Диригент Ніколас Кроз – помічник музикантів і друг Василя Сліпака

1567
23 лютого 2017

На сцені Національної філармонії  стоїть худорлявий чоловік  із кучерявим волоссям  у смугастій сорочці. Він емоційно розмахує руками. Та що там руками він рухається всім тілом. Здається, танцює.

Його професія пропускати крізь себе музику. Він диригент.

Це француз Ніколас Кроз. Він приїхав в Україну, щоб зіграти спільну програму з  київським камерним оркестром і згадати свого друга оперного співака Василя Сліпака, який загинув на фронті в червні 2016.

"Довкола Василя надто багато політичних питань, але він мій друг, і я хочу зробити йому подарунок", каже Ніколас.

Для чого потрібен диригент?

Будь-який класичний концерт, балет чи опера передбачає наявність оркестру, яким керує дивний чоловік диригент. Він завжди стоїть спиною до публіки, його емоції ми  бачимо лише в жестах. Але для чого це все? Хто такий диригент?

Фото: Дмитро Ларін

Історики кажуть, що така професія існувала ще в Древньому Єгипті, адже на окремих барельєфах були зображені люди, які керували музикантами.

Швидше за все, вони вистукували ритм і стежили за правильністю нот.  Така роль дуже поважалася й вимагала сконцентрованості й точності.

Навряд чи майбутній скрипаль Ніколас Кроз колись думав, що стане тим, хто веде оркестр.

Коли йому було три роки, батьки віддали хлопчика до музичної школи на скрипку. У Ніколас добре виходило грати на інструменті.

Згодом він виграв стипендію на навчання в Москві і вирішив їхати.  Водночас що більше  він працював із оркестрами, що більше вчився, то більше розумів, що бути скрипалем—не його шлях.

"Я багато спостерігав за диригентами, як вони працюють і замислився, а може це шлях для мене? згадує Ніколас. І якось на одній репетиції, коли я ще грав в оркестрі як скрипаль, мене попросили на 5 хвилин замінити диригента, поки той  вийшов. Я спробував, і мені це дуже легко далося. Тоді став занурюватися в цю справу й зрозумів, як вона мені подобається".

Його професія пропускати крізь себе музику. Він диригент

Бути диригентом  ідеально пасувало характеру Ніколаса: він перестав боятися і переживати надзвичайний стрес  перед виступами і відчув, що якою б складною не була програма він спокійний і отримує насолоду від своєї справи. Значить диригент!

Якщо порівняти концерт із фільмом, то в диригента роль режисера-постановника: він не лише має добре знати партитури, він тонко знає можливості кожного музиканта в оркестрі. Він може змінювати характер твору, а ще організовує репетиції та виступи. Від нього залежать графіки й склад музикантів.

Тобто окрім наявності музичного слуху та ідеального знання нотної  грамоти, диригент має бути своєрідним менеджером музичного процесу.

Хитрий слухач

Коли ти координуєш роботу оркестру, маєш чути все до деталей. Узагалі диригенту складно приходити на інші  концерти як звичайному слухачеві, адже важко вимкнути "професійну машину", яка постійно вираховує такти, чує віртуозні переходи, або навпаки – партії, які не дотягують.

Ніколас каже, що ходить на концерти як слухач з двох причин: якщо програма справді дуже цікава або коли за деякий час йому з цим оркестром грати — тоді слухає музикантів заздалегідь.

 "Бах це як Біблія, майже як релігія, Моцарт це для мене театр , а Чайковський це любов"

Якщо хочеться послухати музику для себе, то Ніколас радше візьме навушники, і в них буде звучати Бах, Чайковський,  Моцарт , а ще трошки бразильської музики і ритмів танго.

"Бах це як Біблія, майже як релігія, Моцарт це для мене театр , а Чайковський це любов, можу слухати трохи і поп-музики, але загалом це не мій стиль".

17-річний і Moscow city

Попри скромний характер і стриманість, Кроз схильний до авантюризму. Він експериментатор і був таким від ранніх років.

Вигравши стипендію на навчання в Москві, він вирішує їхати, хоча йому всього 17 і він ані слова не знає російською. Причому їде не на місяць чи два, а на 5 років.

Москва 1991-го року це місто хаосу. Жодного спокою,  люди тривожні, ніхто не розуміє, що буде з країною далі.

 кось на одній репетиції, коли я ще грав в оркестрі як скрипаль, мене попросили на 5 хвилин замінити диригента. Я став занурюватися в цю справу й зрозумів, як вона мені подобається"

Батько Ніколаса, відомий журналіст, придумує підстраховку для сина.  Він просить у своїй редакції відрядження на рік і їде разом із сином у Росію. Так обом спокійніше.

Ніколас швидко вписався в музичне середовище тоді в консерваторії навчалися не лише росіяни, а й багато іноземців.

Репетиціі, виступи, нові знайомства. Ніколас згадує, як відчув, що в Москві збереглася сильна музична школа. Особливо це стосувалося клавішних і струнних інструментів.

Але як і кожній людині музикантам теж властиві сумніви. І був такий період, коли настало перенасичення. Тоді молодий Ніколас навіть вирішив, що з музикою потрібно закінчувати. Сказав, як відрізав.

"Я 4 місяці працював у компанії "Хенессі" і ще продавав шампанське. На той час я вже непогано знав російську, а ще польську, французьку та англійську. І директор сказав, що їм саме потрібен такий молодий спеціаліст, що міг би бувати на виставках, допомагати  із продажами алкоголю. За цей час  я дізнався про всі дискотеки й бари міста.

Я скинув 6 кілограмів і став ще гірше, аніж був. І подумав, що це не для мене. Тож я повернувся в музику і вже серйозно зайнявся диригуванням.  І це був слушний вибір", тепер зі сміхом згадує Ніколас.

 "Я скинув 6 кілограмів і став ще гірше, ніж був. І подумав, що продаж алкоголю не для мене"

Московський період подарував ще одне усвідомлення: наскільки російська класична музика схожа на самих росіян. Шостакович, Римський-Корсаков, Чайковський це шквал емоцій, а часом навіть різкість, певна агресія.  Усе це передає особливості ментальності росіянина.  

Після п’яти років перебування в Росії Ніколас мав виступи у Варшаві, згодом знову повернувся в Москву, щоб завершити аспірантуру і назавжди покинути цю далеку й холодну країну.

Після цього Кроз повернувся в Париж.

Київ і особлива дружба

Мине час і рідний Париж подарує  вже професійному диригенту особливу зустріч.  Із Василем Сліпаком. Ніколас Кроз багато років знав Василя українського оперного співака, який згодом, у червні минулого року, був вбитий на фронті.

Ця історія дружби розпочалася із вечірки у їхнього спільного друга , композитора  Євгена Гальперина. В той день у квартирі було багато людей, серед інших прийшли Василь і Ніколас.

Вони  познайомилися, розговорилися. Що цікаво не торкалися тем музики.

Це згодом Гальперин сказав Ніколасу, що у Василя Сліпака унікальний голос.  Ніколас не став довго чекати і вирішив послухати все сам.

"Я справді його послухав і був вражений. В мене тоді саме був проект "Реквієма"  Моцарта,  і я запитав Василя, чи йому цікаво взяти в ньому участь. Він відповів схвально. І так ми відіграли наш перший концерт. А далі ми зробили більше 15 концертів в різних містах, із різним репертуаром, він співав в мене як соліст.  Ми навіть домовилися, що він виконає  дев’яту  симфонію Бетховена, але втрутилася війна і він не встиг", згадує диригент.

Ніколас розповідає, що із Василем завжди легко працювалося, в ньому не було зайвої зірковості чи "надбудов", він був прямим і все робив з якоюсь легкістю.

В останні місяці перед поїздкою Василя на фронт колеги помітили, як той змінився.

"Таке враження, що стало дві людини: та, яка продовжувала жити музикою, і та, яка пішла захищати свою країну. Я не хотів говорити про війну, бо він мене не чув. Я знаю, що Гальперин намагався вмовити його не йти на фронт, але Василь нікого не послухав".

 "Довкола Василя надто багато політичних питань, але він мій друг, і я хочу зробити йому подарунок"

Коли Василь загинув, це шокувало всіх: друзів, родичів, колег, навіть людей, які не були знайомі із ним персонально.

Для Ніколаса стало очевидно, що талант його друга не має просто зникнути. І на початку зими він зв’язався із братом Василя Орестом Сліпаком. Так народилася ідея зробити концерт у Києві. Причому, окрім класичної програми,  вирішили, щоб у пам’ять про Василя  прозвучав твір сучасного композитора . Так з’явився П’єр Тьюуруа.

Він ідеально підійшов тим, що вміє передавати через музику візуальні образи, його стиль  надзвичайно кінематографічний. Тьюуруа написав кантату "Останній політ". У такий спосіб однодумці змогли об’єднати зусилля.

У результаті Київ почув  достатньо складну класичну програму Бах, Чайковський, Барток, Брамс і "Останній політ" для Василя Сліпака.

Твір включає партію литаврів, які імітували  вибухи снарядів,  є там й одиночна партія скрипки, яка звучить із нотками українських мотивів. Коли слухаєш, заплющуєш очі і можеш уявити, що сталося. Чуєш музику, що здатна передати жах війни і не дати забути.

 ормально, що диригент стоїть спиною до публіки. Диригент це людина, яка допомагає оркестру грати разом і грати ліпше, це помічник музики"

Композитор теж приїхав у Київ.

Про популярність, публіку і сенси

Коли я спитала в Ніколаса Кроза, як він ставиться до популярності, його обличчя одразу напружилося. А потім він видав: "Я не такий популярний, щоб надто цим перейматися". Й одразу розсміявся.

А якщо говорити серйозніше, то він вважає, що для диригента завжди є небезпека швидкої слави, адже результат своїх дій він бачить одразу. Відіграли концерт, повертається до глядача і на нього вся увага. Але варто завжди пам’ятати, що диригент лише допомагає музикантам.

"Диригент завжди  відчуває, що в нього за спиною хтось є, але найважливіше для нього це музиканти, оркестр. Узагалі диригент не є найважливішою персоною, головний завжди оркестр. Тому це нормально, що диригент стоїть спиною до публіки. Диригент це людина, яка допомагає оркестру грати разом і грати ліпше, це помічник музики".

До речі, про публіку. В кожній країні, де диригенту доводиться бувати, є свої цікаві особливості: в Австрії, приміром, більшість слухачів знають партитуру, і раптом щось іде не так, дуже хвилюються.

 "Зараз мені 42 роки і це хороший час, бо я ще в формі, але вже відчуваю, як швидко летить час"

У Бразилії після виступу на сцену вибігають діти і молодь та починають фотографуватися з диригентом. А кілька місяців тому Ніколас виступав у Китаї, і там уся зала сиділа з мобільними телефонами, знімаючи концерт це вже елемент культури й нікого не дивує.

Коли стаєш частиною мистецького процесу, рано чи пізно виникає запитання навіщо я це роблю? Ніколас каже, що музика дня нього це наркотик. Хочеться більше, складніше, краще.  Для нього бути частиною музичного процесу і є найважливішим сенсом.

"Я прокидаюся зранку, в мене партитури, концерти, я отримую задоволення від цього. А ще цей стан відчуття музики довкола... Окреме задоволення – це середовище: музиканти, диригенти, оркестри. Я маю можливість спілкуватися й виступати з ними, їздити в різні країни, бачити різні культури. Це результат.

Зараз мені 42 роки і це хороший час, бо я ще в формі, але вже відчуваю, як швидко летить час. І я хотів би зараз максимально розширити репертуар. А ще відчуваю, як мені не вистачає опери. Я виступаю переважно з симфонічними і камерними оркестрами, а тепер хочу зосередитися на опері, бо це інший світ".

"Я не такий популярний, щоб надто цим перейматися" 

Катерина Гладка, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті