“Сім демонів Магдалини”. Оповідання з нової збірки Андрія Любки “Кімната для печалі”

6791
27 серпня 2016

Наприкінці серпня вийде друком нова книжка українського письменника і перекладача Андрія Любки "Кімната для печалі". Це збірка сюжетно не пов’язаних між собою оповідань, які, однак, можна вважати й романом, якщо прийняти тезу, що головним героєм останнього є самотність.

"Після "Карбіда" мені захотілося написати абсолютно несподівану книжку, – розповідає Андрій Любка. – Якщо та була веселою й кримінальною, то "Кімната для печалі" – це таке саудаде й фадо, ностальгія й меланхолія. Здається, ці оповідання за настроєм найближче до моїх віршів. Щось на кшталт "Ти прокинешся зранку в кімнаті для печалі і скажеш: ця твоя здорова їжа колись мене вб’є".

Презентація книжки відбудеться 10 вересня в рамках Міжнародного поетичного фестивалю MERIDIAN CZERNOWITZ.

Жінка гуляла з собакою на повідку, вечір тримав жовту бляшанку місяця на прив’язі обрію, пожовкле листя накладало на себе руки, стрибаючи з височіні дерев. Золотився жовтень, невгамовний середній син осені, що розкидав свої шати на землю й дзвінкоголосо мчав уперед, здіймаючи куряву і хуртовину спогадів. Нечутно двигтіло повітря, прозоре й немов аж скляне. Люди висипали на вулиці, намагаючись розтягнути останні теплі миті року, але природа правила своєї – й поволі згортала свій ще подекуди зелений килим у далеку комору зими.

Любка, Андрій. Кімната для печалі. – Чернівці: Книги – ХХІ; Meridian Czernowitz, 2016.– 192 с.

Білий у чорні плями собака тягнув господиню десь між дерева й кущі, бадьоро тицяв вогкою чорною кулькою носа у все, що потрапляло йому на очі, жваво крутив хвостом і раз у раз задирав одну із задніх лап, аби залишити у вічності і свій слід. Жінка шурхотіла листям, її пес гасав як навіжений, обмотуючи повід довкола стовбурів, тоді вона оббігала їх сама, визволяючи тварину, збоку ж усе це виглядало так, ніби плямистий барбос вигулює людину, а не навпаки. Було в цьому враженні щось від правди, бо якби не радісний і непосидючий Рільке, жінка навряд чи виходила б на вулицю щодня.

Уже давно її взяла в свої обійми апатія. Не депресія, песимізм, втрата віри в себе чи в майбутнє – байдужість. Ніяка, безформна, беззвучна. Спочатку подруги навперебій щось радили: подорож, новий флірт чи навіть романчик, психотерапевта, пігулки, вітаміни, спортзал, побільше кольорових овочів і фруктів у раціон, сон при відчиненому вікні, зміну роботи й розкладу дня, аж доки вона від усіх тих напосідливих приятельок не відвернулася, уникаючи спілкування й не даючи їм залізати у свою душу. Жінка ж бо добре розуміла: нічого лихого з нею не коїться, життя тече собі по-старому, просто тепер вона доглибніше відчуває, що все це за великим рахунком позбавлене сенсу, якщо під "все це" розуміти життя, будні, час. Самотня в цьому знанні, вона стала по-справжньому одинокою.

І лише Рільке, єдиній живій істоті, тепло якої любила й у відданість якої вірила, вона завдячувала зв’язок зі світом. Він вів її за собою на тонку кригу березневого ранку і в липку мряку листопадового вечора, єднав із життям, витягував на літні галявини й приводив до урвищ, з яких червона заграва надвечір’я мала апокаліптично прекрасний вигляд. Магдалина прокидалася, коли її пес стрибав у ліжко, просячись на вулицю, і засинала, коли Рільке скручувався калачиком біля її ніг. З роками господиня й тварина стали не просто друзями, а й взаємно залежними істотами: їхні біологічні годинники вицокували той самий час, настрій був один на двох, погляд також був спільним, із пряною гірчинкою на дні очей.

Поза прогулянками, це був найледачіший пес у світі. Він міг вилежувати боки цілісінькими днями, переховуватися під канапами, за шафами і на кріслі; вряди-годи він засинав дорогою від своєї кухонної миски до тінистої вітальні, і тоді Магдалині доводилося делікатно переступати свого улюбленця в коридорі. Навіть коли жінка насипала йому свіжої їжі, нахабний собацюра чвалав на кухню повільно й наче аж через силу, вузько роздирав свої повіки і на всю пащеку позіхав, уподібнюючись до лева з логотипу відомої кінокомпанії. Жінка шанувала норов і звички собаки, тому не заважала йому ніколи. Зрештою, вони обоє  навзаєм підлаштувалися, як музиканти в оркестрі, що часом підсилюють загальну мелодію, а інколи й замовкають, дозволяючи скрипці вести соло й тішитися власним звучанням. Коли Рільке раптово прокидався й тихенько скавулів, Магдалина сама йшла до нього, брала на руки й заколисувала, ділячись теплом і любов’ю. Вона відчувала: собаці у цей момент сумно, самотньо й холодно. Знала це, бо й у самої часто траплялися такі миті. І тоді вже пес чапав підлогою, підповзав ближче, дивився на неї вгору своїми великими чесними очима, лащився до ніг. Теплий, м’який, сонний. А бували й дні, коли вони не хотіли один одного бачити і закривались у панцирах своєї самотності та леліяли власну тугу. Магдалина тоді навіть не ходила з собакою на прогулянку, просто відчиняла двері, Рільке зникав у темряві під’їзду, щоб за годину шкряботінням повідомити про своє повернення. Кожен, хто має душу, хоче час від часу побути на самоті. І це не свідчить про відчуження чи відсутність любові – просто існують внутрішні вітри, що дмуть пронизливо й крижано, і душа воліє цим холодом не обдавати інших, найрідніших. Тому й ховається, щоб не затьмарювати життя тих, кому хочеться дарувати лише сонячні дні.

Фото: ruslanchik/Depositphotos

Біс вселявся в ледачого собацюру десь між третім і першим поверхами. Зачувши свіже повітря, наче побачивши світло в кінці тунелю, Рільке перетворювався з малорухливої ковбаски на стрімку торпеду, що мчала, змітаючи все на своєму шляху. Незважаючи на свій вік, а собака шурхотів пожовклим листям уже десятої осені, на вулиці він не знав собі рівних: на його вигляд кішки умить розліталися по балконах і деревах, а вгнатися за ним не змогли б і треновані хорти. Можливо, часом думала Магдалина, вайлуватість собаки вдома є просто способом заощадження енергії, яку він потім повністю віддає руху. Бувало, жінці здавалося, що повід перетворюється на дишель – Рільке тягнув її вперед з упертою волячою силою, під якою й мури б не встояли. У непоказному на вигляд собаці дрімала велика воля. Якби він був людиною, це була б шляхетна й непересічна постать, міркувала собі господиня, що вірила в переселення душ і можливість відродитися після смерті в іншому втіленні.

У житті Магдалини пес з’явився сім років тому. Його віддали їй друзі, що переїжджали на роботу до Штатів, де сподівалися розпочати нове життя. Білий, а саме так вони називали свого собаку, у їхню візію майбутнього не вписувався. Тоді його й забрала Магдалина, що віддавна роззиралася за можливістю завести вдома гарного песика. Щоправда, ім’я Білий їй муляло, здавалося примітивним і міщанським. Це як звернутися до когось "чуєш", "ей, ти" або взагалі не звертатися, крекчучи чи кахикаючи, аби повідомити про свою присутність. Так, собака й справді – крім плям – був переважно білим, але не ця риса визначала його. Очі, в нього були людські очі – мудрі, чуттєві, вологі, як у дівчини після першої сварки з хлопцем. У цього пса була душа, він знав щось таємне й у своїй глибочіні сумне, тільки не вмів про це сказати. А гавкати – як і належиться істоті шляхетній – не любив. Говорив очима, своїм теплом, хвостом.

Знайомі відмовляли жінку від задуму перейменовувати собаку на третьому році життя, мовляв, марна ідея, псяра ж створіння примітивне, не призвичаїться вже до нової клички. Самі ви примітивні, думала Магдалина, і мала рацію. Зрештою, не кличка, а справжнє ім’я для пса було в неї вже давно, виникнувши задовго до появи тварини вдома. Спочатку було ім’я, й ім’я стало собакою. Вона назвала його Рільке. Саме цей поет у своєму шістнадцятому сонеті до Орфея найкраще з усього людства зобразив собачу природу, наче сам пожив у собачій шкурі. Райнер Марія розумів: пес накидає її, щоб бути поруч зі своїм господарем, та насправді він істота глибша, чутливіша, божественніша, ніж здається. Собака одинокий: на відміну від людини, він відчуває всі землетруси, чорну магію і дух могили. Й мовчить про це, лише тужно дивиться на господаря, знаючи, що все це, все це – загалом без сенсу. Існував також інший мотив назвати собаку саме Рільке: у такий спосіб господиня закодувала власну з улюбленцем духовну спорідненість. Її собака, Райнер Марія Рільке, і вона, Магдалина, мали щось таємне й спільне, найсокровенніше, найдорожче. Щось, що відомо й належить тільки їм двом, але чим вони приречені ділитися з усім людством: любов’ю й стражданням.

Фото: Milosz/Depositphotos

Воістину, людяне ставлення творить дива. Глянь на камінь, як на діамант – і він сам захоче виглядати краще, розкаже тобі тисячолітню історію своєї боротьби з вітром, спекою, водою й морозом. Так було і з собакою. Поки його кликали Білим, це був пес-голодранець, гавкун-пройдисвіт, замазура з двору, якого випускали на пострах горобцям. Коли ж Магдалина вперше назвала його Рільке, собака аж не повірив власним гострокутним вухам, звів їх угору, як дві антени, а очі його зволожилися, як у людини. Він розумів, що колишні господарі його покинули, він їм виявився непотрібен у новому житті, й тому не чекав нічого доброго від майбутнього, а про прихильне ставлення й мріяти не міг. Обоє в ту мить із гіркотою усвідомили, що насправді пес щойно зараз, на третьому своєму році, й починає жити, ніби до того перебував у сплячці, у брудному й кошмарному сні. Тепер він став Рільке – і почав відповідно поводитися. Ніхто зі знайомих Магдалини не повірив у це, але розумна істота почала відкликатися на нове ім’я з першої ж спроби.

Проживши разом сім одноманітних років і вивчивши один одного, тварина й людина тепер мали спільну мову, вони винайшли її, відкрили всередині себе. Так насінина й камінь неквапно й тихо прилаштовуються до себе навзаєм, щоб через кілька літ живопліт поліз угору стіною, обплітаючи її чіпко й ніжно, як коханець. Рільке став найближчою істотою для Магдалини, камертоном її стану й настрою, а вона для нього взагалі була одним-єдиним і безапеляційно найголовнішим створінням у житті. Розуміючи це, Магдалина весь час почувалася в боргу перед Рільке, намагалася виправдати його вірність, віддячити йому сторицею, хоч у любові й неможлива жодна віддяка, не працюють формули й рівняння, бо ж любов – це передусім віддавати. Без очікувань, оглядки, повністю.

Вони й існували собі удвох, в іншому, ізольованому світі, не помічаючи подій навколо і залежачи тільки від циклічної зміни пір року, а з ними – погоди, часу прокидання, сили вітру, що вривається перед світанком у нічні кошмари. Поки інші перехожі статечно походжали вулицями, Магдалина й Рільке сновигали кущами, розполохуючи всіх навкруги; у час, коли всі ховалися від злив у затишку помешкань, собака вигулював людину найбруднішими околицями. Друзі, партнери, рідні душі – ким насправді були ці двоє? Двома одинокостями, подвійною одниною і єдиною двоїною. Поглинута апатією, Магдалина забула лік часу й рахувала не місяці й дні, а світанки, заморозки і відлиги, собака на все це лише промовисто махав хвостом, адже краще – на містичному рівні природи – знав, що навіть апатія і світанки не мають сенсу так само, як і все інше на цьому світі. А що ж іще ти хотіла від пса на ім’я Рільке, риторично запитувала себе жінка, згадуючи Орфея, чий силует зникає у темряві.

Фото: a_taiga/Depositphotos

Надійшов час вмирання, і щойно воно вказало на різницю між собакою та її господинею. Поволі втрачаючи сили й бадьорість, Рільке вкрай обережно натягував на своє існування ковдру сну. З місяця в місяць спав він усе довше, щоб одного разу не прокинутися взагалі – обоє це розуміли. Сім своїх років він присвятив Магдалині, точніше – розділив з нею її сім років, живучи посеред демонів її самотності. О порі відходу, виконавши свою місію, пес заспокоївся, ніби його поневіряння вже були позаду, й спробував своїм кінцем не засмутити жінку. Людина в такій ситуації вимагала б жалю й співчуття, сліз на підтвердження любові, обітниць вірності, а собака намагався подякувати господині за разом пройдене, вибачитися, що мусить покинути сей світ. Два ока Рільке, що завжди були поруч і водночас ніколи не були разом, достоту як Орфей і Еврідіка, ці глибокі прожектори душі, згасали. Вдивляючись у них, Магдалина бачила власне відображення.

Собака не лише має душу й відчуває як людина – він і старіє так само. Шерсть Рільке блякла з роками, щоб перед кончиною стати сивою. Він убрався в кольори туману, ніби даючи знак, що невдовзі збирається зникнути в ранковій імлі. Магдалина смиренно прийняла цей час, жодного разу їй не подумалося про ветеринара чи ліки: жінка розуміла, що смерть не є кінцем, тому не боялася її. У стосунках тварини й людини з’явилося більше суму, але він був теплим і вдячним; останні місяці були для них часом прощання. У помешканні панував спокій і умиротворення, до симпатичної ледачості Рільке додалася втома літньої істоти, що перед смертю довго снить, аби ще раз пережити весь свій шлях у спогадах.

Від колишньої вуличної активності не залишилося й сліду – тепер пес цілоденно лежав на своєму маленькому килимку, тільки зрідка чалапаючи на балкон. У рухах його з’явилася тремтлива розхитаність – м’язи охляли, лапи не трималися купи, собака нагадував п’яного, що валандається зиґзаґами. Магдалина розуміла: справжньою причиною цих коливань є внутрішній вітер, який дозволяє собі все більше й розгойдує човен життя, щоб утопити душу. Врешті, якщо пригледітися, ставало помітно: Рільке рухається, невпевнено похитуючись, ніби йде палубою корабля в шторм – і потойбічний вітровій не відступиться, допоки не отримає належне йому. Усвідомлюючи неуникненність краю, природність і своєчасність фіналу, жінка сіверкими листопадовими вечорами на останню дорогу пряла для Рільке ліжник, теплий і кольоровий, що мав пом’якшити йому твердість і студеність грудневої ями.

Фото: Kryzhov/Depositphotos

Розхитаність підкорила собі й дихання – пес втягував повітря уривчасто, ніби захлинаючись ним, нерегулярно, спочатку ритм вдихів і видихів нагадував джазову імпровізацію, що стрімко й швидко переростала в нестерпну какофонію. На одному з цих переломів темп і зовсім зникне, міркувала Магдалина, уважно рахуючи подихи Рільке, ніби цокання годинника; невдовзі луна цього втомленого посопування припинить гуляти помешканням, і тоді стане насправді порожньо, як буває, коли монета падає в глибочінь, лунко дзенькає, а потім настає тиша, в якій барабанні перетинки все ще намагаються відчути вібрацію, та марно – пустка поглинула все. Що ближче до смерті, то менше стає вдихів і більше – видихів, бо тлінне тіло віддає з себе тепло, намагається виштовхнути зсередини життя. Мали рацію древні, уявляючи загибель як випурхування духу через ніздрі й рот. Жінка тримала кватирку в кімнаті відчиненою у сніжну заметіль; очі її були заплющеними у білу хурделицю.

Рільке відійшов безгучно, уві сні. Магдалина помітила це пізніше, коли через якийсь час захотіла приголубити собаку, але долоня ковзнула задубілим тілом. Змахнувши сльозу й покартавши себе за неї, за цю хвильку трагічної сентиментальності, жінка закутала собаку в ліжник, взяла на руки й понесла через крижане місто в ліс на околиці. Разом із втратою такої рідної істоти, зникала й частинка її самої; сім спільних років закінчувалися, вкривалися памороззю. Крім туги, було багато вдячності. Морозне повітря було свіжим і прозорим, вихолоджувало думки й розганяло темряву в душі. На оголених гілках дерев лежав блискучий іній, зовсім блакитний на тлі неба. Тріск снігу й гілляччя під ногами був урочистим, як барабанний дріб. Рільке виглядав щасливим і витонченим, як скульптура Творця. Пахло новим днем, ялицею і водночас не пахло. На оголеному тілі неба застигла хмарка, як пляма. Коли Магдалина відвела від неї погляд, у вись здійнялася зграя птахів, тріпотінням крил розбиваючи тишу. У кам’яній землі дрімала тендітність підсніжника, чекаючи свого часу.

Андрій Любка, письменник, перекладач

Виграти нову книгу Андрія Любки можна, взявши участь у розіграші від Meridian Czernowitz та УП.Культура.

powered by lun.ua

Головне на сайті