Паноптикум сучасної української літератури: класики, сучасники та інші гравці в бісер

5597
27 липня 2016

Прагнення стати письменником у сучасному українському суспільстві безпосередньо пов’язане з уявленням про автора як речника доби, лідера думок, суспільного авторитета.

Закорінене в романтизмі й народництві ХІХ століття, закріплене сакральною роллю письменника в радянські часи, воно й досі визначає мету творчих потуг багатьох початківців.

Електронна книжка ніколи не витіснить паперову в Україні, доки наявність хай тоненького томика в м’якій палітурці символізуватиме сходження на перший щабель письменницької ієрархії. Роздрукований на "зворотках" роман не лежатиме в шухляді письмового столу, якщо автограф-сесія автора на пафосному ліжку в халаті або з безкоштовним шампанським для всіх присутніх ставатиме інфоприводом, а селфі на фейсбуці збиратиме до тисячі "лайків".

Коли сам факт виходу друком книжки та постать письменника стають ціннішими, ніж її зміст, даючи право авторові вписувати себе в шеренгу не тільки вітчизняних, а й світових зірок, висловлювати власні думки з приводу політики, економіки чи історії, хто ж не запрагне долучитися до сонму тих, у чиїх руках нині є чарівна клавіатура?

Отож, сучасна українська література є нібито цілком усталеним феноменом культурного процесу: автори пишуть, видавництва видають, критики критикують. Відбуваються презентації, круглі столи, дискусії, публікуються інтерв’ю, спалахують пристрасті. Час від часу, щоправда, лунають голоси, які твердять: сучукрліту надходить кінець, письменники тупцяють одним колом тем, ідей і сюжетів, переклади та нон-фікш заповнюють ринок, а нові яскраві імена українських авторів не з’являються.

Можливо, цей сегмент сьогодні справді становить собою замкнену структуру, до якої неможливо потрапити "з вулиці", посунути забронзовілу верхівку ієрархії або "вписатися" поруч із законодавцями моди?

Опитавши експертів, причетних до красного письменства, книговидання та літкритики, ми спробували змалювати декілька типів авторів, що складають канон сучукрліту.

Їх люблять і ненавидять, цитують і проклинають, запрошують на літературні тусовки й відмовляються потиснути руку, їхню творчість уважають гальмом прогресу або вершинним досягненням красного письменства, на них прагнуть бути схожими – і будь-що відмежуватися.

Головним для селекції цих типів став поколіннєвий принцип, дуже відчутний в українському літературному процесі. Кожен типаж увібрав у себе риси багатьох фігурантів сучукрліту, і чоловіків, і жінок, тож назви просимо вважати суто умовними, а всі збіги з реальними персонажами випадковими.

СИВОЧОЛИЙ МЕТР

Пережив пік своєї популярності давно, але міцно ввійшов у канон. Творчість вивчається у школі від 9 до 11 класу, вірші стали народними піснями, виконуються бардами та хоровими колективами. Дисидент, нон-конформіст. 

У кращому випадку якийсь час був відлучений від публікацій, премій, закордонних поїздок і відпочинку в письменницьких санаторіях. У гіршому – мав усі можливі публікації, премії, закордонні поїздки. Досі не може довести, що не співпрацював із КДБ.  Відверто не розуміє, що за дурня розпочалася в українській літературі від 1990-го року. 

Нетерпимий до критики, звиклий до поклоніння, вважає себе совістю нації. Пише розлогі псевдо-реалістичні романи про те, як усе погано в українському суспільстві зараз, а також футурологічні про те, який капець настане в майбутньому. Причину кризи вбачає в недооцінці загрози з боку Росії, але переважно в тому, що нарід не дослухався до совісті нації.

 

У літературних тусовках участі майже не бере, адже криголами не плавають у болоті. У цілому не байдужий до уваги публіки – вбравшись у найкращу вишиванку, може читати з придиханням власні еротичні вірші, дивуючись, чому вони не справляють такого ефекту, як у часи, коли космічні кораблі лише починали підкорювати Всесвіт.

Засновник літературної премії імені себе, лауреатів якої обирає сам. Поговорити любить, але терпіння зносити комплекси ледве живого класика вистачає здебільшого у найприскіпливіших дослідників. Більшість пересічних громадян України вважають, що сучасна українська література завершилася творчістю сивочолого метра, – і він їм у цьому не заперечує.

 Може зібрати зал оперного або стадіон, але для чого це потрібно, якщо його ім’я і так вписане в аннали?..

ЖИВИЙ КЛАСИК

Стрімко ввірвався в літературу плюс-мінус на початку 1990-х. Ввічливо називає сивочолих класиків своїми вчителями, однак суттю його творчості було заперечення спілчанської етики, совкової традиції, деконструкція, інтертекстуальна цитація, ризоматичність і пастиш.

Хрещений батько сучасної української літератури. Ранні вірші розібрані на цитати, а на матеріалі прозових творів пишуть дипломні роботи під керівництвом найпрогресивніших викладачів філфаків.

Перекладений багатьма мовами, але треба більше – для майбутньої Нобелівської премії з літератури. Виступає з музичним гуртом, дає коментарі про все, особливо про геополітику, часом не втрапляє в дискурс, викликаючи гарячу реакцію націонал-патріотичних чи, навпаки, ліво-ліберальних сил.

 

Соціально активний, у плані творчості живе переважно за рахунок відсотків зі старих депозитів, публікуючи щороку "Вибране" тих самих творів у різних видавництвах. Нові тексти здаються нескінченним переспівом попередніх тем і мотивів. Постійно обіцяє створити "великий роман", який об’єднає націю чи дасть відповіді на наболілі питання доби. Не відмовився би бути пророком, навчителем і совістю нації, але місце ще зайняте сивочолими метрами, тому став обличчям України за кордоном.

Секс-символ кожного нового літературного покоління дівчат (висловлюються відкрито), об’єкт ненависті кожного нового покоління хлопців (страждають мовчки), джерело натхнення й наслідування. Може зібрати оперний або стадіон, але з платним входом.

ТРУЖЕНИК ПЕРА

Етимологічно вийшов із шинелі 1990-х, але не став живим класиком. Обличчям України за кордоном теж не став, хоча щиро вірить, що працею й наполегливістю ще все здобуде. Натхненний графоман, точно знає, скільки тисяч знаків має написати щодня, щоб не зірвати дедлайн видавництва.

Подав так багато рукописів до "Коронації слова", що вичерпав ліміт життів і отримав номінацію, у якій може сам відбирати таких само натхненних графоманів. З гордістю несе почесне звання автора масліту. Любить експериментувати з жанрами – за хороший гонорар напише горрор, детектив, ретро-детектив, бойовик, фантастику, техно-трилер, мелодраму, історичний і пригодницький роман.

 

Точно знає, яким накладом розходяться його твори, постійно про це повідомляє засобам масової інформації та в соцмережах. Ненавидить літературу, яку вважає складною та інтелектуальною, а також літературних критиків, які пишуть не про нього та інших натхненних графоманів.

Переконаний, що Джойс би стільки примірників не продав. Його тексти дуже кінематографічні, тому активно промотує власні сценарії. Теж хотів би бути совістю нації, завжди закладає повчальний меседж у свої твори, а на його фільмах, маємо надію, виросте покоління справжніх патріотів і поціновувачів масової української літератури.

ЗОЛОТИЙ ХЛОПЧИК (ДІВЧИНКА) СУЧУКРЛІТУ

Народився напередодні 1990-х, але дуже любить у своїх текстах описувати безпросвітність совка. Загалом любить безпросвітність, треш, загадковість, містику, чорнуху, східні духовні практики, екзорцизм, масні жарти нижче пояса, беззмістовні діалоги, екзистенційність, інтертекстуальність, деконструкцію, пастиш, музичні перфоменси та артбуки.

Навіть не здогадується, що постмодернізм помер уже тоді, коли живий класик іще не записав свого першого музичного альбома.

Узагалі має складні стосунки з живим класиком: якщо не закоханий у нього, то наслідує зовнішній вигляд і поведінку, однак дуже ображається, якщо хтось виявляє наслідування у творчості. Популярний блогер, журналіст, smm-щик, рекламник. Активно тусить, робить фотосесії, експлуатує власну сексуальність, але дуже ображається, якщо хтось йому (їй) це закидає, звинувачує в сексизмі.

 

Узагалі багато ображається. Живе більше за кордоном, ніж в Україні, вміє здобувати гранти й стипендії, дуже ображається, якщо йому це закидають.

Хотів би бути обличчям України за кордоном, але народився запізно, щоб деконструювати радянську традицію в літературі. Намагається компенсувати соціальною активністю. Пише так само багато, як і подорожує, і таку саму попсу, що й  труженик пера. На відміну від труженика пера, вважає свої тексти не маслітом, а елітарною літературою, хоча хотів би, щоб вона продавалася так само добре, як і масліт.

Також хотів би, щоб усі його любили й захоплювалися. Щиро вірить, що цьому допоможе селфі з усіх океанів, на яких побував. Дуже ображається, якщо так не стається. Оперного й стадіону зібрати не може, але платний вхід на свої виступи вже робить.

LA FEMME FATALE

Дуже широкий тип українських поеток та письменниць, що має одну спільну рису: вони пишуть серцем. Відрізняються віком, стилем, географією і рівнем напруження пристрастей.

La femmе fatalе дуже ображаються, коли їхні твори називають "жіночими". Претендують на елітарність, екзистенційність і пошук відповідей на ключові питання доби. Де б не відбувалася дія їхніх творів – у закинутому карпатському селі під час Першої чи Другої світової, на затишних вуличках Львова ХІХ-ХХ століття, на мальовничій Черкащині в добу колективізації чи в наш час, у богемному середовищі Києва, – скрізь вируватимуть пристрасті, героїні долатимуть нездоланні перешкоди, переживатимуть неземне кохання, істерику, розчарування та зневіру.

Коханий у кращому разі помре, у гіршому – виявиться козлом або НКВДистом. Фатальна жінка сучукрліту ніколи не дасть можливості своїй героїні реалізуватися професійно, знайти цікаву справу чи зав’язати інші стосунки.

 

Страждати так страждати, говорять українські письменниці, вбачаючи в цьому одвічний сенс буття нашої нації. Популярними жанрами у femmе fatalе є родинна сага (бабусі страждали – і ми будемо!) в історичному інтер’єрі; роман про дуже загадкову дівчину-мисткиню, яку розриває спрага справжнього почуття й "парні-музика-наркотікі"; щось на кшталт фентезі з коханням до щезника, вампіра чи іншого персонажа народної демонології; загадкові, сповнені недомовок та еротичних алюзій вірші, з яких ми ні про що не здогадаємось, але все закінчиться дуже трагічно…

Окремим різновидом "письма серцем" є жанр "солодких історій до різних напоїв", де femmе fatalе може триматися в рамках короткого глянцевого формату, засолоджуючи сюжет мигдалем і щедро збризкуючи ароматом кави. Однак не сподівайтеся, що все так солодко, як здається: своїми наманікюреними ручками у стильних рукавичках вона тримає в ридикюлі закривавлені частини тіла того самого козла…

Іноді femmе fatalе може виглядати як дядько з вусами, але нехай це теж не вводить вас в оману.

МАТУСЯ КАЗКАРКА

Ще з часів Олени Пчілки та Наталі Забіли українські письменники пишуть дитячі твори переважно для своїх дітей та про своїх дітей. Іноді навіть не міняють імен, віку та родинних обставин.

Зворушлива Матуся Казкарка, м’яка і пухнаста, так і проглядає зі сторінок дитліту, готова завжди розповісти чарівну та повчальну казку. Часом поява дітей зумовлює міграцію письменника чи письменниці із сегмента живих класиків до сегмента дитячої літератури.

Часом, зневірившись у перспективах успіху своєї "дорослої" творчості, письменник переходить туди, навіть не маючи дітей. 

Найсвіжішою тенденцією є випадки, коли золотий хлопчик (чи дівчинка) уже написав твір, плануючи розкрити глибинні комплекси персонажа родом із дитинства, але зробив це настільки бездарно, що навіть редактори в умовах кризи відмовилися видавати це як адресований дорослим текст.

 

Так з’являються "дитячі" книжки, де герой несподівано знаходить у супермаркеті дитину, яка нікому не потрібна, і забирає її додому, або просто згадує бабусині млинці, гусей і футбол на моріжку – під акомпанемент переживань із приводу розлучення батьків.

У цілому ж українська дитяча письменниця (письменник) полюбляє описувати літні пригоди в селі, чарівні подорожі, життя тварин (особливо котів), а також часи козаччини – із відповідною ідеологічною настановою.

Матуся Казкарка переважно серйозна, їй не до жартів, коли йдеться про виховання підростаючого покоління, тому Чупакабра в неї завжди розмовляє російською. Про історію, школу, добро і зло вона пише так, ніби за нею з портрета прискіпливо спостерігає сивочолий метр, тож такі теми, як підлітковий секс, тілесність, стосунки з батьками, соціальні взаємини, велике місто, смерть і хвороби переважно оминає.

Якщо книжки для молодших читачів найчастіше витягують класні ілюстрації, то старшим доводиться чекати – і на якісні комікси, і на нон-фікшн, і на гостросоціальну тематику.

НЕКРИТИЧНИЙ КРИТИК

Пакетом до українського письменника зазвичай додається літературний критик, якому взагалі живеться тяжко, бо ж письменники, як ми вже зрозуміли, дуже часто ображаються. Буквально на все, а особливо якщо їх не порівнюють із Кінгами та Гемінґвеями.

Тому критик завжди стоїть перед вибором: написати про той чи той твір те, що він думає, чи зберегти хороші стосунки з письменником.

Виграшними в такій ситуації є кілька стратегій: не ганити текст прямо, а вживати якомога більше розумних слів та паралелей зі світовим письменством – так цілком можна й не помітити пари шпильок у бік автора, зате всім відразу стане зрозуміло, що критик – людина культурна й начитана.

 

Також можна почати із зауважень, а завершити похвалою – така рецензія виглядає дещо нелогічно, але ж запам’ятовується завжди остання фраза! Найпопулярнішим же вибором некритичного критика є огляд – жанр, котрий дозволяє і про друга-письменника згадати, і в суперечку не встрягнути.

"5 найкращих книжок про підлітковий секс", "6 книжок для читання на пляжі", "10 головних світових бестселерів" – огляди з такими назвами користуються незмінною популярністю, адже чим іще пояснити те, що ними рясніють усі шпальти мас-медіа?

У найбільш запущених випадках некритичний критик узагалі просто копіює анотації до книжок, економлячи свій час і сили.

***

Така ситуація з літературною критикою є однією з причин, чому сучасний український літпроцес розвивається так, як ми зараз бачимо: мляво, одноманітно та з позиції "хваліть мене вже за те, що я український".

Відсутність конкуренції в кожній із жанрових ніш і відсутність деяких ніш узагалі, війна видавців за кожного автора та за права на переклади, висока вартість паперової книжки та недостатня розвиненість мереж поширення електронної, відсутність книгарень у малих містечках та селах України, слабкий рівень інтегрованості широких верств населення в соцмережі, де переважно вирує живе життя сучукрліту, а також інші більш чи менш важливі чинники впливають на загальну ситуацію.

З огляду на економічну кризу та військові дії на сході нашої держави, оптимістичною вона не видається. Однак згадаймо літературу 1920-х: виснажена пожовтневими подіями та громадянською війною, окупована радянською владою республіка дала життя Червоному ренесансу з усім його багатоманіттям жанрів і стилів, дискусій та суперечок, в’їдливою критикою та блискучими пародіями й містифікаціями.

Лишається сподіватися, що криза дасть поштовх до пожвавлення цих процесів і в сучукрліті, бо ж якщо хтось і мусить говорити до читача та відрефлексовувати гарячі питання доби, то насамперед письменник.

Тетяна Трофименко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті