Труднощі перекладу: чому на полиці потрапляє неякісна перекладна література

4970
25 січня 2017

До вересневого Форуму видавців – 2016, однієї з наймасштабніших літературних подій року, харківське видавництво "Клуб сімейного дозвілля" готувалося завзято і похапцем. Прагнучи здивувати читачів, найбільший у країні виробник книжкової продукції підготував переклад роману "Моя неймовірна подруга" італійки, що працює під псевдонімом Елена Ферранте.

Ця авторка вважається однією з найвправніших сучасних письменниць і лишається найбільш таємничою постаттю серед своїх колег, відмовляючись зустрічатися з журналістами і читачами. Попри це входить до списку 100 найвпливовіших людей року за версією американського журналу Time.

Утім, видавництву вдалося радше не здивувати, а обурити читачів. Адже замість того, щоб стежити за розвитком сюжету, вони були змушені продиратися крізь хащі недолугих формулювань і кострубатих речень. Скажімо, таких: "Вона накинулася збоку, одна проти своєї товаришки, яка подала багато знаків, якими давала зрозуміти, що нудьгує".

На своїх сторінках у соцмережах власники книжок зарікалися купувати будь-що під брендом КСД. Видавництво відреагувало швидко, зобов’язавшись вилучити наклад із продажу, повернути гроші за вже придбані примірники, а також перевидати першу частину майбутнього чотиритомника.

Видавництво КСД оперативно відреагувало на скарги читачів, пообіцявши новий переклад книги

Інцидент можна було би вважати випадковим і повністю вичерпаним, якби не той факт, що за рік до випадку із Ферренте аналогічна пригода спіткала українську версію "Кладовища домашніх тварин" американця Стівена Кінга. Тоді жах на читачів наводили не сюжетні колізії від майстра горору, а перекладацькі ляпи.

Скандальні знищення перших накладів цих двох видань проявили лише вершину айсберга. Читачі українськомовних перекладів час від часу оприлюднюють знайдені в книжках приклади перекладацько-редакторського недбальства. Окремі ентузіасти методично збирають цілі колекції.

Директорка КСД Вікторя Столяренко пояснює прокол браком кваліфікованих перекладачів та редакторів: "Навіть за доволі пристойні гроші неможливо знайти необхідну для книжкового ринку кількість спеціалістів". За її словами, видавці стрімко збільшують обсяги перекладної літератури. Попит на кадри перевищує пропозицію.

Експерти ринку погоджуються, проте зауважують, що замість виправдовувати несумлінність, варто їй запобігати. Справа в тому, що наведена Столяренко проблема – лише одна з багатьох. Серед інших – встановлення нереалістичних термінів для виконання робіт і прагнення видавців зекономити. Тому вони ладні залучати до роботи непрофесійних і недосвідчених працівників.

Якщо додати до цих факторів відсутність сталої перекладацької традиції і власних сформованих професійних шкіл та спільнот, стає зрозумілим, чому до читачів потрапляють неякісні, а часом і нечитабельні тексти.

Антон Мартинов, видавництво "Наш Формат"

Схожі проблеми перекладацького ринку доводилося долати найближчим сусідам України – Польщі та Словаччині. Видавець Антон Мартинов пояснює: "Єдине, що відрізняє Україну, це те, що на 25 років ми закрилися у своїй зоні комфорту і майже не працювали на вільний ринок, задовольняючись державними та грантовими замовленнями". Через це, на його думку, ринок перекладацьких послуг не мав стимулів для розвитку.

Хто винен

У професійному середовищі популярним є жарт про те, що всі достоїнства тексту читачі схильні приписувати оригіналу, а всі помилки – перекладачеві. Як завжди буває із подібними висловлюваннями, правди в них більше, ніж гумору.

Статус перекладача – один із найменш престижних у книжковій справі, розповідає Остап Сливинський. У нього за спиною більше десяти років роботи у цій сфері. Для душі він перекладає болгарську і польську поезію. Серед найпомітніших прозових перекладів із польської – роман "Сонька" Ігнація Карповича і "Бігуни" Ольги Токарчук.

Як для більшості колег по цеху, для Сливинського ця робота не основна. Згідно з дослідженням 2014-го року, зробленим на замовлення Творчої спілки перекладачів та письменників, майже 70% опитаних працюють  викладачами, журналістами або й самі є письменниками.

Аналізуючи власний досвід, а також практику колег, Сливинський зауважує, що такий підхід має певні переваги. Вільні у своєму виборі перекладачі обирають книги улюблених письменників і зацікавлені у найбільш якісній реалізації видавничого проекту.

Натомість конвеєрний підхід грає із професійними перекладачами поганий жарт, адже в гонитві за дедлайнами страждає якість. "Переклад має відстоятися на столі хоча би тиждень-два, – Сливинський розповідає про перекладацьку кухню. – Свіже око завжди виловлює в тексті такі речі, які в процесі не видно".

Перекладач Остап Сливинський. Фото artmeetings.eu

Комфортним терміном для перекладу книги в 300 сторінок Сливинський називає півроку. Однак не всі видавці дозволяють собі й перекладачам подібну розкіш.

Приміром, лідер ринку КСД 2015-го видав 855 найменувань. Із них понад 150 – перекладна художня та ділова література. За інформацією УП.Культура, Особливість роботи видавництва полягає у випуску каталогів продукції. У них вказують терміни появи книг в продажі, які принципово не порушують. У результаті до друку можуть потрапити погано перекладені та неуважно відредаговані тексти. Утім, у видавництві такий порядок роботи заперечують.

Решта українських видавництв не мають подібних формальних обмежень і зобов’язань вчасно доставити анонсовані новинки читачам. Але мають бізнес-плани. І змагаються за читача, стрімко розширюючи асортимент і конкуруючи на ринку прав на книги. Тож невчасний вихід видання, вартість виробництва якого закладена в бюджет, завдає збитків.

Приклад із власної практики наводить Мартинов із "Нашого формату", в чиєму видавничому портфелі світові художні бестселери і визнаний поважними виданнями нон-фікшн. У 2016-му він планував подолати позначку в 100 новинок, однак ледве встиг випустити півсотні найменувань.

Одним із відтермінованих проектів стали "Чорний лебідь" і "Антикрихкість" Нассіма Талеба. Книги мали вийти восени під приїзд автора в Україну. Однак вимушено відкладені до весни 2017-го – щоб випустити якісні книги, довелося замінити перекладача та підключити до робити додаткових редакторів. Тому замість прибутків від продажів, на які розраховував видавець, він витрачає додаткові кошти на допрацювання.

Що робити

Іншою перепоною для появи більшої кількості якісних перекладів є неврегульований фінансовий аспект. Частина перекладачів, напрацювавши портфоліо та налагодивши довірливі відносини із видавцями, може розраховувати на 30-50 тис. гривень за стандартну книгу об’ємом 300 сторінок. Також перевагу мають знавці менш популярних мов, де конкуренція є нижчою.

Натомість більшість проблем трапляється із перекладами з англійської, розповідає літературознавиця і критикиня Ганна Улюра. Цією мовою доволі добре володіє велика кількість людей. "Думають, якщо можуть прочитати оригінал, то можуть і перекладати", – говорить експертка.

Працювати із непрофесіоналами видавцям вигідніше, адже ті погоджуються на гонорари вдвічі менші, ніж ті, що їх встановлюють знані майстри.

Неякісним продуктом не переймаються до першого скандалу. Саме тому читацький контроль Улюра називає одним із найдієвіших способів впливу на видавничих босів.

2015-го КСД випустило невдалий переклад "Кладовища домашніх тварин" Кінга і змушене було знищити наклад. Фото chytomo.com

Головні гравці ринку ставляться до книги як до звичайного товару, такого ж, як кофтина чи ґаджет,  погоджується із критикинею Сливинський. Пригадує, як довший час КСД не вживало в офіційних повідомленнях слова книга, використовуючи натомість словосполучення книжковий продукт. Тому вплинути на ситуацію можна єдиним зрозумілим для бізнесу важелем – гривнею. Точніше – її відсутністю.

"Мотором нездорової ситуації було те, що продукція все одно продавалася, – говорить Сливинський. – Доки читач готовий споживати неякісну продукцію, процес складно нормалізувати".

Що ж до демпінгу цін на перекладацькі послуги, то в боротьбі з ним зарадило би створення професійної спілки. Кілька років тому перекладачі вже намагалися об’єднатися заради дослідження ринку та захисту власних прав. Так з’явилася Творча спілка перекладачів та письменників. Утім, після кількох років роботи її активність зійшла нанівець.

Тепер Сливинський називає реанімацію Спілки або ж створення нового об’єднання найважливішим завданням для себе та колег на найближчі роки. Адже така організація могла би встановлювати тарифи і захищати права перекладачів, зокрема, регулярно порушуване право інтелектуальної власності та ігнорування виплати роялті.

А ще дієва Спілка полегшила би пошук необхідних спеціалістів. Адже в Україні досі не існує бази перекладачів, де колеги по цеху могли би стежити за новими роботами одне одного, а видавці легко знаходили би знавців рідкісних мов. Подібна онлайн-база успішно функціонує у сусідній Польщі.

Природні зміни

Окрім прагматичних факторів, на зразок прагнення максимально здешевити собівартість книжки, на якість перекладів впливають також фактори історичні. В Україні не сформувались перекладацькі школи і не було тяглості професійних поколінь.

Із радянських часів лишилися українськомовні версії десятків класичних творів від яскравих майстрів на зразок Миколи Лукаша чи Бориса Тена. Однак вони працювали ізольовано і не мали послідовників.

"Коли йдеться про історію українського перекладу, то це були ніби постаті-планети, які не укладалися в єдину галактику", – порівнює Сливинський.

Перше десятиліття незалежності було особливо бідним на перекладні новинки – за даними Книжкової палати, щороку виходило не більше 100 перекладних видань. Ситуація почала виправлятися у 2000-х, особливе пожвавлення парадоксально розпочалося у післякризові 2009-2010 роки.

Утім, самітники за своєю натурою і за характером роботи, перекладачі й досі часто працюють ізольовано, рідко обмінюючись досвідом. Звідси такі проблеми як брак новітньої лексики і термінології.

Перекладацькі школи лише нині починають формуватися навколо харизматичних знавців мов, які не лише видають переклади, а й викладають у вишах, поширюючи інтерес до цієї справи серед студентів.

"З огляду на поточні процеси, про перекладацькі школи в Україні зможемо говорити за п’ять-сім років", – прогнозує Улюра. І називає ще одну проблему, варту уваги – несистемний підхід до вибору творів до перекладу.

Українське книговидання переживає бум перекладної літератури, втім кількість ще не встигла остаточно перейти в якість. Фото ntu.ua

Критикиня радить брати приклад із польського Інституту книги, де для кожної національної літератури підібрана група спеціалістів-консультантів. Вони формують списки класичних та сучасних текстів різних країн і культур, із перекладними версіями яких важливо ознайомитися.

Оксана Мамченкова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті