Буденність любові. Уривок з роману "Наші душі вночі" Кента Гаруфа

4467
19 лютого 2017

Роман "Наші душі вночі" американця Кента Гаруфа вийшов друком 2015-го, через рік після смерті автора, і був визнаний "Найкращою книгою року" кількома авторитетними виданнями, зокрема, The Boston Globe.

Наприкінці 2017-го компанія Netflix випустить екранізацію цієї книги з Джейн Фондою та Робертом Редфордом у головних ролях.

А вже у березні цей бестселер Гаруфа з’явиться українською у видавництві #книголав.

Дія роману розгортається в маленькому містечку Голт, штат Колорадо. Головні герої – літні жителі містечка Едді Мур та Луї Вотерс. Перша багато років тому втратила чоловіка, інший – дружину.

Тепер вони роблять спробу змінити свої самітні життя.

Ця лірична історія здобула багато схвальних відгуків від авторів американських видань, як от The New York Times, Esquire та The Washington.

Скажімо, журнал Esquire зауважував, що "книга Харуфа – це наше майбутнє, яке не є ні легким, ні безболісним, але це також не те, що ми повинні нести поодинці".

УП.Культура пропонує вашій увазі уривок з роману.

 

1

І ось одного дня Едді Мур зателефонувала Луїсу Вотерсу. Був травневий вечір, от-от мало геть споночіти.

Вони жили за квартал одне від одного на вулиці Кедровій, у найстарішій частині міста, порослій в’язами й черемхою, з одиноким кленом, що виріс на узбіччі дороги й розкинув свої гілки над зеленими газонами, які простягалися від тротуару до двоповерхових будинків. Удень було тепло, але зараз, увечері, похолоднішало. Вона пройшла тротуаром під деревами й звернула до Луїсового дому.

Коли Луїс підійшов до дверей, вона спитала:

– Можу я увійти й поговорити з тобою?

Вони влаштувалися у вітальні.

– Може, чогось вип’єш? Чаю?

– Ні, дякую. Я ненадовго, тож чаю не треба. – Вона роззирнулася довкола. – У тебе чудовий будинок.

– Діана завжди була гарною господинею. Мені й робити майже нічого не довелося.

– Він і досі дуже затишний. Я так давно тут не була.

Вона поглянула крізь вікна на бічний дворик, де вже западала ніч, подивилася на кухню, де над раковиною і поличками сяяло світло. Від усього віяло чистотою й охайністю. Він спостерігав за нею. Вона завжди здавалася йому привабливою жінкою. У молодості в неї було темне волосся, але тепер воно сиве й коротко підстрижене. Досі струнка, тільки талія та стегна трохи погладшали.

– Ти, мабуть, гадаєш, що це вона тут робить, – промовила Едді.

– Ну, я не думаю, що ти прийшла розказати про мій затишний будинок.

– Ні, я хочу тобі дещо запропонувати.

– Он як.

– Еге ж. Така собі пропозиція.

– Гаразд.

– Мова не про шлюб, – зауважила вона.

– Я про це й не подумав.

– Але до шлюбу це питання все ж має стосунок. Не знаю, як би це сказати. У мене мерзнуть ноги. – Вона розсміялася. – Трохи нагадує шлюб, правда?

– Що саме?

– Холодні ноги.

– Буває.

– Авжеж. Ну, зараз я скажу.

– Я слухаю, – мовив Луїс.

– Як би ти поставився до того, щоб іноді приходити до мене додому і спати зі мною?

– Тобто? Що ти маєш на увазі?

– Я маю на увазі, що ми обоє самотні. Ми дуже довго жили одні. Он скільки років. Мені самотньо. Тобі, думаю, теж. То я хочу спитати, може, ти приходитимеш до мене вночі, щоб спати зі мною. І розмовляти.

Він пильно дивився на неї, не відводячи очей, запитливо й насторожено.

– Ти мовчиш? Тобі, мабуть, і дух перехопило від моїх слів? –

запитала вона.

– Ще б пак.

– Я не маю на увазі секс.

– Дуже цікаво.

– Ні, не секс. Я дивлюся на це трохи з іншого боку. Думаю, що мій сексуальний потяг давно в минулому. Я маю на увазі перебути ніч. Лежачи в теплій постелі, по-дружньому. Лягати разом у ліжко, і щоб ти залишався на ніч. Ночі – це найгірше. Тобі так не здається?

– Так. Це правда.

– Я вже дійшла до того, що почала приймати пігулки, щоб заснути, або читаю допізна, але тоді наступного дня я наче п’яна. Від цього жодної користі ні мені, ні іншим.

– Знайома ситуація.

– Але мені здається, що я могла б знову спати нормально, якби зі мною в ліжку був ще хтось. Хтось гарний. Ось така близькість. Гомоніти вночі, у темряві. – Вона чекала. – То як тобі?

– Не знаю. А коли ти хотіла б почати?

– Та будь-коли. Якщо, – виправилась вона, – ти захочеш. Наприклад, цього тижня.

– Мені треба подумати.

– Згода. Але я хотіла б, щоб ти зателефонував мені того дня, коли прийдеш, якщо це трапиться. Щоб я була готова й чекала на тебе.

– Гаразд.

– Я чекатиму на твій дзвінок.

– А якщо я хропітиму?

– Ну, то хропітимеш або навчишся не хропіти.

Він засміявся:

– Швидше буде перше.

Вона підвелася, вийшла й попрямувала додому, а він стояв

біля дверей і дивився на неї, на цю сімдесятирічну сиву жінку середнього зросту, яка, віддаляючись, ішла під деревами у відблис­ках світла, розкиданих вуличним ліхтарем на розі.

– Якого дідька, – мовив він. – Добре, не поспішай.

2

Наступного дня Луїс пішов до перукарні, що на вулиці Головній, де йому зробили коротку й акуратну стрижку "під їжачка", потім запитав у майстра, чи можна в нього ще й поголитися. Перукар сказав, що можна, тоді він іще й поголився. Потім пішов додому, зателефонував Едді й сказав:

– Я хотів би прийти сьогодні ввечері, якщо ти не передумала.

– Усе, як і було, – підтвердила вона. – Я рада.

Замість вечері він з’їв бутерброд і випив склянку молока. Він не хотів лежати в її ліжку з повним животом. Потім довго й ретельно мився під гарячим душем. Підрізав нігті на руках та ногах і, вже коли стемніло, вийшов через задні двері й рушив бічною алеєю, несучи паперовий пакунок із піжамою і зубною щіткою. Було темно, під ногами скрипів гравій. У будинку на тому боці алеї світилося, і йому було видно профіль жінки, яка схилилася над раковиною в кухні. Він пройшов на задній двір будинку Едді повз гараж та садок і постукав у двері. Йому довелося почекати якийсь час. По вулиці перед будинком проїхав автомобіль, освітлюючи дорогу фарами. Він чув, як старшокласники на Головній сигналили один одному. Аж ось над його головою спалахнуло світло й двері відчинилися.

– Що ти робиш тут, біля задніх дверей? – спитала Едді.

– Я подумав, що так мене точно ніхто не побачить.

– Мені байдуже. Вони все одно дізнаються. Хтось та побачить. Приходь через парадний вхід. Я вирішила не зважати на те, що подумають люди. Надто довго це робила –все життя. І не збираюся так жити далі. Бічна алея дасть привід вважати, що ми робимо щось погане, щось ганебне, щось таке, чого треба соромитися.

– Я довго працював учителем середньої школи в маленькому містечку, – сказав він. – У цьому вся справа. Утім, домовилися. Наступного разу я прийду до парадного входу. Якщо буде цей наступний раз.

– А ти сумніваєшся, що він буде? – запитала вона. – Це прос­то пригода на одну ніч?

– Не знаю. Можливо. Секс, звісно, до уваги не беремо. Я не знаю, як усе піде.

– Ти зовсім у це не віриш?

– Тобі вірю. Тобі я можу довіряти. Я це вже точно знаю. Але не впевнений, що зможу бути таким, як ти.

– Що ти маєш на увазі?

– Сміливість, – сказав він. – І готовність до ризику.

– Так, але ж ти тут.

– Так і є. Я тут.

– Тоді краще заходь. Ми ж не збираємося стояти так усю ніч. Навіть якщо це те, чого не треба соромитися.

Він пройшов за нею крізь задні двері в кухню.

– Давай спершу вип’ємо.

– Звучить непогано.

– Ти п’єш вино?

– Трохи.

– Але пиво – краще?

– Так.

– Наступного разу буде пиво. Якщо буде наступний раз, – додала вона.

Він не знав, жартує вона чи ні.

– Якщо буде, – сказав він.

– Тобі білого чи червоного вина?

– Білого, будь ласка.

Вона вийняла пляшку з холодильника, налила їм по півсклянки, і вони сіли за кухонний стіл.

– А що в паперовому пакунку? – поцікавилася вона.

– Піжама.

– Це означає, що ти готовий спробувати принаймні один раз.

– Так. Саме це воно й означає.

Вони випили вина.

– Хочеш іще?

– Ні, не думаю. Ми можемо оглянути будинок?

– Ти хочеш, щоб я показала тобі кімнати і що де розташоване?

– Просто хочу краще зорієнтуватися на місцевості.

– Щоб принагідно дременути в темряві.

– Та ні, я про це не думав.

Вона підвелася, і він пішов за нею в їдальню та вітальню. Потім вона провела його нагору, де були три спальні: велика кімната в передній частині будинку з видом на вулицю була її.

– Отут ми завжди спали, – пояснила вона. – У Джина була спальня в задній частині будинку, а інша кімната слугувала нам кабінетом.

Далі по коридору була ванна кімната, ще одна – за їдальнею внизу. Ліжко в кімнаті було величезне, накрите легким бавовняним покривалом.

– І як тобі? – спитала вона.

– Будинок більший, ніж я уявляв. Більше кімнат.

– Нам гарно жилося в цьому будинку. Я тут уже сорок чотири роки.

– Через два роки після того, як я повернувся сюди з Діа­ною.

– Давним-давно.

3

– Мабуть, я скористаюся ванною, – сказала вона.

Поки її не було, він розглядав фотографії, що стояли на туалетному столику й були розвішані на стінах. Сімейні фото з Карлом у день весілля на сходах якоїсь церкви. Вони обоє в горах біля річки. Маленький чорно-білий песик. Він небагато знав про Карла: порядна людина, дуже спокійний, займався страхуванням урожаю та іншими його видами для всього округу міста Голт років двадцять тому, двічі був обраний мером міста. Луїс не знав Карла. Тепер він радів цьому. Тут були також фото їхнього сина. Джин не був схожий на жодного з батьків. Високий, худорлявий хлопчина, дуже серйозний. І дві дитячі фотографії їхньої доньки.

Коли вона повернулася, він сказав:

– Я, мабуть, теж піду у ванну.

Він увійшов туди, скористався туалетом, ретельно вимив руки, видавив горошину її зубної пасти та почистив зуби, а потім зняв черевики й одяг і надягнув піжаму. Згорнутий одяг поклав на черевики і прилаштував у кутку за дверима, після чого повернувся до спальні. Вона вже була в нічній сорочці й лежала в ліжку. З її боку світилася лампа, верхнє світло було вимкнене, а вікно прочинене на кілька дюймів. Звідти повівав легенький прохолодний вітерець. Він стояв біля ліжка. Вона відкинула простирадло й ковдру.

– То ти лягаєш?

– Та ось, збираюся.

Він заліз у ліжко, тримаючись свого боку, натяг ковдру й ліг на спину. Мовчав.

– Про що ти думаєш? – запитала вона. – Ти щось зовсім притих.

– Як дивно. Як незвично, що я тут. Я почуваюся невпевнено, трохи нервую. Навіть не знаю, про що думаю. Усе якось перемішалося.

– Це щось нове, правда? – мовила вона. – І таке якесь гарне нове, я сказала б. А як тобі?

– Я теж так думаю.

– А що ти робиш перед сном?

– О, я дивлюся новини о десятій, потім лягаю і читаю, аж поки засну. Але сьогодні, мабуть, не спатиму. Я дуже схвильований.

– Я вимкну світло, – сказала вона. – А ми можемо й далі гомоніти. – Вона повернулася в ліжку, і він дивився на її оголені гладенькі плечі й на волосся, яскраво освітлене лампою.

Потім лампа згасла, і тільки світло з вулиці ледь розганяло темряву в кімнаті. Вони розмовляли про всілякі дрібниці, намагаючись трохи звикнути одне до одного, про якісь незначні буденні події в міс­ті, про здоров’я старої леді Рут, яка жила між їхніми будинками, про нову бруківку на вулиці Березовій. Потім вони замовкли.

Через якийсь час він запитав:

– Ти ще не спиш?

– Ні.

– Ти питала, про що я думаю. Ось про що: я радий, що не дуже добре знав Карла.

– Чому?

– Бо інакше я не почувався б тут так гарно, як оце зараз.

– Зате я чудово знала Діану.

За годину вона вже спала, тихо дихаючи. А він не спав. Він дивився на неї. Йому було видно її обличчя в примарному світлі. Вони ні разу не торкнулися одне одного. О третій ранку він підвівся, пішов у ванну, повернувся і зачинив вікно. Знявся вітер.

На світанку він устав, одягся у ванній і подивився на Едді Мур у ліжку. Вона вже прокинулася.

– Побачимося, – сказав він.

– Правда?

– Так.

Він вийшов і попрямував додому тротуаром повз сусідні будинки, й увійшов у дім, і зробив собі кави, і з’їв тост із яйцями, і вийшов надвір, і кілька годин попрацював у своєму саду, і повернувся на кухню, і підобідав, і пополудні міцно проспав дві години.

4

Коли під вечір він прокинувся, то відчув, що захворів. Підвівся, випив води, і його кинуло в жар. Він хвильку подумав і вирішив зателефонувати їй. Сказав:

– Я оце приліг трохи поспати, а тепер погано почуваюся, якийсь біль у животі, а також у спині. Вибач, я не прийду сьогодні ввечері.

– Я розумію, – сказала вона й поклала трубку.

Він подзвонив своєму лікареві й записався на прийом на наступний ранок. Рано ліг спати, усю ніч пітнів і не міг зас­нути, а зранку йому зовсім не хотілося їсти, й о десятій він пішов до лікаря, там його направили в лікарню на аналіз крові та сечі. Він почекав у холі результатів аналізів, а потім його поклали в лікарню з інфекцією сечовивідних шляхів.

Йому дали антибіотики, й він проспав усю другу половину дня, а потім знову не спав майже цілу ніч. Уранці почувався краще, і йому сказали, що, можливо, наступного дня його випишуть. Він поснідав, пообідав і задрімав, а коли прокинувся десь о третій, вона сиділа на стільці біля ліжка. Він глянув на неї.

– Ти не обманював, – сказала вона.

– А ти так подумала?

– Я подумала, що ти просто так сказав, що захворів. Вирішив, що не хочеш зі мною ночувати.

– Я боявся, що ти так подумаєш.

– Я сподівалася, що цього не станеться, – сказала вона.

– Я думав про тебе весь учорашній день, і минулої ночі, і весь день сьогодні, – сказав він.

– А що ти думав?

– Що ти неправильно зрозумієш мій дзвінок. І як мені пояснити, що я хочу приходити вночі й бути разом. І що я відчуваю, наскільки давно мені не хотілося чогось так, як цього.

– Чого ж ти тоді не подзвонив мені, щоб сказати це?

– Думав, що так буде ще гірше, адже скидатиметься  на те, наче я викручуюсь.

– Жаль, що ти не зателефонував.

– Таки треба було. А як ти дізналася, що я в лікарні?

– Я розмовляла з Рут, сусідкою, сьогодні вранці, і вона сказала: "Ти чула про Луїса?" Я спитала: "А що з ним?" – "Він у лікарні". – "А що з ним сталося?" – "Та кажуть, у нього якась інфекція". Так я й дізналася, – розповіла вона.

– Я не збираюся обманювати тебе.

– Добре. Ніхто з нас не збирається. То ти прийдеш знову?

– Тільки-но почуватимуся краще і буду впевнений, що одужав. Я радий тебе бачити, – сказав він.

– Дякую. У тебе зараз досить зім’ятий вигляд.

– Це я ще не встиг надягти своє обличчя.

Вона засміялась.

– Та нічого, – мовила. – Я не це мала на увазі. Я просто так кажу, констатую факт.

– А ти виглядаєш дуже добре, – сказав він.

– Ти подзвонив дочці?

– Я сказав їй, щоб вона не турбувалася. Що мене через день випишуть, тож нічого страшного. Не варто їй зриватися з роботи. У її приїзді зараз немає потреби. Вона живе в Колорадо-Спрінгс.

– Я знаю.

– Вона вчителька, так само, як і я. – Він помовчав. – Ти хочеш чогось випити? Я покличу медсестру.

– Ні. Я вже йтиму.

– Я зателефоную тобі, коли повернуся додому й краще почуватимусь.

– Чудово. А я вже купила трохи пива.

Вона пішла, і він дивився, як вона виходить із кімнати. Потім лежав у ліжку, збираючись заснути, аж тут принесли вечерю, і він дивився новини, поки їв, а потім вимкнув телевізор, визирнув у вікно і спостерігав, як темніє надворі, як із західної рівнинної частини міста насуваються сутінки.

 

Кент Гаруф "Наші душі вночі"

Переклад: Ольга Захарченко

Видавництво #книголав (2017)

Титульне фото на сторінці: gdolgikh/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті