Комплекси історії: про Львів, поляків та ідентичність

15767
15 грудня 2016

Вікторія Маліцька – етнологиня з Польщі, яка вже шість років живе в Україні. У Львові вона працює представницею Національної бібліотеки імені Оссолінських, а також досліджує туристичний простір міста.

Цієї осені на форумі сторітелінґу "Майбутнє у спогадах: Львів як вибір" Вікторія розповіла, чому для неї важливо, щоб місто розвивалося дійсно по-європейськи. І зауважила: без переосмислення львівської історії неможливо визначити, що це означає для самих львів’ян.

УП.Культура зустрілась із Вікторією у Львові і поговорила про те, чи справді це місто таке європейське, яким здається на перший погляд, чи дійсно відкрите для світу і як українцям примиритися з польською частиною своє історії.

Про міфи та ідентичність

Я вивчаю зв’язок між простором сучасного Львова та ідентичністю його мешканців. Мої дослідження скеровані на дуже конкретну групу людей, які називають себе львів’янами.

"Лише ті люди, які примиряться з історією, зможуть розвивати Львів як європейське місто"

Передусім, це інтелігенція, інтелектуали, творчі люди Львова, які не мають комплексів, коли йде мова про історію міста. Група, яку я досліджую, є меншиною – більшість львів’ян не настільки схильні до рефлексії, щоб відповідати на питання про простір та історію міста. Тому дослідження не репрезентативне. Але саме ці люди формують громадську думку.

Моя мета – показати прогресивний напрям розвитку Львова, емоційне та раціональне ставлення мешканців до міського та символічного простору Львова та його історії.

Я зосереджуюсь на інтелектуалах, бо вважаю, що лише ті люди, які примиряться з історією, зможуть розвивати Львів як європейське місто, аби він справді був відкритим для світу. Зараз це лише хороший слоган.

Львів дуже толерантний до інших національностей, але, наприклад, до ґеїв та інших секс меншин – зовсім ні. Це смішно і страшно водночас, оскільки демонструє, що місто готове приймати лише частину людей.

Львівська ідентичність – це ключ до моєї праці. Люди, з якими я працюю, часто визначають себе львів’янами більшою мірою, ніж українцями. Ще один елемент – це галицькість, тобто те, що вирізняє західний регіон.

Львівськість і галицькість – це дві основні ідентичності, які не є національними, але присутні в цьому місті.

Полем для дослідження є також туристичний простір міста, оскільки в ньому присутні успадковані ідентичності, як, наприклад, австрійська або вірменська. Через простір мешканці пов’язують себе з частиною історії, яка дозволяє говорити про Львів як про частину Європи.

"Мультикультурність Львова – це дуже хороший бренд. Але зараз Львів в основному український"

Те, що львів’яни свідомо тримаються за австрійське минуле, підтверджує, що Львів – це європейське місто.

З іншого боку, є польська ідентичність, яка присутня у старих кнайпах та написах. Наприклад, тішуся, що з’явився "Атляс".

Це дуже важливе місце польської пам’яті, оскільки в 1930-х роках тут був автентичний заклад з такою ж назвою, де зустрічалися артисти і літератори. Утім, причини появи цього ресторану тепер суто комерційні: польські туристи приїжджають до Львова, тому індустрія реагує на їх потреби.

Окрім того, є ще єврейський та вірменський Львів, які, на жаль, існують лише в якості туристичних місць.

За оцінками, у Львові живе близько п’яти тисяч євреїв (хоча в переписі населення їх 1,9 тис.). Їх не видно, але це багато – майже стільки ж проживає у всій Польщі.

Багато євреїв були змушені покинути Польщу в 1968 році. У Львові, натомість, євреї збереглися. Радію, що з’явився Простір Синагог – це початок розвитку нового діалогу про єврейський Львів.

Теоретично зараз місто є гомогенним. Останній перепис був зроблений у 2001 році. Дуже шкода, що немає новішої інформації, оскільки це важливо навіть для розвитку держави.

За даними перепису, у Львові живе 88% людей, які ідентифікують себе як українці, 8,9% – як росіяни, які не є дуже відмінними в культурному плані від українців, бо їхня ідентичність формувалась поруч із українцями Львова. Решта – представники інших національностей. Навіть якщо врахувати більше 2 тис. кримських татрів, які після анексії Криму вимушено переїхали до Львова, місто не є мультикультурним.

Мультикультурність Львова – це дуже хороший бренд. Оскільки перед війною так справді було, місто почало на цьому заробляти. Але зараз Львів в основному український.

Я не знаю також, чи видно зараз поляків у Львові.  Наше консульство дуже багато робить для того, аби зробити їх видимими. Але все одно це дуже мала група людей і, на жаль, не думаю, що їх могло б стати достатньо, аби підтвердити мультикультурність міста.

Формування ідентичності львів’ян залежало від періоду. Після війни Львів потрапив в УРСР і про нього перестали говорити в категоріях мультикультурного чи навіть українського міста, оскільки воно мало бути радянським.

Тоді розвиток промисловості був першочерговим, тому до Львова з’їжджалося багато робітників. Низові ініціативи були небажанами, а культурне життя існувало тільки в радянському контексті.

"Міф Галичини з’явився у 1990-х роках"

Тому нині Львів – європейський і водночас пострадянський. Він має історію абсолютно європейського міста, і діяльність громадських інституцій та організацій це підтверджує. Але разом із тим є комуністичний спадок, який дуже проявляється в державних структурах.

Однак навіть за радянських часів львів’яни були відокремлені від решти українців як західняки, западенці. Це проявляється також і зараз під час голосування на виборах.

Як полька, я цим пишаюся, оскільки такий розподіл голосів показує, наскільки міцними були передвоєнні кордони. Хоча польська влада, особливо в 1930-ті, і не була доброю до українців, але вона давала свободу вираження думок і демократичний спосіб мислення.

Це і зараз відчувається у Львові – люди більш самостійні, самоорганізовані, тяжіють до ідей і хочуть змінюватись.

У 1990-х роках з’явився міф Галичини. Він, певно, існував і раніше. Але саме на початку незалежності розквів міф про Франца Йосифа як доброго дідка, який всім допомагає, і Австро-Угорську державу, яка старалася опікуватися українцями на противагу до Польщі.

Австрійська Галичина дуже міцно існує в свідомості львів’ян. Львів не був би таким як він є, якби Австрія не забрала його собі на 123 роки. Це важливо для мешканців Львова, оскільки є підтвердженням європейськості міста.

На жаль, Польща ніколи не могла бути таким підтвердженням, бо саме в опозиції до неї творилась ідентичність українців.

Про польський Львів

Львів – це величезний символ і міф для поляків. Це одне з міст-засновників Польщі, центр культури, історії, науки.

Саме у Львові почалася діяльність десятків наукових товариств, серед яких Львівська математична школа, Львівсько-Варшавська філософська школа, Польські історичне та географічне товариства, Школа історії мистецтв.

Поляків також приваблює чудова архітектура, яку в часи Польщі насправді ніколи б не створили, якби не вплив різних національних культур.

Туристи сприймають Львів чудово. Але, на жаль, більшість поляків говорить, що це польське місто. Цей пов’язано з ностальгією за втратою Львова і переміщенням польського населення після війни до нової Польщі з новими кордонами.

"Серед польських туристів часто трапляються вислови про "наш Львів". Але, наприклад, німці, які приїжджають до Вроцлава, поводяться так само"

Звичайно, у свідомості народу нічого не забувається. З початку 1990-х виникла ностальгія як за старими кордонами, так і за Львовом і Вільнюсом.Комуністична влада не дозволяла говорити про це місто. Майже півстоліття, до 1989 року, вони забороняли згадувати про Львів і так звані Kresy Południowo-Wschodnie – тобто території, які були забрані у Польщі після війни. Комуністи хотіли, щоб поляки забули про Львів, бо не можна жалкувати за втраченим.

Видавалися тисячі публікацій, переважно спогадів людей про передвоєнний Львів, хоча самі ці люди були психологічно не готові повернутися сюди.

Тому серед польських туристів часто трапляються вислови про "наш Львів". Але, наприклад, німці, які приїжджають до Вроцлава, поводяться так само.

Не треба мати комплексів історії. Що було, те було, й того вже не змінити. Ніхто не думає змінювати кордони зараз. Це лише переосмислення неприємної частини української історії.

Домовитися можливо тільки у сфері культурної співпраці. Поляки, які приїжджають до Львова, перш за все бачать, що місто стрімко розвивається саме як українське. Це найкращий показник того, що Львів уже давно не польський.

Майже всі польсько-українські проекти, які пов’язані з Польським консульством, спрямовані на загальнокультурні теми, тому тема польського Львова майже не випливає.

Ми навіть не намагаємося цього робити, оскільки така ініціатива де-факто має йти з української сторони. Подібна діяльність з польського боку може викликати негативну реакцію у львів’ян.

Для польських ініціатив дуже важливими є стосунки з українцями. Ми пропонуємо не дуже болючі теми для обговорення, заходи, які не заважатимуть львів’янам.

Я працюю як представниця Національного інституту імені Оссолінських, співпрацюю з усіма установами, які мають Оссолінські передвоєнні колекції у своїх фондах.

"Переосмислення історії вимагає великої освітньої роботи та історичної політики України"

Наприклад, від 2004 року в Бібліотеці Стефаника ми проводимо сканування рукописів і часописів із колекцій Оссоленіуму.

У 2015-му міжурядова комісія у справі охорони та повернення втрачених і незаконно переміщених під час Другої світової війни культурних цінностей запропонувала обмінятись фондами. Оссолінеум дістав би один господарчий фонд, який мала Бібліотека Стефаника, а віддав би архів Національного товариства імені Шевченка, який свого часу до Варшави привезли німці.

Така нагода була ідеальною для обміну культурними цінностями. Але відповіддю на цю пропозицію став неймовірний скандал – львів’яни не захотіли віддавати колекцію Оссолінеуму, бо вона не була переміщена, а тому не може підлягати обміну. Однак архів НТШ був, тому поляки повинні його просто віддати.

Директор Оссолінеуму Адольф Юзвенко, народжений на Поділлі 1939-го, сказав тоді: "Так, може, фонд і не був переміщений, але я був. Люди були переміщені, що з ними зробити?" Ця справа показує, що українці не до кінця готові до рівноцінної співпраці.

Однак це лише один випадок. Установи, з якими я співпрацюю, йдуть назустріч.

Наприклад, у Львівській національній науковій бібліотеці України ім. В.Стефаника Львівській галереї мистецтв ім.Б.Г.Возницького наступного року створять експозицію до двохсотріччя Оссоленіуму, а в 2018-му у Львівському історичному музеї плануємо зробити виставку, присвячену війні за Львів 1918 року. Це дозволить нарешті поєднати два дискурси, які ніколи не мали шансу на рівноцінний переказ.

Львів’яни також бувають різними. Наприклад, Ксенія Бородін та Іванка Гонак створили цілу серію маленьких книжечок про польський Львів. Вони просто ходять вулицями міста і шукають написи польською мовою.

Дівчата поділили свої записи на кілька книжок, які стосуються написів у публічному і приватному просторі Львова. Таким чином Ксенія та Іванка збирають сліди польського Львова, хоча самі є українками. Це мені найбільше подобається.

Від комплексів до переосмислення

Польські сліди у Львові дуже видимі. Вистачить того, щоб кожен, хто мешкає у центрі Львова, відкрив на сходовому майданчику електроскриньку і побачив напис "Wlasnosc elektrownia miejska".

Однак переосмислення історії вимагає великої освітньої роботи та історичної політики України, яка не має права стирати цей період зі своєї історії, але, на жаль, робить це.

Наприклад, на сторінці Львівської міської ради є інформація лише про те, що у 1340 році Львів був захоплений Казимиром Великим. Після чого приходить Австрія, зовсім немає міжвоєнного періоду і починається Радянська Україна.

Добре, що хоча б про останній період згадується, бо так само, як львів’яни забувають про польські часи, вони викреслюють і комуністичну спадщину.

Поляки майже завжди домінували у Львові. До війни тут проживало лише 15% українців. Саме завдяки Радянському Союзу Львів став українським.

Однак радянська історія дуже впливає на свідомість простих мешканців Львова. Не так просто змінити ментальність, як того хочуть культурні діячі та інтелектуали. Все вимагає часу.

"Щоб виправити ситуацію, яка склалася довкола Волинської трагедії, потрібно дуже багато говорити"

У Києві відбуваються політичні відносини між Україною та Польщею. У Львові ж є місце для культурної дипломатії, для справжніх зв’язків та розмов.

Наприклад, я організувала тут зустріч для обговорення Волинської трагедії, а де-факто фільму "Волинь". Для мене важливо, аби люди його побачили. Однак фільм заборонений і це просто смішно. Так не може бути.

Я не сподіваюся, що показ "Волині" покращить українсько-польські стосунки, але українці хоча б побачать загальну думку поляків щодо Волинської трагедії.

Щоб виправити ситуацію, яка склалася довкола Волинської трагедії, потрібно дуже багато говорити. З боку обох держав має бути примирення у цьому питанні.

Всі місця пам’яті, і звичайно не лише з української сторони, мають бути позначені. Треба створити двомовні пам’ятки про трагедію. Це величезна історія, яку складно розказати.

Поляки, звичайно, мають індивідуальний досвід переосмислення Волинської трагедії, але фільм "Волинь" відображає бачення більшості.

Мені шкода, що його зробили саме зараз – це мало б статися в 1990-х, коли польсько-українські стосунки і так були поганими. Зараз, коли у вас війна, це страшенно поганий час.

"Волинь" – ідеальний матеріал для роботи російської пропаганди. Росія посилено працює над тим, щоб наші народи не дружили, і цей фільм дає їй дуже багато матеріалу.

Анастасія Іванців, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті