#зрада #перемога #культура. Підсумки 2016 року у світлинах та постах з facebook

5368
14 грудня 2016

Цього року стало остаточно зрозуміло, що головні події культурного життя відбуваються не у виставкових залах, театрах та лекторіях, а у мережі Фейсбук.

Інфоприводи перетворюються на події тільки у тому випадку, якщо здатні захопити увагу фб-спільноти хоча б на кілька годин. А справді важливими стають лише ті, які здатні тримати у напрузі віртуальне товариство протягом кількох днів.

У 2016 році культурне життя повністю перемістилося у стрічку новин соціальної мережі. Саме тут уперше з’являється інформація про плани та майбутні проекти; тут можна у реальному часі споглядати будь-які відкриття виставок та фестивалів завдяки численним селфі, трансляціям наживо та миттєвим враженням очевидців; тут відбуваються найвідвертіші обговорення всього, що має значення для культурної спільноти.

Тут вирує життя, яке за масштабом пристрастей нагадує античну трагедію: поважні діячі та культуртрегери, як ті олімпійці, здійснюють величні подвиги та вчиняють карколомні помилки, сваряться, повчають та виховують одне одного, діляться радощами, з’ясовують стосунки, зізнаються у любові та інших палких почуттях.

Саме тому цього разу автори УП. Культура вирішили підвести підсумки року найбільш адекватним, станом на кінець 2016-го, способом та пригадали найвизначніші "події культури" з їхніх фейсбук стрічок.

#підлога

Закладена за часів Євромайдану традиція фб-краудфандинґу та доведена до автоматизму звичка миттєво переказувати кошти на заклик осіб (та сторінок), яким довіряємо, у 2016 р. остаточно перетворилися на дієвий механізм підтримки культурного сектора. І не лише окремих низових ініціатив, але й провідних державних інституцій.

9 листопада Національний художній музей повідомив на своїй сторінці про закінчення реставрації. Скрішот з ФБ-сторінки

Розпочата меценатами з "Дружнього кола" НХМУ кампанія по збору коштів на ремонт другого виставкового поверху була активно підхоплена шанувальниками "музею з левами" у соціальній мережі.

На початку літа НХМУ інформував своїх підписників про останні досягнення з оновлення будівлі (архітектурне освітлення фасаду, фарбування стін, підготовку проектно-кошторисної документації) та повідомив про необхідність додатково зібрати близько 200 тис. гривень для "вишеньки на торті" ремонтних робіт – реставрації старого паркетного покриття.

Паралельно із тим, як сума переказів рухалася до необхідної позначки, музей ледве не щодня поіменно дякував і теґав благодійників. І зрештою виклав яскравий доказ вдалого завершення кампанії – світлину технічного процесу ремонту підлоги.

#директорка

Цього року сплив термін контрактів у директорів одразу двох великих мистецьких інституцій країни – Національного художнього музею та Мистецького Арсеналу.

У липні, перемігши в конкурсі, Мистецький Арсенал очолила Олеся Островська-Люта. Скріншот фб-сторінки музею

На обидві позиції Міністерство культури оголосило відкритий конкурс. І на обидві – із гучними промо-кампаніями – подавала власну кандидатуру Наталія Заболотна. Й обидві врешті решт були зайняті іншими кандидатками, Юлією Литвинець та Олесею Островською-Лютою відповідно.

Ці несподівані для багатьох представників "культурної спільноти та громадянського суспільства" результати говорять про те, що Україна поступово починає відходити від феодальних принципів управління культурою, згідно з якими публічна інституція розуміється як персональний проект її директора/-ки. А виправдовується такий механізм популістськими заявами про незамінність, відданість своїй справі та народну любов.

Натомість, у 2016 р. з’явилися можливості для інших моделей директорування – насамперед таких, що базуються на публічних програмах та прозорих стратегіях.

#бієнале

Майже одразу після призначення новий міністр культури Євген Нищук зробив дуже обнадійливий та раніше небачений крок назустріч професійній мистецькій спільноті: запропонував усім зацікавленим професіоналам розробити прозорі правила гри для представлення України на Венеційській бієнале.

Голова конкурсної комісії Євген Карась вітає переможців відбору куратора національного проекту для 57-ї Фенеційської бієнале. Скріншот фб-сторінки

Протягом кількох місяців йшла напружена робота. Активісти зустрічалися, листувалися, обговорювали пропозиції і, зрештою, народили документ, який було прийнято Мінкультом.

Згідно з цим документом кожні два роки має відбуватися прозорий публічний конкурс на проект, який представлятиме Україну на міжнародному форумі й обирати його має комісія, яка складатиметься з професіоналів у сфері сучасного мистецтва.

Та коли справа дійшла до втілення намірів усе знову пішло як завжди. Непрозорість конкурсної процедури та небажання дотримуватися прийнятих правил гри призвели до того, що ми досі не маємо уявлення як саме буде представлена Україна у Венеції наступного року.

#театр

Відкриття нової будівлі Театру на Подолі на Андріївському узвозі випустило на волю монстра, що дрімав – "корінного киянина у п’ятому поколінні".

Фотографії фасаду нової будівлі Театру на Подолі стали однією з найобговорюваніших тем кінця 2016-го

Це той самий киянин, який рутинно зловтішається з пластикових балконів на прибуткових домах, мафів та розбудови торгівельно-розважальних центрів на місці колишніх публічних зон відпочинку. Щоправда, жодний з кричущих випадків девелоперського свавілля не викликає у нього такого праведного гніву, як цей приклад доволі пересічної сучасної архітектури на тлі не менш пересічної історичної забудови.

Очевидний провал у комунікації з боку авторів та замовників проекту, які запізно почали коментувати власну роботу, проявив низку фундаментальних проблем у сучасному українському містобудуванні: ігнорування публічного обговорення проекту на етапі його розробки, загальний низький рівень візуальної культури в суспільстві та відсутність стратегічного бачення та плану розвитку міста.

#малевич

2016 рік не просто пройшов під егідою віднайденої українскості Казимира Малевича, але є запам’ятався справжнім онлайн-фестивалем смішних, обурливих та просто абсурдних прикладів спекулятивного невігластва навколо постаті художника.

"Прапор Трюдо" - об'єкт, подарований прем'єр-міністру Канади Джастіну Трюдо і виконаний із використанням притаманних стилю Малевича елементів

Контраст подій під брендом "Малевич" та випадків уживання цього заповітного слова був вражаючим. Про "київський період" художника була видана чимала монографія – але у фейсбуці її обкладинка спливала не так часто, як сувеніри та дизайнерські сукні "в стилі супрематизму".

У Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури сторонніми організаторами була проведена наукова конференція за участі світових науковців. Проте мистецький виш, у якому Малевич дійсно епізодично викладав у 1920-х рр. не погодився з цього приводу замінити на три дні банер на фасаді будівлі.

Здається, навіть на державному рівні було визнано значимість художника. Проте результатом цього став хіба що сумнівний різнокольоровий об’єкт у виставковому просторі Адміністрації президента та диво сучасного декоративно-ужиткового мистецтва у подарунок прем’єр-міністру Канади.

#декомунізація

Про що забула фб-юрба новоспечених шанувальників Малевича, то це про його підтримку ідей більшовицької революції та радянської влади, з якою на ранньому етапі співпрацювала більшість представників мистецького авангарду. Інакше б ім’я Малевича неминуче спіткала доля радянських об’єктів, що їх протягом року поступово декомунізували: фізично (шляхом демонтажу та вандалістського знищення) та морально (в нескінчених коментарях-перепалках).

Пам’ятник Першій кінній армії з міді авторства Валентина Борисенка у Львівській області

На відміну від "ленінопаду", процес усунення з публічного простору пам’ятників та скульптур меншого калібру висвітлювався хіба що в соціальній мережі активістами від мистецтва, які не лінувалися виїжджати на місце демонтажу аби розібратися в його законності чи принаймні задокументувати.

Проте чи не найшокуючий приклад знищення мистецького твору доби СРСР не має нічого спільного з новим політичним курсом або гнівом народних декомунізаторів. Пам’ятник Першій кінній армії з міді авторства Валентина Борисенка у Львівській області поступово просто здали на металобрухт.

#міністр

Коли у квітні 2016 новий-старий міністр культури Євген Ніщук знову обійняв державну посаду, значна частина художньої спільноти зітхнула з полегшенням. Після попереднього очільника Mіністерства, який урочисто відкривав музеї репродукцій, подобатися всім було не важко.

Невдалий виступ міністра культури Євгена Ніщука спровокував велику дискусію в онлайн-спільноті

Але всього за кілька місяців добрих намірів, хибних кроків та необдуманих промов, рейтинг народного міністра впав майже до нульової позначки.

Видається, що посада міністра культури є найбільш шкідливою для політичної кар’єри. Адже спільнота, що прискіпливо слідкує за кожним кроком саме цього міністра є одночасно інтелектуальною, голосною та дуже популярною у мережі, а це вкрай небезпечне поєднання.

Було б дуже добре, якби цю нову реальність врахували при наступному формуванні кабінету міністрів, адже по роботі одного з найпомітніших у фейсбуці міністрів складається не найкраще враження про весь кабмін.

#лімб

Концертне агентство "Ухо", яке поволі привчає киян до нової академічної музики, цього року дісталося форпосту традиційних музичних цінностей, а саме сцени Національної опери.

Смілива ідея власної DIY постановки опери маловідомого в Україні сучасного італійського композитора Стефано Джервазоні відгукнулась повним солдаутом за два тижні до дати виступу.

Користувачі соціальних мереж активно ділилися спостереженнями та враженнями під час української прем'єри опери "Лімб" Стефано Джервазоні

Абсолютно лояльна до експериментів агентства публіка до мінімалістичного рішення "Лімба" виявилась почасти не готовою – післяоперні світські дискусії точилися, здебільшого, навколо питання, на якій хвилині варто було йти "на стаканчик", та порівнянь із незрозумілими виставками в PinchukArtCentre.

Останнє, зокрема, свідчить про набагато більшу дотичність проектів "Уха" до практик сучасного мистецтва, ніж до царини класичної музики.

Тим вагомішим видається цей, за визначенням однієї з відвідувачок, прецедент "дефлорації" провінційного зарозумілого театру.

#тіні

Проект-блокбастер про кіношедевр Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" кураторів Андрія Алфьорова та Павла Гудімова в Мистецькому Арсеналі став наймасштабнішою подією у візуальному мистецтві та виставкової практики цього року.

Засновник компанії "Артхаус Трафік" Денис Іванов ділиться враженнями від виставки на свїй сторінці

Він завоював палку любов публіки. І значно стриманішу, але також любов професійної спільноти за вдалу й дуже делікатну спробу засобами сучасного мистецтва розповісти про споконвічні традиції та фольклорний спадок, якими вони були відображені у класичній кінострічці 1960-х рр. За що одразу був визнаний фейсбук-юзерами еталоном "розмови" про національну спадщину.

Цілком можливо, що 2016 увійде в історію української культури як рік руйнування шаблонів.

Ми поступово і боляче, але пориваємо з нашою національною провінційністю. Все відбувається вперше: перша публічна суперечка про архітектуру, перша сучасна опера на сцені державного театру, перша виставка про українське кіно.

Мережа фейсбук стає громадським університетом, у якому ми вчимося з шаленою швидкістю та екстерном складаємо іспити з дисциплін, про існування яких зовсім недавно навіть не здогадувалися.

І, здається, таки наздоганяємо втрачений час.

Ольга Балашова, Лізавета Герман, Марія Ланько, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua