Мистецтво нагадувати: як у світі вшановують пам’ять про трагічні події минулого

2423
13 березня 2017

Поняття "комеморативні практики" лише входить в ужиток в українському контексті, де проблема пам’яті про десятиліттями замовчувані чи викривлені історичні наративи, а також їх вшанування постала несподівано гостро.

Під комеморативними практиками слід розуміти весь комплекс дій та об’єктів, як-то ритуали та церемонії, пам’ятники та меморіальні комплекси, спрямованих на репрезентацію певного історичного наративу, який є значущим для значної частини спільноти.

УП.Культура розповідає про цікаві приклади комеморації, що їх знаходимо в різних куточках планети.

Напевно, найкрасномовніше роль комеморативних об’єктів у суспільному та політичному житті країни демонструє історія з досить-таки консервативним з огляду на форму та реалізацію пам’ятником у Сеулі.

Бронзова скульптура маленької дівчинки, що сидить на лавочці навпроти Японського консульства в Кореї, має назву "Статуя миру" або "Статуя жінки для розради".

Спроектований Юнсон Кім та Сегьойн Кім і встановлений в 2011 році пам’ятник вшановує понад 200 тисяч корейських жінок, які примусово працювали в японських публічних домах під час Другої світової війни, щоб розраджувати військових.

Ця ганебна історія і досі публічно не визнана Японією, а отже, встановлення монументу спричинило дипломатичний скандал – відкликання японського посла в Кореї та згортання перемовин з економічного співробітництва.

Пам’ятник вшановує понад 200 тисяч корейських жінок, які примусово працювали в японських публічних домах під час Другої світової війни

Протягом останніх кількох років між двома країнами точаться запеклі суперечки щодо монумента. Японська сторона вимагає негайно його демонтувати, корейські активісти чатують біля скульптури і влаштовують демонстрації на її підтримку.

З огляду на масштаб проблеми, цікавою є позиція уряду, який не замовчує "незручну" історію попри те, що це суттєво впливає на відносини з одним із найбільших економічних партнерів у регіоні.

***

Безумовним лідером у справі державної політики пам’яті є Німеччина – країна, що й досі живе з почуттям провини за злочини Другої  світової війни, зокрема, Голокосту.

Звернімо увагу на два комеморативні об’єкти в Гарбурзі і Каселі та проект, що можна побачити в більш ніж 1200 містах та селищах Німеччини, Австрії, Польщі та інших країн Європи.

Отже, проект "Камені спотикання" (Stolpersteine) був ініційований німецьким художником Гунтером Демнігом в 1994 році і являє собою камінці розміром 10 см з латунними листами, на яких вигравійовано ім’я, місце народження та смерті людини, що стала жертвою репресій за часів нацизму. Камені розміщено біля будинків, де мешкали ці люди.

 Партисипативність запобігає забуванню, яке є майже неминучим зі зміною поколінь, і, що найважливіше, формує самостійний критичний погляд на історію

Окрім досить витонченої та продуманої з художньої точки зору ідеї, проект цікавий партисипативним елементом. Кожен охочий може долучитися до дослідження. На сайті проекту є детальна інструкція, де і як шукати інформацію про колишніх мешканців, отримати дозвіл на встановлення каменя і таке інше.

Таким чином, люди не перетворюються на пасивних "споживачів" наративу, що для них сконструював хтось інший (чи то історик, чи політик), а самі стають співтворцями, співдослідниками історії.

Така активна позиція запобігає забуванню, яке є майже неминучим зі зміною поколінь, і, що найважливіше, формує самостійний критичний погляд на історію.

Партисипативний елемент є ключовим і в "Монументі проти фашизму" в Гамбурзі, зведеному в 1986 році та завершеному в 1993 за проектом Йохена Герца і Естер Шалев-Герц.

Протягом 8 років колона заввишки 12 метрів занурювалася в землю у вісім етапів, доки остаточно не зникла

Протягом цих років колона заввишки 12 метрів, вкрита шаром свинцю, занурювалася в землю у вісім етапів, доки остаточно не зникла.

Городяни мали змогу залишити на колоні свої імена та написати, як вони ставляться до фашизму. Кожного разу, коли на гранях колони закінчувалося вільне місце, її занурювали глибше у землю.

Наразі під землею перебуває 70 тисяч написів сімома різними мовами. Табличка біля зниклого монументу закликає бути пильними, адже врешті-решт лише ми самі можемо встати на боротьбу з несправедливістю.  

Наразі під землею перебуває 70 тисяч написів сімома різними мовами

Автор кассельского "Фонтану Ашрота" Хьорст Хохейсел, відомий своєю пропозицією підірвати Бранденрбурзькі ворота, сповідує ідею контр-монументу. За словами художника, неможливо заповнити порожнечу, утворену масовим знищенням людей. Тож, вважає він, годі й намагатися створити якісь позитивні форми. Натомість треба працювати з негативами, контр-формами.

Оригінальний 12-метровий фонтан в Касселі було зведено на центральній площі міста в 1908 році за гроші єврейського підприємця Зигмунда Ашрота. Звісно, єврейський дарунок було стерто з лиця Землі нацистами в 1939 році.

Пізніше на цьому місці з’явилася клумба, а городяни швидко витіснили спогади про руйнування фонтану через його єврейське походження, розповідаючи про англійську бомбу, що влучила в нього.

 Хьорст Хохейсел сповідує ідею контр-монументу

З цією історичною несправедливістю не хотіло миритися "Товариство з рятування історичних монументів", тож оголосило конкурс, в якому переміг Хохейсел з негативною формою фонтану. Замість того, щоб здійматися вгору, він западає углиб землі.

З формою попрацювала і голландська мисткиня Карін Даан, авторка "Гомомонументу" (1987) в Амстердамі.

Рожевий трикунтик слугував відзнакою гомосексуалів у нацистських концтаборах.

 Рожевий трикунтик був відзнакою гомосексуалів у нацистських концтаборах

Щоб надихнути жінок та чоловіків нетрадиційної сексуальної орієнтації в їхній боротьбі проти репресії та дискримінації, Даан утворила великий трикутник з трьох менших рожевих мармурових трикутників, вмонтованих у землю біля церкви Вестеркерк.

***

Останнім прикладом комеморації, і цього разу це не об’єкт, а радше церемонія, є "Гучний голос" мексиканського митця Рафаеля Лозано-Хемера.

Він створив свою інсталяцію до 40-х роковин різанини Тлателолько, аби вшанувати пам’ять студентів, які вийшли на антиурядовий протест напередодні відкриття Олімпійських ігор в Мехіко в 1968 році. Поліція оточила протестувальників і використала вогнепальну зброю. Кількість жертв, за різними підрахунками, складає кілька сотень, але й дотепер залишається невідомою.

Коментуючи навмисне забування, митець вирішив надати слово очевидцям та учасникам протесту і встановив на площі відкритий мікрофон та гучномовці

Не дивно, що ця історія старанно замовчувалася протягом десятиліть. Тож коментуючи це навмисне забування, митець вирішив надати слово очевидцям та учасникам протесту і встановив на площі відкритий мікрофон та гучномовці. Історії людей транслювалися по місцевому радіо у прямому ефірі, а голоси трансформувалися в потужний промінь світла, що мерехтів над містом.

***

Усі розглянуті приклади комеморації цікаві, насамперед, відсутністю нав’язування певного одностороннього наративу, відкритістю та навіть запрошенням до участі людей, про пам’ять яких ідеться.

Більшість із них не домінують у ландшафті міста, навпаки, майже розчиняються в середовищі.

Однак символічна вага монументу не залежить напряму від його розміру. Елемент участі спроможний вибудувати набагато сильнішу емпатію та симпатію, аніж величезна кінна статуя, що тяжіє над беззахисним глядачем.

Можливо, саме такі дуже обережні, помірковані, відкриті до різних трактувань комеморативні об’єкти та практики на часі у сучасній Україні, де колективна пам’ять була і продовжує бути переписуваною та змінюваною в залежності від напрямку, в якому дме політичний вітер.

Катерина Філюк, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті