на днях автори "Пограбування по-жіночому" запропонували мені роль у новій ліричній комедії.

Короткометражний фільм "Відлуння" Сашка Шкрабака отримав Приз глядацьких симпатій на фестивалі "Відкрита ніч". Кадр з фільму

Риммо, коли ви визначилися зі своєю активною національною позицією? Адже ви зростали і виховувалися в російськомовному середовищі.

– У 19 років, коли почала працювати в Закарпатському облмуздрамтеатрі, готуючись до першої ролі, я зрозуміла, що не знаю, як правильно ставити наголоси мало не у половині слів. І тоді довелося самій довчати мову. Це був якраз період проголошення незалежності. Дуже великий вплив у цьому сенсі на мене мав Станіслав Мойсеєв (чоловік, художній керівник театру Франка. – УП). Хоча мені пропонували переїхати в Москву, і я навіть вступала в театральні виші, бо вважала й досі вважаю, що театральна школа там сильніша.

Чи не буде так, що антиросійська хвиля зійде і все повернеться назад?

– Російські актори знову приїжджають на зйомки, наче нічого не відбувається в країні. Це все бізнес, адже продюсери вважають, що з російським актором можна дорожче продати серіал. З іншого боку, я знімалася з російськими акторами, які дуже прихильні до України.

Важливо не ділити на чорне і біле. Вочевидь, акторські етюди "я в запропонованих обставинах" корисно застосовувати кожному.

Тобто півтонам є місце?

– Абсолютно. У мене в перший рік війни був такий психоз, що я не могла зайти до кав’ярні, бо це щонайменше 100 гривень, які я могла б витратити на шприци для поранених або цукор чи олію для переселенців. А потім усвідомила, що ворог не спить, а працює на виснаження людей в тилу.

Я навіть свій день народження 2015 року провела у волонтерському автобусі. Святкували ми фантастично! Десь на кордоні Харківської та Полтавської областей було щось на кшталт паркінгу: переповнені смітники, дикі собаки, один столик, де ми виклали їжу і шампанське, а далі таке незрозуміле закрите "завєдєніє" з вивіскою "Кафе ХХІ век" і забиті деревом вікна. Тоді ж в одній військовій частині зустріла хлопця, який у нас у кіно працював…

"Акторські етюди "я в запропонованих обставинах" корисно застосовувати кожному". Фото: Анастасія Гаврилова

А ось нещодавно загинув Василь Сліпак. Це історія про те, коли кажуть, що артистам не місце на фронті. А вчителю чи комп’ютернику місце? Зараз на схід не їжджу, бо останні півроку було дуже багато роботи. У цьому театральному сезоні вийшли дві прем’єри – "Це все вона" і Second Love, а також проект "Схід-Захід". Теми стосунків чоловік-жінка, батьки-діти мене просто переслідують протягом цих півроку.

Ця сама тема проходить і у виставі "Це все вона", побудованій на непорозуміннях між матір’ю та сином-підлітком, де ви граєте маму підлітка. Це знайома вам роль: Данило цього року вже випускник. Скільки ви привнесли у виставу власного досвіду? Чи взяли щось для себе?

– З дітьми ми спілкуємося до перехідного періоду. У цей час вкладаєш у них, що вважаєш за потрібне. А потім дитина потрапляє в соціум: у садочку хтось стукнув, слово нехороше сказав, у школі конкурс автомобілів батьків, телефононів тощо. Починається гормональний сплеск, дитина стає не такою, як ти хочеш, вона вже не твоя власність, а особистість.

А ще те, що не змогли чи не довчили. Я реалізувала в дитині певні моменти, яких сама не мала: у нього дуже хороша англійська, він займався фігурним катанням. Також я навчила, що гроші треба витрачати на освіту, мандри і здоров’я. Мандри дають стільки нових емоцій!

Виховання дуже складна річ... Інколи сусіди чують, як я виховую, бо у мене такі децибели вдома, не гірше, ніж на сцені. Насправді мені важливо, щоб ми із сином були друзями. Хоча інколи є відчуття, що він – мій тато, недарма Данило у перекладі "суд Божий". Зараз ми проходимо вступну кампанію. Я його налаштовую на Києво-Могилянську академію.

Невже акторам не вистачає емоцій? Усе-таки емоційний обмін у театрі, і з залом зокрема, значний.

– Моїх емоцій може вистачити ще на багато сотень акторів. Але ці батарейки треба заряджати чимось новим.

Крім того, глядач повинен працювати паралельно з акторами. Ні, я не думаю, що театру притаманні виховні функції, але це мабуть єдине місце, яке залишиться, де розривається і серце, і душа.

Цей театральний сезон у Молодому дуже гарно пройшов: було 90 тисяч глядачів. Але що пишуть у гостьовій книжці! Я вже пропонувала художньому керівнику Андрію Білоусу її закрити або перевести у Facebook чи "Вконтакте" – там, приміром, видно хто і чим займається.

"Моїх емоцій може вистачити ще на багато сотень акторів. Але ці батарейки треба заряджати чимось новим". Фото: Олександра Желєзнова

От про п’єсу Шиллера пишуть: "Такая очень грустная история, на выходных нужно что-то повеселее. И сзади тоже сидели люди и говорили, чтобы повеселее". "Повеселее" може включати Зеленського! У чому проблема? Смаки глядача треба розвивати.

Попри кризу – емоційну й економічну – за останні кілька років з’явилося з десяток маленьких незалежних театрів, серед яких, приміром, "Театр переселенця" чи "Дикий театр". Це відповідає запитам суспільства?

– Вважаю, що театрів має бути багато. 20 театрів на мільйонний Київ – це сором.

Після Майдану глядацький інтерес до всіх театрів у Києві, від академічних до андеграундних, зріс шалено. До нас в активний сезон неможливо потрапити. Я сама була свідком народження "Театру переселенця". А в "Дикому театрі" вразило, що у "Вії 2.0" Макса Голенка тільки двоє професіоналів. Раджу всім молодим професійним акторам подивитися, як треба працювати.

Актори здебільшого не ходять на прем’єри один одного. Студенти в кращому разі ходять у театр керівника курсу. Російські театри перестали приїздити, а на європейські грошей немає, та й бояться вони їздити в Київ. Але зараз більш-менш вільні кордони, їдьте хоча б у Польщу, країну з театральними традиціями. Тільки відвідуючи театри інших країн можна зрозуміти, хто ти і що в театральному всесвіті.

У Києві є кілька театральних режисерів – Дмитро Богомазов, Станіслав Мойсеєв, чиї вистави треба побачити всім. З молодих виділяю Макса Голенка, Стаса Жиркова, Тамару Трунову. Люди йдуть на актора або якщо є розголос про виставу. А я завжди іду на режисера, бо як акторка знаю, що це таке, коли ти в хороших руках, а коли цих рук немає.

Наталя Терамае, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті