Таємниці Голівуду. Уривок зі збірки оповідань пулітцерівського лауреата Адама Джонсона

Адам Джонсон – лауреат престижної Пулітцерівської премії за відомий роман про Північну Корею "Син начальника сиріт".

Критики називають його одним з найбільш провокаційних авторів США і порівнюють з Куртом Воннеґутом.

"Усмішки долі" – нова книга впливового автора. Вона об’єднує шість окремих оповідань, у яких Джонсон віртуозно порушує суспільно-моральні проблеми.

На тлі новітніх технологій в його текстах розквітають до болю знайомі теми війни, смертельних хвороб, стихійних лих та стосунків.

Ця збірка короткої прози увійшла до списків найкращих книжок року, укладених такими авторитетними виданнями як San Francisco Chronicle та USA Today. Також серед нагород "Усмішок долі" – National Book Award і The Story Prize.

У березні український переклад книги випустить видавництво "Наш Формат". УП.Культура пропонує вашій увазі уривок одного з оповідань збірки.

Темна Долина

Зазвичай я пораюсь у саду, коли стає темно. Однак цього разу більшу частину ночі я працював над статтею, яку назвав "Ваше порно стежить за вами?". Щойно я опублікував її на досить впливовому сайті, що спеціалізується на інформаційній безпеці. Звісно ж, опублікував під псевдонімом. Про цю статтю багато говоритимуть. У ній я описав, як мережевий пеленгатор вмонтовують у файли з дитячим порно в інтернеті. Коли хтось копіює фото, він копіює цей пеленгатор. Щоразу, як хтось завантажує файл, пеленгатор подає сигнал. І я чув цей сигнал.

Я виходжу зі своєї маленької халупи в передсвітанкову темряву Північного Голівуду. Ще не чутно машин на шосе, а перший Боїнг 737 ще не злетів із аеропорту. Тож я йду до своїх троянд, що ростуть уздовж паркана на моєму подвір’ї.

Для нічного садівництва потрібен ліхтар на голові. Ксенонові, галогенні та лед-моделі вам ні до чого.

[L]Ідеальне освітлення має бути м’яким і блідим, аби вам доводилося добряче придивлятися, щоб щось побачити. Правильне освітлення не залишає тіней. Мій квартал – це вінегрет із літніх українців і молодих латиноамериканців, колишніх порноакторів та юних модників, які нещодавно сюди переїхали. Я вмикаю ліхтар і оглядаю темно-червоні бутони моїх високих троянд Отелло. Потім перевіряю інші сорти – Еплджек, Корали, Небесну блакить і Бурбонські. Про виведення останніх вийшла захоплива стаття в "Нешнл джеоґрафік". Марло виглядають просто неперевершено. Перш ніж я встигаю торкнутися квітки, хтось виходить із темряви. У тьмяному світлі мого ліхтаря я бачу, що це Ронза. Вона живе далі вулицею і любить гуляти в незвичний час.

– Я тебе помітила, моторошний мерзотнику, – каже вона, проходячи повз мене.

Зовні квіти троянди Марло помаранчево-червоні, але коли бутон розкривається, вони стають блідо-рожеві. Я зрізаю троянду і кладу в біле відро, яке я почепив на паркан, аби будь-хто міг брати квіти. Не можу сказати, що я дуже люблю садівництво. Кущі посадила літня пані, яка раніше жила тут. Усі звали її місіс Роузес. Без "Нешнл джеоґрафік" я б навіть не розрізнив сорти троянд. Однак турбота про них заспокоює мене. До того ж ким би я був, якби дав трояндам старої жінки зачахнути?

Я роблю перерву, щоб попити молока з картонного пакета. Такі дають дітям у школі. Більшість людей, які рано встають, віддають перевагу каві, але мені не потрібна додаткова стимуляція організму. Я кидаю ще кілька троянд у відро і бачу, як вулицею до мене прямує Мама Тигриця. Вона живе в багатоквартирному будинку по сусідству, має двох доньок, близькі стосунки з алкоголем і веде музичний блог. Щовечора вона ходить на концерти. Її блог досить популярний, адже вона дійсно має хист до пошуку перспективних гуртів.

Мама Тигриця зупиняється біля мене, вп’явшись туманним від випивки поглядом у відро з трояндами. Намагаючись вибрати квітку, вона водить рукою, наче фокусник. Хоч я і стою поруч, здається, вона мене не бачить. Нарешті Мама Тигриця бере дві троянди, мабуть, по одній для кожної доньки.

Перший за день літак здіймається в повітря неподалік, отже зараз пів на шосту ранку.

– Здається, вам би не завадив пакет молока, – кажу я їй.

– Містере Роузес, – гучно реагує вона. – Господи, не можна так підкрадатися.

Вона бере квіти й помалу рухається в напрямку двору свого будинку, прикрашеного мініатюрними пальмами та оформленого в рожевих тонах.

Тигр – її старша донька. Вона досить відповідальна, як для дванадцятирічної шестикласниці, щоб піклуватися про молодшу сестру. Я постійно бачу, як вона їде до школи на велосипеді. Вона – шкільний талісман, звісно ж у костюмі тигра. Іноді вона проїздить повз мій будинок у тому костюмі, везучи його величезну голову на багажнику. Тигр не викликає у мене жодних почуттів. Тигреня – її молодша десятирічна сестра. Іноді вона сама ходить до школи. Тигреня часто роздивляється квіти в моєму відрі, але ніколи не бере.

У мене немає таємного підземелля з полоненими. Я не стежу за фургонами з морозивом. У мене навіть немає інтернету, який став Божим даром для шанувальників дитячої порнографії. Ви маєте знати, що я ніколи в житті нікого не кривдив. У цій історії якраз я – жертва.

Однак я мушу зізнатися одразу, адже історія ця специфічна: Тигреня викликає у мене певні почуття.

Уранці я їду через Лорел Каньйон до Студіо-сіті, де розбираюся з кількома серверами, на яких, звісно ж, зберігається порно. Потім в Енсіно зламую ноутбук одного вірменського чувака, який сказав, що його донька встановила на нього пароль, а тоді забула. Обідаю я в сальвадорському ресторані на бульварі Ланкершим. Я їм надворі, під ясним лос-анджелеським небом. Сальвадорські коржики з начинкою дуже смачні, але я сюди приходжу милуватися веселкою, яка тут постійно висить через туман, що лине від сусідньої автомийки. Не вірте тим, хто каже, що в Лос-Анджелесі нема веселок.

Я звик їсти поруч зі своїм фургоном, щоб його не вкрали. Десять років тому, коли я лише починав свою справу з ремонту комп’ютерів, у моїй машині було повно запчастин і діагностичного обладнання. Зараз же я переважно займаюсь інформаційною безпекою, тож моє єдине обладнання – кілька флешок. Багато проблем безпеки пов’язано з порно, особливо з дитячим. Якщо працівник якоїсь фірми завантажить його, може накритися вся мережа. Вас можуть заблокувати навіть за те, що ви відкриєте такий файл. Там повно шкідливих вірусів зі складними кодами. Здається, ніхто не хоче займатися цією темою крім мене. У мене було відчуття, що я дійсно один такий на світі, коли я почув сигнал мережевого пеленгатора.

Після обіду я їжджу Долиною , розбираюся з кількома брандмауерами, переналаштовую пару програм для клієнтів і раптом отримую повідомлення із замовленням ремонту старого комп’ютера. Чорт із ним, візьмуся. За двадцять хвилин я вже стукаю в двері квартири у Ван-Найсі.

Якийсь тип відчиняє і мовчки дивиться на мене.

– Мені прийшло повідомлення про проблеми з жорстким диском, – кажу я.

– Один мій знайомий казав, що ви в цьому тямите, – відповідає господар.

Комусь могло б здатися, що він з тих хлопців, які ходили до Каліфорнійського університету, але через свою хіпстерську борідку та звичку брати всіх на кпини опинився в цій убогій квартирі-студії. Однак я одразу бачу, хто він такий. Є люди, які кимось народжуються, є ті, кого формують навколишні, а є такі, як він. Ті, хто робить свідомий вибір.

Я помічаю комп’ютер, класний системний блок із системою рідинного охолодження та два великих монітори. Стандартний набір для роботи над анімацією чи кіно.

– Він просто вимкнувся, – каже хлопець. – Я вже все спробував.

– Монітор блимав? Бачили синій екран? – питаю я. – Курсор мигав? Чули цокіт?

– Не пам’ятаю, – відповідає він. Чоловік пильно роздивляється мене і пускає в дім.

Зайшовши всередину, я оглядаю комп’ютер. Бачу наліпку зі штрих-кодом. Мабуть, апарат належить кіностудії.

– Якщо це робочий комп’ютер, просто поверніть його, – пропоную я. – Нехай бос його полагодить.

– Мій знайомий сказав, що ви йому відремонтували комп’ютер за триста доларів без зайвих запитань, – каже він, тримаючи три стодоларові купюри.

Я одягаю фіолетові латексні рукавички й вимикаю бездротовий роутер.

Потім знімаю бокову кришку системного блока, витягую кулери, приєдную двосторонній кабель та перезавантажую комп’ютер. Дуже швидко я отримую коди помилок і звіт про роботу процесора, а тоді вставляю флешку з кількома десятками картинок. Вводжу команду шукати в цих зображеннях дані, які ні про що не скажуть пересічному користувачеві – фото плеча, столу, простирадла, ноги. Насправді ж це шматочки знімків на яких зображено статеві контакти дорослих людей з неповнолітніми. Пошук миттєво дає результат. На екрані одне за одним з’являються фото з його колекції дитячого порно.

– Це вже було на комп’ютері, коли мені його дали, – каже господар. – Я збирався все видалити.

– Звісно ж.

– Там немає хлопчиків, – додає він невідомо навіщо.

– Чудово, – кажу я.

Я швиденько продивляюся знімки. Це звичайна справа. У нього тут стандартний набір. Мені було абсолютно не складно знайти в комп’ютері ці фото, адже переважна більшість загальнодоступного дитячого порно – це лише кілька десятків зображень. Зазвичай їх передають через зомбі-сервери.

Я зупиняюся на одному фото.

– Бачите цю дівчинку? – питаю я.

Він мовчить.

– Як вас звуть?

– Джон, – відповідає він, трохи подумавши.

– Бачите цю дівчинку, Джоне?

Він киває.

– Насправді її звуть не Сіссі. А цей чувак у шкарпетках – її дядько. Його засудили до тридцяти п’яти років у федеральній в’язниці за тривале розбещення неповнолітньої.

– Слухайте, – каже він, простягаючи мені гроші, але я не поспішаю їх брати.

– Хочете знати її справжнє ім’я?

Він хитає головою.

– Добре, – кажу я. – Бо тепер вона доросла і має на руках судову постанову, згідно з якою будь-кого, хто зберігає ці знімки, мають заарештувати. Так ви і дізнаєтесь її справжнє ім’я. Після арешту ви отримаєте судовий наказ і будете змушені виплатити їй сто сорок тисяч доларів.

Я перевіряю решту даних на комп’ютері, але там немає нічого незвичайного.

– Знаєте, з чим завжди проблеми у дитячих порнографів? – питаю я.

Він підозріливо дивиться на мене.

– З освітленням, – кажу я.

Це шанс перевірити на практиці тези з моєї статті. Я вставляю іншу флешку і сканую комп’ютер на предмет сигналу, який по суті є простим ASCII кодом на 256 символів. У теках з порно я одразу знаходжу мережевий пеленгатор. Сортую знімки за датою і бачу, що перші фото, які він купив більше року тому, це легендарні відскановані знімки, що отримали назву "Літня Поппі". Це значить, що хто б не відстежував ці зображення, робить він це вже досить давно.

Ми з Джоном мовчки дивимося на Поппі. На її макіяж, накладні вії, на її погляд, який зробив її знаменитою. У цих знімках є щось особливо нездорове. Я розумію, що люди прогнили до нутра, і за життя кожен із нас усвідомлює глибину збоченості нашого виду. Однак у Літній Поппі найгірші збочення мають фальшиву невинну обгортку, яку створюють капці-кролики, льодяники та простирадло із зображеннями Снупі. Навіть у струмені сперми грає світло.

– Ці зображення дають сигнал, – кажу я Джону. – Це як "троянський кінь". Разом із фото ви завантажуєте пеленгатор. Коли під’єднуєтесь до інтернету, пеленгатор починає надсилати цей сигнал.

– Про що це ви? – питає він.

– Весь шик у тому, що пеленгатор не в самому зображенні, а у файловому форматі, як метадані, тож ви можете редагувати знімок, як завгодно обрізати його, але пеленгатор нікуди не дінеться. Він однак надсилатиме сигнал і доповідатиме.

– Про що доповідатиме?

– Про те, що ці фото тут, Джоне. На вашому жорсткому диску.

Я помічаю зображення, яке не дає сигналу. На ньому дівчинка, яку я раніше не бачив. Не підліток, а саме дитина. На знімку вона сама, сфотографована до пояса. На ній маленька жовта футболка. Фото не має абсолютно жодного сексуального підтексту. Не видно, що місце спеціально облаштоване для зйомки. Немає штор із "Хелло Кітті", штативів і прожекторів. Це просто дівчинка в когось на кухні, типовий день її життя. Вона стоїть біля скляних дверей, які відбивають світло на її бліду шкіру. На обличчі у неї страх. Вона ніби не знає, що має статися. В очах видно лише крихту надії на те, що вона таки зможе врятуватися від лиха, яке от-от станеться. Я помічаю, що її рука розмита. Можливо, дівчинка підіймає її щоб відмахнутися від чогось. Або ж тягнеться до дорослого, який захистить її. А може, це просто рефлекс? Так буває, коли людина стикається з чимось страшним.

– Звідки у вас це фото? – питаю я.

– Не знаю, – відповідає він. – Я його виміняв. Не пам’ятаю де.

– Ви знаєте цю дівчинку?

– Звісно, ні, – каже він.

– Слухайте, мені просто треба відремонтувати комп’ютер.

Я розумію, що не має значення, де саме кривдять дитину. Під яскравим світлом, на професійно обладнаному майданчику чи на брудному лінолеумі вдома у друга родини. У будь-якому випадку це непоправне лихо. З’являється відчуття, що все відбувається просто зараз або зовсім нещодавно. Що якби хтось вжив потрібних заходів, навіть хтось на зразок мене, це можна було б зупинити. Я роблю копію цього знімка і витягаю флешку.

– У вас проблеми з оперативною пам’яттю, – кажу я Джону. – Виникають вони, коли обробляється великий обсяг даних. Це не складно виправити. Дістаньте чіпи оперативної пам’яті, винесіть на задній двір і розбийте молотком. Трощіть так, щоб дані не можна було відновити. Перед цим скажіть босу, що комп’ютер вкрали. Зрозуміло?

Він киває, але не думаю, що до нього дійшло.

– І не думайте зберігати ці фото. Вони про це дізнаються.

– Хто "вони"? – питає він.

– А ви як гадаєте?

…

Адам Джонсон "Усмішки долі. Оповідання"

Переклад: Дмитро Кожедуб

Видавництво: "Наш Формат"

Титульне фото на сторінці: 4masik/Depositphotos