Оля Жук: Через економію на культурі під час війни Україну сприймають як жертву з віялом проблем

Здобутки невтомної культурної менеджерки й справді ренесансної людини Олі Жук важко перелічити коротко, адже лише кількість фестивалів, які вона організувала, сягнула десяти.

Жук належить до провідних лобістів культури якісного книгочитання в Україні. "Чулан" та "Книжкове бюро" , які вона заснувала разом з друзями, запровадили новий формат затишної книгарні з компактним, але детально продуманим асортиментом.

А "Книжковий Арсенал", куратором якого Ольга Жук була багато років, повернув моду на придбання книжкових новинок і взагалі став однією з головних культурних подій у країні, що відкрила Україну для багатьох відомих західних письменників.

Також саме завдяки ініціативі Жук відбулася презентація України на книжковому ярмарку у Франкфурті-2015 і 2016.

У січні 2017 року Жук пішла з посади керівника відділу культурної дипломатії МЗС України, який очолювала з липня 2016 року, чим засмутила (проте навряд чи здивувала) українську культурну громадскість.

Тоді своє звільнення вона пояснила, зокрема, фінансовими причинами, зазначивши, що все одно не збирається "ставити хрестик" на культурній дипломатії.

Через місяць після резонансного звільнення УП.Культура детально розпитала одну з найвідомиших представниць громадського сектору про підсумки її роботи на державній службі, причини звільнення, творчі й професійні плани, а також про законодавчі та ідейні перепони на шляху до ефективної культурної дипломатії.

"ЦЕЙ РІК ДАВ ДУЖЕ БАГАТО ДЛЯ РОЗУМІННЯ НЕДОЛІКІВ СИСТЕМИ"

– Як ти зараз оцінюєш свою роботу й досвід співпраці з МЗС, а також причини, що спонукали залишити цю роботу? У своєму прощальному пості-звіті на Facebook ти детально розібрала труднощі на шляху до ефективної роботи відділу культурної дипломатії. Наскільки я розумію, є дві глобальні перешкоди: неповоротке і непристосоване до сучасних реалій поточне законодавство і відсутність фінансування?

– Передбачалося, що мій досвід у культурному менеджменті й знання середовища та реалій культурних інституцій будуть корисні міністерству для реалізації великих міжнародних проектів, формування нових системних ініціатив і програм, налагодження комунікацій і співпраці з недержавним культурним сектором – інституціями, незалежними кураторами та менеджерами, митцями.

"Влад Троїцький як один із найактивніших культуртрегерів якось дав нам цінну пораду: "стрибати у поїзд, який вже їде". Усі фото: Дмитро Ларін

Хоча відділ культурної дипломатії у свій перший рік існування реалізував кілька помітних великих подій і зробив чимало для комунікації та підтримки незалежних проектів, я вважаю, що вихідні умови для такої взаємодії були надто обмеженими.

Передусім тому, що на момент реального, а не декларативного створення цього відділу, виявилося, що фінансування за державною бюджетною програмою "підтримки забезпечення міжнародного позитивного іміджу України та здійснення заходів щодо підтримки зв’язків з українцями, які проживають за межами України" вже розплановане за заявками посольств, і здебільшого стосується саме діаспорських подій, різноманітних круглих столів та публікацій на політичні теми і трохи традиційних форматів на кшталт "днів культури".

Відділ культурної дипломатії МЗС де-факто не отримав спеціального бюджету для нових програм. Тому мені довелося переглянути початкові наміри і будувати співпрацю на основі фандрайзингу, залучення партнерської підтримки та нефінансових ресурсів міністерства.

Що таке нефінансові ресурси? Це насамперед ресурси людські та інформаційні. Мої колишні колеги, яких у відділі було всього троє, присвятили багато часу тому, щоб організувати перевезення мистецьких робіт, надати візове сприяння, написати рекомендаційні листи, надати допомогу в пошуку партнерів, поширити інформацію для підтримки близько півсотні незалежних культурних проектів. Це хороший результат за півроку для такої крихітної команди.

З іншого боку, цей результат річної діяльності мене глибоко розчаровує – не з кількісної точки зору, а з точки зору формування власних ініціатив міністерства та системних програм, довгострокового планування. Влад Троїцький як один із найактивніших культуртрегерів якось дав нам цінну пораду: "стрибати у поїзд, який вже їде", тобто приєднуватися до тих успішних, самодостатніх культурних проектів, які так чи інакше вже успішно реалізуються.

Такий інструмент культурної дипломатії є геніальним антикризовим рішенням і базується на лояльності українських митців, які вже мають підтверджені гастрольні запорошення. Він не потребує від міністерства, посольств витрат на перебування за кордоном, а лише на незначні потреби для організації неофіційних networking-зустрічей з міжнародними партнерами.

Проте будувати зовнішню культурну політику виключно на цій програмі недостатньо. Моєю основною мотивацією приходу на державну службу було створення нових можливостей для культурного середовища, в тому числі для молодого покоління культурних активістів, урізноманітнення і модернізація того, як Україна представлена за кордоном, посилення культурної мобільності, переорієнтування з герметичної самопромоції на діалог з іншими культурами.

"Стрибання в потяг, що їде" з цією метою має мало спільного, і я в певному сенсі сприймаю це як особисту поразку – можливо, я в цьому не дуже вправна. Посольства України наразі змушені саме до такої еквілібристики. Адже постанова Кабінету міністрів України №102, що регулює порядок використання коштів на імідж, не дає можливості, наприклад, оплатити витрати на подорож для митців, учасників проектів культурної дипломатії, не кажучи вже про хоча б символічні гонорари за їхню роботу, або про заснування грантових програм на зразок тих, які, наприклад, практикує Міністерство закордонних справ Німеччини.

Ірена Карпа, одна з найактивніших культурних аташе, пише з Парижа у своєму резонансному дописі на Facebook саме про це. Крім того, постанова Кабінету міністрів №710 про економію державного бюджету, що фактично є новою редакцією старої постанови №65, прямо забороняє підтримку участі України в міжнародних культурних подіях (за винятком Франкфуртського книжкового ярмарку та Венеційської арт-бієнале, яке вибороли разом фахова культурна спільнота, Міністерство культури та МЗС).

Під час війни така економія на культурі призводить до того, що за кордоном Україну ідентифікують здебільшого як віктимну країну, що може принести в Європу лише віяло соціально-економічно-політичних проблем.

За таких умов про який імідж, послідовну культурну політику може йтися? Сформовані мною для бюджету 2017 рекомендації проектів недержавних інституцій просто зависли в повітрі, бо досі залишаються не затвердженими зміни до постанови №102, які були запропоновані півроку тому МЗС.

І зараз ситуація початку 2016 року повторюється. Є великий ризик, що "бюджет на імідж" знову залишить за бортом якісні ініціативи, що йдуть від українських культурних інституцій і відділу культурної дипломатії, а не безпосередньо від посольств чи діаспори.

"Зараз, на початку 2017 року є великий ризик, що "бюджет на імідж" знову залишить за бортом якісні ініціативи, що йдуть від українських культурних інституцій і відділу культурної дипломатії"

Усі ці обставини разом з надзвичайно низькою оплатою моєї роботи примусили мене прийняти рішення про звільнення. Але я впевнена, що цей рік дав дуже багато для розуміння недоліків системи і задав важливі вектори розвитку.

– Які проекти і напрямки ти рекомендувала як пріоритетні на 2017 рік і які шанси на їхню підтримку після твого звільнення?

Проектів дуже багато і їхня географія досить широка, перелічу лише окремі, до підготовки яких куратори докладають дійсно великих зусиль і ті, які особливо відзначили закордонні фахівці, з якими я консультувалася щодо ефекту, який можуть мати подібні заходи в різних країнах.

У Франції навесні – презентація України на міжнародному Книжковому Салоні в Парижі та супутня літературно-мистецька програма, Фестиваль "Україна – Вільна Сцена", що минулого року пройшов дуже успішно, українська платформа на міжнародному фестивалі анімаційного кіно в Аннесі.

Дні українського кіно у партнерстві з Держкіно та Артхаус Трафік у Брюсселі, Гаазі, Торонто, Нью-Йорку. Продовження проекту "See Ukraine: Docudays UA on tour" міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA у Південній Європі. Проект "Нова музика" в Австрії, Німеччині та Швейцарії у співпраці з музичною агенцією "УХО", створення такого бренду, як "Українські сезони" в співпраці з New Era Orchestra.

Дуже важливою з інтелектуальної точки зору мені видається організація дискусійної платформи на тему "Культурна дипломатія, концепт "національного" представництва у контексті ХХІ сторіччя та інтернаціональної за суттю царини сучасного мистецтва". А також перформанс на відкритті Венеційської арт-бієнале та дослідження-публікація, запропоновані кураторками Катериною Філюк, Марією Ланько та Лізаветою Герман, яка посіла друге місце у конкурсі, що проводив Мінкульт, але через вільні трактування процедур не здобув статусу національної презентації. Думаю, що така дискусія може стати живим нервом України у Венеції.

Виставковий медіа-проект "Сreative Ukraine" платформи культурних ініціатив "Ізоляція" під патронатом МЗС під час найбільшого міжнародного форуму креативних індустрій Creative Business Cup у Копенгагені. Проведення Фестивалю сучасної української культури в Копенгагені і Мальме.

Окремий спеціальний проект, погоджений на рівні міністрів закордонних справ України та ФРН – Рік української та німецької мов 2017/2018, що має стартувати восени цього року. В його рамках я запропонувала на додаток до підтримки університетських заходів, українських студій у Німеччині такі проекти, як забезпечення іміджу національного стенду України та презентації у секції Art+ на Франкфуртському книжковому ярмарку, дискусійну платформу про мистецтво/літературу і правозахист, виставку "Камера Сенцова" кураторки Катерини Міщенко в рамках інформаційної кампанії про політв’язнів.

Згадаю також масштабну міжмузейну виставку "Тіні забутих предків"кураторів Павла Гудімова та Андрія Алферова, міжнародний мультимедійний проект "Розділові" творчої агенції АртПоле, низку дискусій і читань, благодійні акції Сергія Жадана, пов’язані з його новим романом про війну та його подальший тур іншими європейськими країнами, дискусію за участі істориків та письменників на тему "Як закінчуються війни?" і показ у живому музичному супроводі.нещодавно віднайденого документального німого фільму "Перший мирний договір світової війни", що був знятий німецькою студією у 1918 році й сто років пролежав загубленим у архівах.

Варто відзначити за якість підготовки Дні української культури у Відні, які курує Олександра Саєнко, керівниця ГО "Центр українських ініціатив у культурі, політиці і економіці", гастролі проекту музично-театральної формації "Нова Опера", започаткованого Владиславом Троїцьким, який розвивають композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко, для презентації у балканських країнах та в Австрії. Важливими є пілотні проекти нової програми культурної мобільності в Азії, Латинській Америці, Африці, Європі, зокрема проекти в Польщі, Ізраїлі, Білорусі, Грузії – надання фінансової підтримки для участі митців, авторів, інтелектуалів у виставках, літературних подіях, концертах, арт-резиденціях.

І це все не рахуючи численних заявок на підтримку проектів з боку посольств і діаспори. Що довше затягується рішення про прийняття змін до законів, які блокують реалізацію культурних проектів за кордоном, то менше шансів залишається на їх підготовку. Крім того, усі ці пропозиції ще потребують внутрішнього узгодження між МЗС, посольствами та культурними інституціями, я не матиму впливу на цей подальший діалог, тому мені важко спрогнозувати результат. Декілька проектів, які ми мріяли зробити у січні й лютому, вже не відбулися. Під прямою загрозою весняні заходи.

"ОДИН З ОСНОВНИХ ВНУТРІШНІХ СИСТЕМНИХ ДЕМОТИВАТОРІВ – НАЛАШТОВАНІСТЬ СИСТЕМИ НА ПОШУК ПРИЧИНИ, ЧОМУ НЕ МОЖНА ВТІЛИТИ НОВІ ПІДХОДИ "

– 2016-й став "роком звільнень" багатьох видних управлінців, запрошених в 2014–2015 на важливі державні посади на пост-майданівській хвилі реформ. І більшість з них – від колишнього глави Першого національного каналу Зураба Аласанії до Міністра економічного розвитку й торгівлі України Айвараса Абромавичуса – з різним ступенем жорсткості формулювань публічно говорять про неможливість ефективної роботи в системі, яка досі функціонує по-старому. Твоє звільнення з МЗС я розцінюю як ще одну ланку ланцюга, що рветься. Що ж "пішло не так" у відносинах нової влади і незалежних менеджерів та експертів?

"На державній службі часто формується модель поведінки "що б такого робити, щоб нічого не робити"

– Я можу говорити лише про свій особистий досвід. Один з основних внутрішніх системних "демотиваторів" для мене – це налаштованість системи на пошук причин, чому не можна втілити нові підходи (у гіршому випадку) або на те, як система може перехитрити саму себе й піти в обхід правил, їх не порушуючи (в кращому випадку), а не на пошук радикального рішення проблеми і створення нових системних механізмів.

Частково це інертність, відсутність мотивації, частково – небажання ризиків і особистої відповідальності. Це призводить до того, що в досить великої частини людей на державній службі формується модель поведінки "що б такого робити, щоб нічого не робити".

Тобі наче й не відмовляють у співпраці, проте все відбувається вкрай повільно, грузне у внутрішніх узгодженнях, внаслідок чого втрачаються сенс і час. Припускаю, що саме це врешті приводить до думки, що можна бути ефективнішою поза такою системою координат.

Люди з недержавного сектору культури точно працюють в іншому режимі, і коли їм вдається досягнути певного збігу можливостей та інтересів з державною машиною, то це, швидше, ситуативне партнерство, в якому держава виконує роль того, хто "стрибає у потяг", а не інакше, це важко назвати результатом послідовного, стратегічного спільного планування.

Багато фахівців зі сфери культури, маючи перед очима приклади фрустрації колег, навіть не розглядають державу як партнера. Цілі пласти сучасної культури не попадають у фокус діяльності дипломатичних установ, натомість за кордоном маємо купу другорядних, химерних, архаїчних та герметично локальних презентацій.

Ще одна проблема – кадрова й субординаційна. Цілком нормальною у цій системі є, наприклад, ситуація, коли у відділ, яким ти керуєш, не питаючи твоєї думки, приводять працювати когось, кого ти вперше бачиш, коли ти ніяк не впливаєш на добір кандидатур, тим більше не можеш запросити на роботу когось ззовні міністерства.

Або, щодо питання "що пішло не так" і що нівелює твою роботу: ти півроку можеш декларувати публічно й втілювати одні підходи до культурної політики, а потім новий керівник не поділяє цих стратегій і пропонує прямо протилежні тези про те, що держава під час війни не може підтримувати культуру без ідеологічного месиджу - "просто якісь там виставки й концерти".

При тому, що майже кожен митець, письменник, перебуваючи за кордоном, говорить, хай і не обов'язково безпосередньо у своїй творчості, про те, що в нас болить – за покликом серця, а не на замовлення, і так його слова викликають набагато більше довіри у закордонної аудиторії. Це непорозуміння було для мене дуже суттєвим. Адже я не погоджувалася на роботу у відділі пропаганди чи інформаційної політики.

– Ще одна проблема – зашкарублість мислення або те, що ти назвала "опором [...] психіки окремих людей у цій сістемі". Чи можна припустити, що нерозуміння дієвості культури як політичного механізму, невисока ерудованість у питаннях культури й відсутність довіри до експертного співтовариства серед державного істеблішменту і є головною проблемою? І якщо подолати її, законодавчі й бюджетні питання вирішуватимуться в рази швидше завдяки політичній волі?

"Цілі пласти сучасної культури не попадають у фокус діяльності дипломатичних установ, натомість за кордоном маємо купу другорядних, химерних, архаїчних та герметично локальних презентацій"

– Сприйняття владою культури як чогось декоративного і необов'язкового, а людей зі сфери культури як тих, які щось просять, а не як партнерів, дійсно є великою проблемою. Я би сказала, що влада розуміє культуру як політичний механізм, але не в тому сенсі, в якому її бачать культурні діячі. На жаль, лише якщо вона працює як інструмент для буквального ілюстрування політичних пріоритетів.

Звідси й бажання контролювати контент, формувати замовлення, приймати рішення на рівні "подобається / не подобається", консервативність. Я схиляюся до думки, що культурна дипломатія матиме більше шансів на ефективність, коли її втілюватимуть не кар'єрні дипломати з міністерського середовища, а культурні менеджери в новому, більш незалежному в програмуванні Українському Інституті.

Державні управлінці мають ще осмислити тонкі відмінності між публічною і культурною дипломатією, це має увійти в навчальні програми і тренінги для дипломатів, стати аксіомою. Очевидно, що різні країни проходили цей етап короткозорості.

Це дуже добре виклав в одному зі своїх виступів Президент Japan Foundation Казуо Огура, професор і ветеран японської дипломатії: "Публічна дипломатія пов'язана зі спробами уряду країни впливати на міжнародну думку щодо його національної і зовнішньої політики шляхом PR-активностей чи інтелектуального обміну, спрямованого на медіа або певні групи громадян.

Тому публічна дипломатія не є тим самим, чим є культурна. Перша завжди має чітку політичну ціль та адресована конкретним чітко визначеним групам, тоді як друга не обов'язково прив'язана до специфічного політичного завдання. Інколи вони перетинаються, коли форми, які приймає публічна дипломатія, включають зусилля покращити загальний імідж країни через культуру.

Але не можна звужувати сенс міжнародних інтелектуальних та мистецьких обмінів до суто політичних вправ під оболонкою культури. Навіть коли уряд чи пов'язані з урядом організації фінансують міжнародні культурні заходи, це не означає, що ті мають бути прив'язаними до вузько визначених національних інтересів. Це особливо важливо у глобалізованому світі, де короткострокові національні інтереси можуть суперечити ширшим, довгостроковим". На мою думку, проблема недовіри, яку ми маємо – це також і проблема різної оптики.

"Політичної волі" окремих осіб не завжди достатньо, щоб ця оптика налагодилася. Та й не хочеться орієнтуватися на пострадянські рефлекси й тоталітарні практики, коли культурні процеси регулюються "за дзвінком згори". Вище керівництво міністерства може декларувати волю до змін і виявляти прогресивні погляди на культуру, а на рівні середньої і нижчої ланки, яка ці зміни має втілювати, є мільйон бюрократичних способів їх саботувати.

Тобто воля має підкріплюватися конкретними прописаними стратегіями, механізмами, інструментами. От зараз МЗС отримало вдвічі більший бюджет на імідж, ніж у 2016 році. Це прояв політичної волі. А ефективно розподілити цей бюджет на вартісні нові програми й проекти не може, бо мають відбутися певні законодавчі зміни, які вже не залежать лише від одної державної ланки, потребують синергії з фахівцями інших міністерств, з експертами й культурними практиками.

Ця синергія, довіра поки не складаються. Можливо, нам потрібно взагалі забути про довіру, відкласти романтичну риторику та виробити якийсь регламент взаємодії, який працював би як годинник – своєрідний "шлюб за розрахунком". Відбувається занадто багато візіонерських круглих столів, форумів і засідань, на яких нічого не вирішується, і дуже мало воркшопів, на яких опрацьовувалися би конкретні механізми вирішення проблем.

Експерти й культурні діячі, наприклад, можуть теоретизувати про імідж країни, не читаючи законів, тої ж застарілої 102 постанови КМУ, яка це питання регулює, не підозрюючи про сховані там перепони.Так само як фінансисти у міністерствах не можуть самі передбачити, чому той чи інший механізм не буде ефективним для роботи в сфері культури, які потрібні зміни – просто тому що не уявляють її специфіки.

Саме тому що ці люди не розмовляють один з одним, тому що в Україні слабко розвинена дієва практика think tanks, поки не виокремився і не був формалізований напрямок культурної дипломатії МЗС, посольства не мали цивілізованих інструментів для втілення культурних проектів, і ці потреби ніким не озвучувалися публічно. Треба визнати, що культурні інституції ці питання також не проблематизували.

– Кому, що і як треба робити, щоб культура стала одним з пріоритетів державної політики? Як "просвітити" український політикум, для якого мистецтво закінчується картиною в позолоченій рамі над каміном, і на яких прикладах розтлумачити його політичну значимість?

– Найдієвішим мені здається публічний, медіа-резонанс щодо успішних культурних практик, а також позитивна реакція на увагу політиків до культурних питань і подій у соціальних мережах.

"Влада розуміє культуру як політичний механізм, але лише якщо вона працює як інструмент для буквального ілюстрування політичних пріоритетів"

Мій досвід культурного менеджера говорить: як не цинічно, там, де камери й диктофони, де "лайки і шери", де більша аудиторія – там з'являються і політики, і публічні люди. А якщо в них професійна протокольна, іміджева служба, то вона консультується, наприклад, з організаторами виставки, думає над такими дрібницями, як маршрут, зупинки, співрозмовники, яку книжку купити, які месиджі будуть актуальними в цьому контексті. Так це працює і за кордоном.

Інший фактор, що примушує виходити за межі політикуму – "біла заздрість": бажання бути там, де інший, мати у власній приватній колекції чи у переговорній кімнаті картину певного художника, бути саме в цій "компанії".

Культура країни – це також частина особистого іміджу політика, в тому числі й міжнародного. За останні роки в Україні є позитивна динаміка в розумінні цього, але все ж таки на дуже початковому етапі. Очевидно, "освічувати" спершу потрібно людей, які працюють на імідж політикуму безпосередньо - пишуть за них блоги, готують їх до інтерв'ю, розробляють програми візитів, думають над подарунками.

Хтось має їм сказати, що потрібно консультуватися з експертами, що під час офіційних візитів закордонним політикам, дипломатам варто було би показували не галерею у Адміністрації Президента чи скромну експозицію в коридорі МЗС, а виставки, колекції у національних художніх музеях. Але для цього, щоб не було соромно, музеї потрібно фінансувати. І при цьому бажано знати, де зробити акценти, що може сказати про країну більше, ніж мова політики, що може зачепити емоційно та інтелектуально.

Саме культура має вивести нашу країну за межі короткозорої політичної перспективи, дати можливість іншому поглянути на неї не як на велику проблемну "територію", а як на самобутній, різноманітний простір, чутливий до взаємодії з іншими культурами. Простір, що здатен рухатися у спільне майбутнє, привнести в нього привабливі цінності та інноваційні ідеї.

"ЛЮДИ, ВІДПОВІДАЛЬНІ ЗА КУЛЬТУРНУ ПОЛІТИКУ, ПЕРЕЙМАЮТЬСЯ ЛИШЕ ЄВРОБАЧЕННЯМ"

– Яку подію / продукт / персоналію, що заявили про себе останнім часом, ти би оцінила як найбільш ефективні для формування "культурного" образу України?

Таких насправді немало – і в кіно, і в мистецтві, і в літературі, і в моді. Можна перелічувати дуже довго. Але я особисто виокремила би феномен нової музики. Освітня, інноваційна місія агенції "УХО", її "продукт" має дуже високий рівень. Вони виводять українську музику за межі внутрішнього, герметичного середовища в міжнародний контекст. Це не масова ніша, але дуже виразна, й у ній Україна може перебити стереотип про себе як культуру, надто повернуту в минуле, заглиблену в етнічні традиції.

Є чудові нові оркестри, проекти, які варто експортувати – Ухо-ансамбль, New Era Orchestra, Armonia Ludus, Alter Ratio. Крім того, в Європі живуть і працюють багато українських музикантів, композиторів, наприклад, у Нідерландах – Максим Шалигін і Костянтин Наполов.

На рівні персоналій нещодавно вразили дві події: Оксана Линів стала головною диригенткою Опери і філармонійного оркестру австрійського міста Ґрац, а Кирило Карабиць – музичним директором і шеф-диригентом Німецького національного театру й Державної капели в німецькому місті Ваймар.

Інший феномен: електронна, експериментальна, танцювальна, джазова, популярна музика, Київ як одна з нічних європейських столиць, ті прояви, що позиціонують Україну як країну молодої культури.

На жаль, люди, що відповідальні в Україні за культурну політику, очевидно, переймаються лише Євробаченням, їм ніколи створювати умови для системного експорту культурного продукту за кордон. Це дійсно сумно. Ще одне цікаве явище – документальний театр, театр переселенців.

Ці теми й підходи сьогодні близькі європейському глядачеві. Усі ці митці так чи інакше розповідають про Україну. Для того, щоб це стало культурною візиткою країни, національним брендом, потрібно, щоб країна також склала з окремих фактів, подій та проектів цілісну картину, щоб хтось розповідав історії і про них. І передусім це мають робити культурні аташе, дипломати та політики.

"Саме культура має вивести нашу країну за межі короткозорої політичної перспективи"

– Цього року "вистрілила" тема Казимира Малевича. Втім, як на мене, виграти "битву за Малевича" в Росії в найближчому майбутньому неможливо просто тому, що в Україні до пуття немає його творів. Отож, як має сьогодні ефективніше вибудовуватися державна культурна політика "на експорт"? Через відвоювання імен, що розчинилися в історичних наративах інших країн? Або через розробку та "розкрутку" маловідомих навіть всередині країни культурних та історичних моментів? Або варто взагалі дати спокій історії і зосередитися виключно на актуальних явищах? Наприклад, на сцені електронної музики, документальному кіно або альтернативній фотографії?

– Я вважаю, що ці підходи не виключають один одного. Але я особисто дуже критично ставлюся до популістської риторики, вважаю, що не варто штучно "кидати Малевича в маси", робити з нього карикатурного "національного" героя. Можна робити флешмоби з селфі в музеях, це дуже мило, перейменовувати аеропорти. Проте насправді для того, щоб маркувати причетність художника до України в музеях і авторитетних публікаціях, у свідомості глядачів спершу ця причетність має ствердитися на рівні міжнародного мистецтвознавчого дискурсу. Для цього треба відповісти, що нового, крім голого факту, ми можемо в нього привнести.

Зрештою, нам треба усвідомити, що йдеться не лише про подолання наслідків імперіалістичної, колоніальної культурної політики Росії щодо України. Не лише про визнання. Не про те, щоб комусь доводити "українськість" Малевича чи, скажімо, Соні Делоне, нашу причетність до віртуального "залу слави авангарду".

Якщо ми хочемо мати вплив, живий голос, а не лише визнання, то історія – хай і мистецька – має проживатися, мати певну тяглість чи резонувати із сучасністю. 2017 рік – сторіччя революції, рік сторіччя української арт-академії, де викладав і Малевич.

Цю історію можна було би розповісти так, щоб це було цікаво світові, зробити "виставку-блокбастер" і до 2021 року показати її в кількох країнах. Дати велику панораму культурно-політичного життя України до актуального моменту, із сучасними художниками.

Але це велике питання – чи хтось цю історію напише, і чи буде державна фінансова підтримка такого проекту. Він міг би стати потужним початком діяльності Українського Інституту.

– Розкажи детальніше про Український інститут і його перспективи. Чи немає небезпеки, що його програма також буде орієнтованою на "шароварний" образ країни та діаспору? На днях від Інституту національної пам'яті надійшла пропозиція запровадити новий державний вихідний – Шевченківський день. Не хочу применшувати значення поета й художника, але такий хід велемовно свідчить про те, що деякі владні структури, як і раніше, набагато охочіше звертаються до теми "нашого всього", ніж думають про сучасних культурних реалії.

– Це залежатиме від багатьох факторів. Від того, якою буде юридична форма і статут Українського Інституту, від прозорості конкурсної процедури на посаду директора, від пропорцій і персоналій наглядової ради, від критичності та конструктивності експертів.

З позитиву: наскільки я знаю, питання створення Українського Інституту перебуває під особистим контролем міністра закордонних справ Павла Клімкіна, який дійсно симпатизує сучасній культурі. Концепція інституції є досить прогресивною, базується на консультаціях з міжнародними експертами і передбачає максимальну незалежність інституту в програмній діяльності. Гадаю, що її презентація і обговорення будуть досить скоро.

"КОЛИ МИ ДОРОСЛІШАЛИ, ЗБУДУВАТИ КУЛЬТУРНУ ІНСТИТУЦІЮ БУЛО МАЙЖЕ ЯК ЗВАРИТИ КАШУ ІЗ СОКИРИ"

– Чи почуваєшся ти частиною певного покоління? На мою думку, наприкінці 1990-х – початку 2000-х сформувалося цілісне покоління компетентних культурних менеджерів та експертів. За логікою речей, представники (чи, швидше, представниці) цього покоління мали б зараз посідати всі ключові посади у великих інституціях – музеях, культурних центрах, міністерствах тощо. Але за період остаточної професійної зрілості цих людей у країні не з'явилося достатньої кількості великий інституцій і вакансій, і покоління залишилося частково нереалізованим. Хтось пішов у професійну "тінь" і змінив рід діяльності, хтось поїхав з країни. Твоя історія з МЗС також показова в цьому контексті.

– Буквально сьогодні знайома сміялася, коли запитала, скільки мені років, а я натомість відповіла, що організувала десять фестивалів. У мене особисто було три "університети", які асоціюються з 1990-ми – початком 2000-х: Києво-Могилянська Академія, де я вчилася, Центр Сучасного Мистецтва Сороса – моє перше місце роботи, і Національний університет Сан Дієго, США, де я викладала онлайн у школі мистецтв і мультимедіа.

[L]Думаю, що моє покоління чи, точніше, моє коло людей, яких я знаю непристойно давно, це дуже самодостатні люди. Тому що вони дорослішали в буремний час, коли для того, щоб отримати певні знання, інформацію, компетенції, потрібно було докладати набагато більше зусиль, ніж зараз. А зробити культурний проект чи будувати культурну інституцію в ті часи – це майже як зварити кашу із сокири.

Це був осмислений пошук, який певною мірою сформував ідеалістичні, місіонерські уявлення й подекуди нездоровий перфекціонізм у роботі. Я думаю, що цим людям не нудно із собою, чим би вони не займалися, більшість з них успішні. Хоча й шкода, що не всі реалізувалися саме в культурній сфері. Але, зрештою, мазохізм має свої межі.

– Припускаю, що в період держслужби ти не переставала займатися книжками. Чи не плануєш найближчим часом повернутися до публічних книжкових проектів?

– У період держслужби я встигла паралельно побути куратором міжнародної програми VI Книжкового Арсеналу й на цьому завершити свою місію в цьому проекті. Також працювала над українським стендом на Франкфуртському книжковому ярмарку. Але я не хочу все життя займатися лише книжковим напрямком, адже до цього я робила і мистецькі, і музичні проекти. Зрештою і Книжковий Арсенал старалася робити міждисциплінарним фестивалем.

Я маю намір активізувати Книжкове Бюро й почати ще один особистий проект, пов’язаний з дизайном. І головне – невдовзі я приєднаюся до одної чудової команди, де є простір для реалізації багатьох амбіцій, в тому числі книжкових.

Лізавета Герман, спеціально для УП.Культура