Директорка НХМУ Юлія Литвинець: На Інститутській має бути два музеї

3196
11 січня 2017

З 28 вересня Юлія Литвинець очолює Національний художній музей України, а пристойного інтерв’ю з директоркою головного музею країни досі не було.

Нагадаємо, що у фінал конкурсу на посаду директора, оголошеному Міністерством культури України,  вийшло двоє – головна зберігачка музею Литвинець, яка останній рік виконувала обов’язки директора, і екс-директорка "Мистецького Арсеналу" Наталя Заболотна. З результатом 5:4 (голосів експертів) перемогла Литвинець.

Хоча Юлія працює в музеї 16 років, інформації про неї в мережі не знайти. Можна хіба з’ясувати, що вона була кураторкою виставок "Олександра Екстер. Амазонка авангарду" (2008), "Микола Глущенко. Дорогами мандрів" (2009), "Спецфонд. 1937-1939" (2015),  та з 2008 року працює як виконавчий секретар Українського комітету Міжнародної ради музеїв (ICOM).

Наше інтерв’ю тривало три години, ми випили багато чашок кави, з’їли гору шоколадних цукерок.

Юлія розповіла УП.Культура, що народилася в Олександрії Кіровоградської області; закінчила там художню студію і художню школу; у Решетилівці закінчила професійне училище за фахом перебірне ручне ткацтво; збиралася ще в Опішні освоїти кераміку, але батьки сказали: "Годі!".

Литвинець мріяла стати дизайнером одягу. Вступила до Слов’янського університету на спеціальність "мистецтвознавство", але через рік факультет розформували. Юлія з подругою подали заяву в НАОМА й дипломи отримали там.

Керівником її диплому про сулимівську Свято-Покровську церкву (історико-архітектурна пам'ятка козацького бароко початку XVIII століття) була Людмила Семенівна Міляєва,  з легкої руки якої в 2001 році Юлія прийшла працювати в Національний художній музей України на посаду молодшого наукового співробітника.

Юлія любить природничі і технічні музеї: "Найкращий творець насправді – це природа, я люблю природу і маю певний пієтет перед тим, що створено природою". Улюблений музей – Музей на набережній Бранлі в Парижі. У кожній новій країні обов’язково відвідує оперу.

ПРО ДЕТЕКТИВНУ ІСТОРІЮ КОЛЕКЦІЇ "ГРАДОБАНКУ"

Юліє, Міністерство  культури підписало з вами як із директором Національного художнього музею України контракт на 5 років. Що цей факт значить для вас?

– Сама для себе  я вирішила, що якщо буде запропоновано контракт на рік, я  не піду на такі умови. Ви собі уявіть: у вас є тільки рік, і що далі? 5 років, на мою думку, це достатній термін, щоб зробити щось важливе для музею.

Люди, які не дуже орієнтуються в музейних циклах,  можуть подумати, що Юлія Литвинець стала  директором  й одразу зробила виставку з колекції "Градобанку".

– Я не  декларую, що це я – раз! і зробила. Насправді,  суди за колекцію тривали 10 років, і роботу від музею курували дві людини – наш адвокат Віталій Титич і Марія Задорожна (попередня директорка НХМУ УП.Культура).

"Якщо взяти Київ, із 4 мільйонів населення міста за рік музей відвідує  в середньому 100 тисяч. І йдеться не про гроші – заробимо ми більше чи менше,  а про те, що культура має виховувати націю". Фото: Ігор Тищенко

Коли Марія пішла, колекція "Градобанку"  стала моєю роботою, хоча я була дотична  до неї і раніше:  у 2004 році  це була моя перша велика справа на посаді головного зберігача –  зробити звірку наявності творів у Нацбанку, описати стан творів.

Для цього була створена робоча група з музейних співробітників, по закінченню нашої роботи твори мали передати музею. Втім, це відбулось аж через 12 років.

По-своєму це навіть  символічно – моє "хранительство" почалося і закінчилося "Градобанком", тож коли 23 вересня ми приїхали в Нацбанк забирати твори до музею, я користувалася своїми записами 2004 року.

Тільки коли процес почав налагоджуватися,  дала собі кілька днів відпочинку – їздила Аня Вівчар (головна зберігачка музеюУП.Культура) та Наталія Чамлай (завідувачка реставраційною майстернею).

Музей дуже довго чекав на ці твори, кілька разів готували фондосховища під них,  облаштовували їх новими стелажами, але процес відтягувався, і приміщення заповнювалися іншими експонатами.

Зараз колекція зберігається в окремому приміщенні. Звісно, твори потребують серйозного реставраційного втручання, адже 20 років вони фактично зберігалися в непристосованому приміщенні, бо Національний банк облаштований для зберігання грошей, а не культурних цінностей. 

Справа з колекцією "Градобанку" така довга й заплутана, що я втратила нитку сюжету.

– Колекція "Градобанку" збиралася з 1991 по 1996 роки, а в  1993-му в Нацмузеї експонувалася виставка сучасного українського мистецтва з цієї колекції, тому наша  сьогоднішня виставка і називається "Іду і повертаюся".

Ця детективна історія розгорталася так: у 1996 році "Градобанк" взяв кредит у Нацбанку під заставу колекції і не зміг вчасно розрахуватися.

У 1998 році вийшла постанова Верховної Ради про визнання цієї колекції національним надбанням, відповідно Кабінету Міністрів, Мінфіну і Мінкультури було доручено розробити схему розрахунку  за колекцію.  Між "Градобанком", який є ліквідатором (бо з 2000-го року  розпочалася процедура ліквідації банку), Міністерством культури і НХМУ були підписані угоди. Ми мали перерахувати кошти за мистецьку колекцію Нацбанку, що ми й зробили в 2006 році.

У 1996 році оціночна вартість колекції складала 5.176.650 доларів. Відповідно гривневий еквівалент на той момент був 9.497.071 гривня 97 копійок.

– Тобто держава заплатила Нацбанку і колекція перейшла у власність держави?

"Колекція "Градобанку" збиралася з 1991 по 1996 роки, а в 1993-му в Нацмузеї експонувалася виставка сучасного українського мистецтва з цієї колекції, тому наша сьогоднішня виставка й називається "Іду і повертаюся". Фото: Євген Генсюровський

– Історія набагато складніша: у 2004 році нас запустили на монетний двір, ми провели звірку, підтвердили оцінку цього майна і в 2006 році перерахували 9,5 млн, тобто ту суму, в яку була оцінена колекція.

– Далі Нацбанк  замовк – ні колекції, ні коштів. З того часу почалося наше довге листування між НХМУ і НБУ, ми вимагали повернути нам картини, за які заплатили, але НБУ довів ситуацію  до того, що наші адвокати звернулися в прокуратуру. І вже прокуратура, Мінкульт і НХМУ звернулися до суду.  Розпочався тривалий судовий процес.

Через кілька років Нацбанк наприкінці року, в грудні, без нашого відома й дозволу, покористувавшись грошима й творами,  повернув кошти на бюджетний рахунок музею, а гроші з бюджетного рахунку в кінці року традиційно забирають у дохід держави.

У 2007 році  господарський суд постановив, що Нацбанк має повернути колекцію Національному художньому музею. І впродовж років у судах боролися, з одного боку,  Нацбанк і ліквідатор, який представляє інтереси "Градобанку", з другого – прокуратура, Мінкультури й НХМУ.

Нацбанк і "Градобанк" оскаржували в Конституційному суді правомірність постанови Верховної ради, яка мала дві частини: одна про передачу колекції "Градобанку" Нацмузею,  інша стосувалася передачі музею земельної ділянки на Інститутській, 3.

Зрештою, Конституційний суд визнав цю постанову Верховної Ради в декількох пунктах неконституційною і скасував, але не зміг скасувати, що це визнано національним надбанням, і врешті решт має бути передано до Нацмузею.

Фактично колекція забиралася не з доброї волі Національного банку, а разом із судовими виконавцями.

Ви відкрили виставку в музеї, продемонструвавши своє право на ці роботи, але судовий процес триває. На якому він етапі?

– Ми на етапі того, що Нацбанк виконав рішення суду і передав колекцію НХМУ. Тепер Національний банк хоче назад свої гроші, які він нам повернув. Для нас усе ясно: всі суди визнали угоду правомірною, колекцію ми викупили, гроші віддали, ніхто  не просив повертати нам гроші назад.

– Наразі колекція належить Музею?

– Вона на зберіганні в НХМУ, ми маємо право користуватися цією колекцією, поки що в межах нашого музею.

– Чим відрізняється володіння від зберігання?

– Музей не може повноцінно розпоряджатися цим майном, поки не закінчилися суди: не може облікувати ці твори до основного фонду, давати іншим музеям, вивозити за кордон на виставки. Ці твори описані, заінвентаризовані на тимчасове збереження, над ними працюють реставратори.

ПРО МЕМОРАНДУМ ІЗ МУЗЕЄМ МАЙДАНУ

– У програмі, з якою ви подавалися на конкурс, багато уваги приділялося питанню впливу музею на суспільство, комунікацію з громадою.  Ви знаєте, як зробити цей "крок назустріч людям"?

– Ми спробуємо це зробити. Якщо взяти Київ, із 4 мільйонів населення міста за рік музей відвідує  в середньому 100 тисяч. І йдеться не про гроші – заробимо ми більше чи менше,  а про те, що культура має виховувати націю.

– Для початку ми плануємо тісніше співпрацювати з Міністерством освіти.  До нас невдовзі приєднається Оксана Агєєва, яка успішно займалася в нашому музеї просвітницькими програмами. Вона має хороші ідеї, як максимально залучити школу до музею.

І, звісно, піар – ми будемо максимально вкладати в нього кошти й зусилля. Хоча фінанси повертають нас із небес на землю: музей має борги, і їх треба платити.

Які борги?

– Зараз уже менші. У 2013 році музейна галузь недоотримала фінансування на послуги охорони – держава надала тільки 30% від необхідної суми, але оскільки ми не можемо залишити музеї без охорони, нас охороняли "в борг".

– Як наслідок – кілька закладів, які не могли скоротити кількість охоронців, потрапили в  складну  ситуацію: реставраційний  центр заборгував 2 мільйони грн, НХМУ – 600 тисяч грн, Музей Шептицького приблизно стільки ж.

– У 2016 році Мінкульт виділив 50% від потреби на погашення цього боргу, а інші 50% ми мали заплатити з власних надходжень. З поліцією охорони міста Києва ми розділили цю суму помісячно на два року. По-перше, щоб музею розблокували рахунки, по-друге, щоб  установа не надірвалася – бо одномоментно таку велику суму музей виплатити не може.

Повернімося до залучення громади міста в музей. Сьогодні відкриття виставки в Арсеналі чи ПінчукАртЦентрі  є обов’язковою подією для хіпстерів, чиновників, бізнесменів, менеджерів, художників, а відкриття в НХМУ – залишається подією для вузького кола.

– Тут потрібно багато працювати з нашим суспільством. На другий день після того, як у музеї пройшов показ колекції дизайнерського одягу (кожен крок ми обговорювали з організаторами – де ставити світильник, де не ставити, абсолютно всіх умов було дотримано), у Фейсбуці один із користувачів написав: ось як ми бережемо наше художнє надбання.

З одного боку, соціальна мережа начебто нас всіх відкрила, у нас з’явився віртуальний світ, де кожен живе бурхливим життям, але соцмережі показують, що кожен все ж має власні погляди на функціонування закладу…

А хіба немає проблеми із музейними співробітниками? Хіба вони не консервативні настільки, що не хочуть виходити зі свого затишного наукового світу в ці дивні маси?

– Ні, такого вже немає. Музей давно не консервативний (хоча, звісно, в певних питаннях – так). Наші доглядачі набагато відкритіші й професійніші, ніж були колись: у нашому музеї вони всі на контрактній системі. Коли я дозволила фотографувати в залах, спочатку їм було важко це пережити, але  зараз вони звикли до селфі, можуть навіть підказати, де кращий ракурс.

Коли ми вже заговорили про доглядачів… Колись я зайшла в музей за півгодини до закриття,  і поки сама блукала залами, старша жінка-доглядачка вечеряла з пластикового судочка прямо на робочому місці. Це неприпустимо – чути в музеї запах котлет або дивитися, як хтось їсть під картинами. Але чи є у доглядачів нормальні умови роботи,  місце, де вони могли б  поїсти, наприклад?

– Нам жахливо бракує місця.  Зараз на кожному поверсі є приміщення, де доглядачі роздягаються, обідають, мають ящички для речей, але  вони дуже маленькі і витяжки там немає.

Тут ми зачіпаємо іншу тему. Нашому музею 117 років, до того ж, свого часу було побудовано лише третину від проекту – у музею мали бути "рукави" в Музейний провулок і на Грушевського.

Нову частину  за новим проектом добудували в 1969 році, і з неї ми теж виросли. Як ви пам’ятаєте, музею виділили ділянку для будівництва нового корпусу за адресою Інститутська, 3 – три Президенти підписували відповідні укази.

Але Президент Петро Порошенко сказав, що за цією адресою буде Музей Майдану.

– Ми з директором музею Майдану Ігорем Пошивайлом підписали меморандум про співпрацю – на цьому майданчику має бути 2 музеї.

"Музею виділили ділянку для будівництва нового корпусу за адресою Інститутська, 3 – три Президенти підписували відповідні укази". Фото: Сергій Третиниченко

Це справжня сенсація. Як вам вдалося домовитися?

– Тут важлива добра воля і розуміння з обох боків. Фактично ми з Ігорем  почали обговорювати цю ідею у лютому–березні 2016 року. Бо Національний художній музей 10 років відстоював своє право на цю земельну ділянку, яка вже була у власності музею, потім цю земельну ділянку тричі перепродали, а в 2012 році її повернули у власність громади міста Києва.

А що в меморандумі?

– У Меморандумі ми плануємо наші спільні дії з будівництва на одному майданчику двох музеїв.

Це два приміщення?

– Тут ще треба думати.  Можливо, це будуть  два різні музеї в одному комплексі, чом би й ні? У Дрездені на одній площі існує кілька музеїв, нічого страшного. Або це можуть бути два приміщення, поєднані між собою.

Ми бачимо нову будівлю як Музей сучасного мистецтва, і об’єкти, які є в Музеї Майдану, це також мистецтво. Мистецтво ж перестає бути "красивеньким", воно має бути емоційним,  впливати на людину, тож для скептиків кажу, що ці дві речі цілком поєднувані. 

Цей шлях буде нешвидким, я вважатиму великою перемогою, якщо до кінця наступного року ми отримаємо  всі документи на земельну ділянку.

Розумію, що землевідвід, проект, кошторис і вже побудоване приміщення – це нереально; за сприятливих обставин, за 5 років ми зможемо закласти фундамент і розпочати будівництво. В десятирічній перспективі може бути побудований музей.

У гіршому разі, там не буде жодного музею,  лише діра, яка є зараз. Не виключаю навіть, що на цьому місці дуже швидко може вирости торгівельно-розважальний комплекс.

"Національний художній музей 10 років відстоював своє право на цю земельну ділянку, яка вже була у власності музею, потім цю земельну ділянку тричі перепродали, а в 2012 році її повернули у власність громади міста Києва". Фото: Сергій Третиниченко

Ви говорите, що це має бути музей сучасного мистецтва. Наталя Заболотна теж каже про створення Музею сучасного мистецтва. Тепер у вас є  потужний зовнішній чинник – конкуренція, і потрібно включати тайм-менеджмент.

– Є  приватний музей сучасного мистецтва на Подолі, ПінчукАртЦентр, може бути ще кілька приватних музеїв, але я зараз кажу про державний музей.

Для публіки все одно, як буде називатися цей музей – державний чи приватний, важливо, як він працюватиме, що транслюватиме, як організує комунікацію з аудиторією.

– Звісно, багато  залежить від фігури директора, харизми і впертості персоналії, тим не менш у даній ситуації я вважаю, що за НХМУ стоїть історія, традиція, колекція, знання, державна політика зрештою. Знову ж таки, це тест на вміння державних мужів розрізняти, що таке державне і що таке приватне.

ПРО ТОТАЛІТАРНУ ДЕМОКРАТІЮ В УПРАВЛІННІ МУЗЕЄМ

Ви подавалися й минулого разу на конкурс на директора музею.

– Тоді я виступала більше як технічний кандидат…

Але мені здається, що заявка на директорство – це вихід із зони вашого комфорту. Ви чудово знаєте і любите роботу зберігача фондів, у вас там ідеальний порядок – сама бачила. Дослідження – це також ваше. Але тепер вам доведеться відповідати за все – за те, що тече дах, що мало людей приходить, що виставка не так зроблена. Як ви наважилися вийти із зони комфорту?

– Насправді у головного зберігача завжди є усвідомлення всього масштабу роботи музею, але також є розуміння, що ти маєш час на свої вподобання і "закохання".  У нашому музеї посада головного хранителя була достатньо публічною всі ці роки, і за бабусь-доглядачок, і за Кабінет міністрів, і за хранителів я "отримувала наганяй" часто і публічно. Але за виставки ніколи, це правда.

Робота на посаді директора – дійсно, вихід із моєї зони комфорту, і переусвідомлення багатьох речей: переусвідомлення самого музею, його значення.

З одного боку, бути директором набагато  легше, ніж бути  головним зберігачем, якщо навіть взяти посадові інструкції всіх співробітників музею,  то лише головний зберігач несе кримінальну відповідальність за збереження…

Тепер ви не несете кримінальної відповідальності?

– Ні, але знову-таки в міру відповідальності і залежно від ситуації. Ми всі пам’ятаємо ту жахливу ситуацію, коли в Кабміні були вкрадені наші роботи,  тодішнього директора на допит один раз викликали, а в мене був цілий ритуал – ходити на допити.

Наскільки це правильна практика саме для музейної галузі – вирощування директора  від найнижчого щабля до найвищого?

– Це важливо для хранителів, обов’язково для реставраторів, важливо навіть для просвіти. У директора має бути музейний досвід, який дає розуміння всіх музейних процесів.

Якщо ти приходиш з іншої сфери, з одного боку,  у тебе незаангажований погляд і ти відкритий до чогось нового, але, з іншого боку, нерозуміння специфіки музейних процесів приводить до катастроф. Заступник з розвитку, на мою думку, може бути з іншої сфери.

Усі знають вашу гіпервідповідальність. Забирати роботи в Нацбанк ви поїхали особисто, хоча, мабуть, могли комусь передоручити.  Пам’ятаю, коли  у вересні в НХМУ був показ дизайнерської  колекції одягу Lake, ви теж особисто стояли на вході і сказали, що підете з музею останньою, бо маєте все проконтролювати. Я згодна з висловом "хочеш зробити найкраще – зроби сам", але директор не може все робити самостійно, ви готові  делегувати повноваження?

– Однозначно. Я намагаюся себе перевиховати і вчитися делегувати повноваження іншим, бо інакше через рік вигорю. Я бачила, чим це закінчується, і я собі не дозволю цього зробити.

Недавно з музею пішли двоє людей, які були частиною нової команди, причому публічною, видимою частиною – заступниця директора з виставкової роботи Юлія Ваганова і PR-менеджер Олена Гончарук. Як ви це сприйняли?

– Я ніколи не тримаю людей. Значить, їм стало некомфортно працювати. Але, зрештою, кожен має право вибору і право почати заново, можливо, щось більш цікаве.

"Я намагаюся себе перевиховати і вчитися делегувати повноваження іншим, бо інакше через рік вигорю". Фото: Ігор Тищенко

Згадую себе на посаді головного хранителя через 3-4 роки після призначення: я відчувала, що виросла, і мені некомфортно у моїй тісній коробочці, причому це було на рівні відчуття деформації тіла. Чому  я почала наукові дослідження? Тому що ти і це, і це, і це зробив,  сигналізація, пожежка, кондиціонування вже працює нормально й без твого втручання, а ти сам як особистість  хочеш далі рости.

Тому коли Олена і Юля виявили бажання йти, я згадувала себе, згадувала ту свою коробочку, в якій уже було дуже некомфортно жити.

Але тепер вам як директору потрібно стежити за тим, щоб співробітникам було куди рости і щоб їм було цікаво в музеї.

– Так, це дуже важливо. Управління має бути не тільки колекцією, але й управління персоналом, дійсно кожний  з них має знаходити для себе щось цікаве, й робота директора – стимулювати цей процес.

У вас новий піар-менеджер Анна Радченко і повертається Микола Скиба, який уже працював у музеї. Хто буде заступником з виставкової діяльності?

– У нас більше немає заступника з виставкової діяльності. Тому що посадові обов’язки заступника з розвитку і заступника з виставкової діяльності дублюються. Заступника з виставкової роботи ми зараз переробили на заступника з реставрації пам’яток: наступного року починається реставрація музею і нам потрібен спеціаліст. Але ми його будемо брати у 2017-му.

А скільки всього заступників?

– З науки, з розвитку, з науково-просвітницької і з адміністративно-господарчої роботи та реставрації пам’яток.

Є легендарні люди в музейній сфері, хтось називає взірцем для себе Ірину Антонову, директорку московського музею імені Пушкіна, для когось це директор Національного музею Грузії Давид Лордкіпанідзе, для когось львів’янин Борис Возницький. Хто для вас кумир у професії?

– Знаєте, у мене немає кумирів у музейній сфері. Тут відіграє роль особливість мого характеру – я ніколи не сотворю собі кумира. У жодній сфері. При всій моїй великій повазі до багатьох фахівців, в тому числі й директорів нашого музею, я розумію, що кожен із великих музейників був ефективний у своїй ситуації, у своїй системі.

Наприклад, я дуже поважаю Петра Говдю, який працював у НХМУ в 1960-х роках, він був мистецтвознавець,  цікавий дослідник, який посмів у короткий час відлиги написати в енциклопедію "Історії українського мистецтва" і про бойчукістів, і трошки про "формалістів". 

А ви плануєте продовжувати наукову роботу?

– Так, я все одно викроюю час, щоб писати продовження Спецфонду (показує грубу пачку роздрукованих аркушів. УП.Культура). Каталог "Спецфонд" вийшов, тепер я розбираюся зі списками творів, вивезених з нашого музею під час Другої світової війни; списки ми отримали від Центрального архіву вищих органів державної влади України.

Одразу після війни, коли укладалися списки втрат, Спецфонд туди не ввійшов: він був заборонений, і те, що поверталося, знову потрапляло до Спецфонду, його знову шифрували і ховали, а всі інші твори зі Спецфонду навіть не подали на розшук. Наразі я вивчила ті списки, звірила із нашою документацією, дещо уточнила. Я знаходжу описи цих предметів, буде велика радість, якщо знайду фотографії.

У що це має вилитися?

– В офіційний збірник документів,  опублікований музеєм. Взагалі реституція культурних цінностей для нашої держави має стати одним із пріоритетних завдань. Якщо раніше в Україні була ціла служба повернення культурних цінностей  при Кабміні, зараз це відділ у Міністерстві культури.

В Україні втрати мистецьких творів за роки другої світової війни – це проблеми кожного музею окремо, тоді як у Польщі, Німеччині проблема вирішується на рівні держави – вкладаються кошти в пошуки, дослідження, повернення цих предметів.

У музею останнім часом були погані стосунки з Міністерством культури. Як ви будете будувати ці стосунки?

– Наразі у нас ділові, рівні, професійні відносини.  Фактично, конфліктні ситуації почалися у 2012 році, коли нам призначили виконуючою обов’язки генерального директора Тетяну Миронову (галеристка, наразі директорка Муніципальної галереї "Лавра" УП.Культура).

Подейкують, що ви більш авторитарний керівник, ніж Марія Задорожна, яка намагалася працювати командним методом і приймала рішення шляхом демократичних процедур. Кажуть, що ви бачите мету, ставите завдання і вимагаєте, щоб їх виконували.

– Звісно, це певна риса характеру. Скажу так: я намагатимуся бути більш демократичною, працюватиму над собою, але на моє глибоке переконання, демократія має бути тоталітарною.

– Наприклад, я не встряю у виставкові процеси – є куратор, є його бачення, і я не буду  втручатися. І є моменти, де я можу вчиняти більш жорстко, але це тільки в тому випадку, коли розумію, що за це рішення хтось має  відповідати, і краще я буду нести відповідальність, ніж інша людина.

ПРО НОВИЙ КОЛІР ФАСАДУ ТА ІНШІ ЗМІНИ В МУЗЕЇ

Колись ви сказали, що зарплата директора музею – 8,5 тисяч гривень.

– Уже зробили індексацію – зараз 9000.

Кажуть, що Олесі Островській-Лютій, коли вона стала директором МА, вдалося суттєво підвищити "білу" зарплату співробітника. Чи не було у вас такої ідеї?

– У нас різні форми власності, ми – під Мінкультом, а вони – державне підприємство, підпорядковане ДУС, наскільки я знаю, ці ставки у них позабюджетні – їх можна збільшувати чи зменшувати.

У нашому випадку і директорська ставка, і ставки заступників – бюджетні, позабюджетна тільки ставка заступника з розвитку, і я не маю права збільшувати зарплату.

Відповідно до умов контракту, в мене є надбавка 100% до зарплати, і 50% позабюджетних коштів, але якщо раптом на рахунку немає коштів, співробітники їх не отримають. Хоча, звісно, праця має бути оплачена адекватно.

У вашій "передвиборчій" програмі є пункт про фандрайзінг. Чи маєте конкретні плани і проекти?

– Є і плани, і конкретні напрацювання. Якщо ви пам’ятаєте, ми багато часу витратили цього року на пошук грошей на конкретні, необхідні музею речі – наприклад, ремонт підлоги на другому поверсі. Крім того, на кошти "Кола друзів" музею  ми повністю утеплили дах.

"Коло друзів" могло б ініціювати збір коштів і на будівництво музею...

– Слушно, ми будемо це робити. Але не треба бігти поперед паротягу й збирати кошти на новий музей, коли немає ні землевідводу, ні підтвердження права власності. Тому ми будемо й далі збирати кошти на ремонт нашого музею і на підтримку різних програм.

У 2016 році ми отримали від Мінкульту фінансування на проект протиаварійних робіт, зараз ці дослідження переводять у документи – уже зроблені геологія, геодезія, аерозйомка, обміри музею, картограма тріщин. Наше скульптурне оздоблення в жахливому стані, тож наступного року будемо реставрувати сходи, двері, скульптуру на фасаді.

Скільки держава виділяє коштів на протиаварійні роботи?

– Ми запросили 7 мільйонів гривень, і вони мають бути передбачені в бюджеті на наступний рік.

А скільки вам потрібно реально?

– Набагато більше, але цифру будемо знати після зведення результатів досліджень. Ми хочемо повністю оновити обличчя нашого музею.

Почнемо з паспорту фасаду. Всі звикли до сірого кольору, але насправді це не наші кольори: сірими були колони, скульптури, портик, грифони й лев, основне тіло споруди мало вохристий відтінок – як давньогрецький храм. Залишки первісного кольору стін збереглись біля Аполлона, і його потрібно відновити.

Також обличчя музею мінятиметься через  зміну логотипу музею, нову рекламну кампанію.  Все ці зміни  зав’язані на багато різних процесів, і наразі один із перших процесів, який ми розпочали – зараз Миколи Скиба начитує співробітникам музею стратегічні сесії.  Результатом цих сесій буде розроблена стратегія розвитку музею.

Коли плануєте представити стратегію?

– На початку 2017 року. Ми повинні виробити колективне бачення, а потім для написання стратегії  залучатимемо ще й сторонніх фахівців.

Коли я працювала у Vogue, найбільшою проблемою співпраці з музеєм була відсутність виставкового плану на рік. Погодьтеся, це ненормально, коли музей не знає, що буде відбуватися за 2 місяці.

– Науково-методична рада має затвердити виставковий план на 2017 рік, і ми його презентуємо. Зараз можу сказати точно, що 20 січня ми відкриваємо спільно з посольством Японії виставку  японської гравюри 19 століття з нашої колекції.

Наступного року в нас будуть виставки Тетяни Яблонської, Федора Кричевського, Олександра Богомазова. Ми не маємо права проводити виставки на 2 тижні, вони мають тривати не менше місяця, нормально –два-три місяці.

Тобто заплановано 6-7 виставок на рік, відповідно до цього вибудовується просвітницька програма, навантаження на співробітників, навантаження на споруду.

Ви говорите про великі ретроспективні виставки. Маленький зал на першому поверсі може слугувати для камерних сучасних проектів.

– У цього залу своя, особлива історія. Там колись була виставка творів Тараса Шевченка, після чого з’явився музей Тараса Шевченка, і наша збірка Шевченкових творів переїхала туди. Потім  там був гардероб. А в махровий радянський час у цьому залі експонувалася ікона, тому що його  завжди можна було закрити на ключ, коли приходили партійні діячі.

Ми тут робили невеличкі виставки, але найближчі півроку зал слугуватиме реставраційною майстернею для  творів із колекції "Градобанку" – знову брак приміщень.

Останнім часом м узей приділяв багато уваги сучасному мистецтву. Судячи з планів на 2017, нас чекає цілий рік класики.

– Наступного року виповнюється 100 років Національній Академії мистецтв, і ми обов’язково хочемо долучитися до відзначення цієї дати. Насправді музею потрібно постійно тримати баланс між класичним мистецтвом і сучасним.

Наступний рік справді буде більше класичним, але це не виключає того, що ми  намагатимемося зробити кілька проектів сучасного мистецтва та інтервенцію сучасного мистецтва в постійну експозицію. Що це буде? Буде цікаво.

Відсутність наукової роботи ніби вказує на якусь неповноцінність музею як інституції. Я знаю, що науковці в музеї працюють, чому ви не видаєте на-гора результати?

– Справді одна з функцій музею – наукова діяльність, дослідження і популяризація колекції музею. Тому я хочу відновити випуск музейного альманаху – перший номер, присвячений творчості Олександра Мурашка, вже готовий, і вийде у 2017 році, а також  відновити видавничу програму.

Великий альбом нашого музею, куди входять найкращі твори ХІХ-ХХ століття зі збірки музею, уже зроблений на 70%. Це коштовна річ, тут ми залежимо не тільки від наукової роботи, але й від фінансів. Доробляємо путівник  по музею, такий "тритомник"  – окремо по іконі, окремо по ХІХ століттю, окремо по ХХ-му.

Вийшов каталог виставки "Спецфонд",  і частково зроблений каталог скульптури. Ще в портфелі чекають виходу кілька невеликих монографій – історії життя художників чи окремих творів.

Зараз ми працюємо над новою версією сайту, на якому буде окрема кнопка – колекція музею: наразі ми повністю оцифрували колекцію творів  ХІХ століття і готові її завантажити на новий сайт, поступово оцифруємо і роботи ХХ століття, і також їх викладемо для перегляду. До 2019 року ми плануємо оцифрувати всю колекцію.

У своїй програмі Наталя Заболотна слушно робила акцент на представленні українського образотворчого мистецтва за кордоном.  Чи є у вас такі плани?

– Один музей не може вирішити цю проблему. При МЗС створений відділ культурної дипломатії, а грошей немає, кількість людей у посольствах скорочують.

Музей має створити виставковий продукт – це перший крок, наступний  – співпраця з музеями. Наприклад, Італія любить класичне мистецтво –  XIX ст – початок XX століття, для наших американських колег більш цікаві 1930-ті роки – українське відродження, модернізм, авангард. Продукт має бути зроблений під інтереси конкретної держави.

Зараз готуємо виставку живопису кінця  –  XIX ст - початку XX століття в місті Віченца (Італія), ми багато над ним працювали і сподіваємося, що зможемо знайти кошти, щоб його реалізувати. Виставка Богомазова після нашого музею  має поїхати за кордон, але я б зараз не хотіла видавати ці плани, поки не підписані остаточні угоди. Зараз ідуть перемовини і з європейськими музеями, і з американськими, це  дуже складний процес.

З якими музеями?

– Не хочу говорити  про те, в чому  не впевнена, одразу після підписання угод ми повідомимо спільноту. У мене є велика вада: якщо я дала слово, я маю будь-що його дотримати...

Так це ж чудово!

– Але це завдає великих незручностей іншим…

Валентина Клименко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті