Рекорд для Славутича. Як чеська мисткиня виводить місто атомників із зони комфорту

4378
7 березня 2017

Чеська художниця-урбаністка Катержіна Шеда не любить працювати в місцях, привабливих для туристів.

Її соціальна архітектура (тобто дизайн середовища, покликаний змінювати суспільство), а також перформенси та соціальні експерименти краще пасують до ординарних міст і сіл.

Тому вона спершу вагалась, чи братися за проект у Славутичі, місті атомників-чорнобильців. Мета цього проекту – вписати Славутич до Книги рекордів Ґіннесса.

Катержіна Шеда. Фото: 86

Славутич, місто Київської області неподалік від кордону з Білоруссю, збудували для виселених мешканців зони відчуження після аварії на Чорнобильській АЕС. Чимало мешканців цього 25-тисячного міста досі працюють у Чорнобилі.

– Я приїжджала в Україну кількадесят разів, однак не встигла багато побачити, – розповідає Катержіна. – Вдалося відвідати лише Київ і Чорнобиль. Також була коротка поїздка до Чернігова і, звичайно ж, Славутич. Коли я з’ясувала, що місто пов’язане з Чорнобилем, мене це насторожило, оскільки я оминаю екзотичні місця.

Місто багатоповерхівок спроектували і збудували за два роки. Над цим працювали будівничі з різних республік СРСР, тому архітектура міських кварталів дуже розмаїта. Культурні менеджери, що проводять у Славутичі фестиваль кіно та урбаністики 86, запросили Катержіну до співпраці.

Мисткиня запропонувала мешканцям міста самим визначити, яким буде рекорд, і зібрала пропозиції на сайті.

Її ідея полягала в тому, щоб усі охочі запропонували такі варіанти для рекорду, які б найкраще репрезентували Славутич для зацікавлених у рекордах з інших країн. У своєму зверненні на сайті Катержіна висловила сподівання, що запропоновані ідеї покажуть Славутич як унікальне місто, яке заслуговує потрапити до Книги рекордів Гіннеса.

Як зазначає Катержіна, її здивувало, що більшість людей запропонували ідеї, які вже десь бачили до того, або ж такі, які жодним чином не можуть допомогти місту. Зрештою із понад 600 пропозицій мисткиня разом разом із програмним директором фестивалю "86" Іллею Гладштейном обрали вісім найкращих ідей, які потрапили до другого кола відбору.

Катержіна Шеда. Фото: 86

Серед них була пропозиція одночасно всім містом увімкнути спалахи фотокамер та телефонів, щоб акцію було помітно з космосу. Іншй задум – об’єднати весь Славутич живим ланцюгом. Ця ідея, до речі, була однією з найпопулярніших серед містян.

Окрім того, славутчани пропонували організувати найбільший пікнік або ж перетворити все місто на знімальний майданчик, де кожен спробує себе у ролі режисера чи актора.

Одна 8-річна мешканка міста Славутич навіть запропонувала випити разом, однак що саме доведеться пити і скільки людей для цього потрібно, вона не уточнила.

Урешті-решт переможцем став Ілля Макаров, який запропонував зняти в Славутичі наймасовішу короткометражку. Саме його пропозиція буде в основі фінального проекту, реалізацією котрого керуватиме Шеда і всі подбробиці якого поки не розголошують.

Те, що ми хочемо зробити, є дуже складно, зокрема, з політичного погляду. Є й питання щодо того, чи прийме це офіс Книги рекордів Ґіннесса як рекорд. Тому поки що я б не хотіла про це розповідати, – пояснює мисткиня, уникаючи конкретики і лише натякаючи, що рекорд буде також пов'язаний із колективною подачею документів на отримання шенгенської візи.

Головна мета мистецьких експериментів Катержіни Шеди – вивести людей із зони комфорту та за межі звичних стереотипів. Вона намагається змусити їх поводитись незвично, спонукати до спільного переживання.

Наприклад, у межах минулорічного перформенсу Tram Buskers Tour у Гельсінкі вона запросила ретельно відібраних вуличних музикантів з усього світу грати у транспорті. Доти музика у громадському транспорті фінської столиці була заборонена.

За чотири дні фестивалю команда отримала відгуки понад шести тисяч фінів – попри те, що цьому стриманому народу потрібен час, аби виявляти емоції.

Один із найважливіших своїх проектів – "Там нічого немає" – Катержіна втілила в моравському селі Понетовіце, ще коли вчилась в університеті. Його метою було об’єднати людей за допомогою того, що їх розділяє.

Я нічого не знала про це село. Тому поцікавилась у мешканців, що вони зазвичай роблять у суботу. Роздала понад три сотні анкет, повернули заповненими близько двохсот. Відповіді в усіх були схожі. Я вирішила поєднати ті відповіді, з яких вийшов спільний режим дня – всі мешканці в певні години мали виконувати однакові дії, – розповідає мисткиня. – Люди були страшенно проти, але потім хотіли, щоб я продовжувала цей проект, і навіть просили мене стати головою села. 

Катержіна Шеда під час лекції в Українському католицькому університеті у Львові. Фото: Мар'ян Довганик

Спершу мешканці Понетовіце не хотіли робити все разом, вони не йшли на контакт, бо не розуміли, чому для свого експерименту мисткиня обрала саме їх. Селяни були переконані, що їхнє життя і селище доволі нудне, тому вони не бачили сенсу в проекті Шеди.

Тому спочатку більшість мешканців Понетовіце лише спостерігали, чекали на сміливців, які наважаться вийти першими, і лише тоді могли до них приєднатися.

Однак після того, як на вулицю вийшла пані, яку всі вважали мертвою (бо давно не бачили), ситуація змінилася. Люди почали долучатися до акції, щоб побачитися з жінкою на вулицях Понетовіце.

Цей проект допоміг Катержіні проаналізувати характер чехів і зрозуміти, як поводитимуться люди за доволі абсурдних правил, які ставлять їхній звичний ритм життя в рамки.

Мешканцям Понетовіце вона продемонструвала, що важливі події можуть відбуватись і в селі, якщо об’єднатись і робити щось разом. Мисткиня каже, що спротив незадоволених експериментом мешканців села зробив їх іще ціннішими в її очах.

Реалізація проекту Шеди з вуличними музикантами в Гельсінкі. Фото: Veikko Somerpuro

Соціальні, мистецькі та урбаністичні проекти можна робити в будь-якому місці й за будь-яких умов. Навіть під час війни, – говорить Катержіна Шеда. – Все залежить від автора, який має знайти підходи до роботи в конкретних умовах, а потім активно просувати те, що робить. Цим можна займатись і безкоштовно, але треба розуміти, що потрібен час, а митець має якось жити. Тому людина, що займається мистецьким проектом постійно, має отримувати за це гроші.

У Чехії вона має постійного асистента – свого чоловіка, а також невелику команду: двох фотографів, двох графічних дизайнерів і двох режисерів. Проте в кожну подорож за межі Чехії мисткиня вирушає сама й намагається створити нову команду на місці.

Я не маю необхідності себе ідентифікувати – цього скоріше потребують люди довкола мене, – говорить Катержіна. – Люди називають мене соціальною архітекторкою, мисткинею, соціологинею. У кожному проекті я шукаю свою роль, і те, як мене називають люди, допомагає цю роль знайти. У проекті зі своєю бабусею я мала бути онукою, а в проекті з парканами – діркою, через яку дивилися сусіди, а потім ключем, яким вони щось відмикали.

Мешканцям Славутича, за словами Катержіни, бракує ініціативності та віри в те, що місто можна змінити. Проте були й люди, чия реакція вразила чеську мисткиню.

Одна дівчина після лекції була просто в істериці. Говорила, що ціле життя шукала, чим би хотіла займатись, і тут нарешті зрозуміла, чого хоче. Потім обіймала мене, плакала… Це здавалося мені шаленим. За кілька місяців, коли ми робили нові акції, ця дівчина прийшла й допомагала нам.

Успіх соціальних експериментів значною мірою залежить від ентузіазму учасників, пояснює Шеда. Проте багато залежить від того, чи має місцева влада візію розвитку міста й чи готова вкладати гроші, запрошуючи митців і урбаністів для перетворення міського простору.

– У владних структурах багатьох міст уже з’являються радники, які розглядають проекти, що стосуються громадського життя і простору, і дають свої поради. Це стосується не тільки архітектури, а й соціальної сфери. У Славутичі я бачила, що в дитячому садочку виховательок стільки ж, скільки й дітей. Думаю, ці люди могли б робити щось зовсім інше, але роботи немає, тому вони обіймають посади, в яких немає потреби, – розповідає мисткиня.

Всупереч поширеним у Чехії стереотипам, серед українців Катержіна побачила дуже багато освічених людей. І взагалі українці здаються їй схожими на чехів.

 – Багато людей у Чехії думають, що українці менш цінні, бо знають їх як няньок і будівельників. Наприклад, у місті Брно, де я працювала над путівником Brnox, ніхто не повірив би, що в крамницях працюють інтелігенти з України.

Мене здивувало не те, що українці інтелігентні люди, а радше те, наскільки ми схожі. І ще мені здалося, що українці часто думають, що хтось прийде і замість них щось змінюватиме.

Марія Глушко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті