"Пальми півночі": які фільми покажуть молоді українські документалісти на фестивалі "86"

620
27 квітня 2017

28 квітня  в місті Славутич розпочнеться 4-й Міжнародний фестиваль кіно й урбаністики "86".

Описуючи фільми основної програми, співзасновниця фестивалю Надія Парфан дала лаконічне визначення тематиці всього фесту: синтез утопії, урбаністики, енергетики, архітектури й міських історій.

Відповідно й програма "86" побудована за принципом синтезу, передусім кіно й урбаністики, і включає бурхливу діяльність за межами кінозалу: перформанс, аудіотур, екскурсію, кілька вечірок тощо.

Утім, "86" – це передусім про кіно, і одним з пріоритетних напрямків роботи фестивалю лишається підтримка молодих вітчизняних кінематографістів. Ці декларації не голослівні: нині фестиваль проводить два конкурси документальних українських фільмів.

УП.Культура вже писала про MyStreetFilms-Рубіж, а сьогодні ми оглянемо програму ІІ Національного конкурсу документального кіно "Пальма Півночі".

Сосна – найпоширеніше дерево в унікальних хвойних лісах, що зусібіч оточують концентричний у формі Славутич. До нордичної естетики українського Полісся й відсилає головний приз конкурсу "Пальма Півночі". В змаганні беруть участь українські документальні фільми, завершені в 2015-2017 роках.

Славутич. Фото: Саша Бурлака

У квітні відбіркова комісія "Пальми Півночі" визначила фіналістів конкурсу; ці фільми глядачі "86" побачать на фестивалі. Найкращий обере міжнародне журі в складі режисера Віталія Манського, кінематографіста Тайґа О’Саллівана та кураторки сучасного мистецтва й директорки "Мистецького Арсеналу" Олесі Островської-Лютої. Переможець конкурсу отримає грошовий приз: 25 тисяч гривень.  

Оскільки на конкурс надійшло 75 заявок, з яких відібрали 6 найсильніших, пропонуємо поглянути на ці стрічки як на дзеркало молодої української документалістики й навіть ризикнемо виділити певні тренди, представлені кожним фільмом.

Хоум-відео і артхаус: "Завтра ты обязательно поправишься"

режисер Станіслав Битюцький

Станіслав Битюцький, що починав як критик у багатьох українських виданнях про кіно, здійснив режисерський дебют у 2014 році. Тоді його фільм "До побачення, сінефіли" здобув певну популярність у київській довколокінематографічній тусовці не в останню чергу завдяки годарівським діалогам, які представники цієї тусовки в ньому ведуть.

 "Тільки в чужій квартирі ми можемо відчути себе шукачами пригод"

У новій роботі, яка змагається за "Пальму півночі", Битюцький відходить від екстенсивного пошуку й занурюється у внутрішній світ героїв, якими виявляються він і його дівчина. Фільм під гаслом "Тільки подорожі дозволяють поглянути на все іншими очима. Тільки в іншому місті ми можемо краще зрозуміти себе та навколишній світ" змальовує кілька днів, що пара провела в Рівному, через погану погоду й хворобу дівчини не виходячи зі зйомної квартири.

Утім, незмінна любов Битюцького до діалогів і певне зловживання естетикою хоум-відео робить цю стрічку не надто дружньою до глядача, попри позірну простоту.    

Метафора внутрішнього через зовнішнє: "Вісімнадцятий",

режисерка Анастасія Бабенко

Журналістка Анастасія Бабенко, (цікава деталь Анастасія виросла в Славутичі) представила на конкурс свою другу стрічку. Менш ніж півгодинний фільм містить дві лінії, поєднані метафорою неповороткості. Перша будівництво багатоповерхівки у Голосіївському районі Києва, яке режисерка фільмувала протягом року зі свого вікна.  Друга стосунки "затиснуті між континентами, із семигодинною різницею в часі", репрезентовані у фільмі закадровим діалогом у скайпі.

"Історія одного року будівництва і однієї розмови у скайпі"

Утім, фільм хибує на несамодостатність візуального ряду: поза прочитанням синопсису, з якого ми дізнаємося про складні й неповороткі стосунки героїні, метафора може банально не бути прочитана аудиторією.Глядачі так і не дізнаються, хто ця пара, яка веде діалог, і чому вона перебуває в розлуці. Вміння режисерки відсікти зайве і метафорично представити внутрішню статику через зовнішню динаміку вдало відрізняють "Вісімнадцятий" від багатьох українських короткометражок.

Річ, наратив, історія: "Hold me tight"

режисер Владислав Каменський

Чи може повсякденна річ після багатьох років використання розповісти щось нове своєму хазяїнові?

 "як історія однієї речі стала важливою та особистою для автора"

Знята Владиславом Каменським у рамках курсу з кінодокументалістики в школі Arnö Dokumentär (Швеція) 8-хвилинна стрічка є еталонним і гідним хрестоматій прикладом того, як маленька деталь туалету реміньстає вмістилищем історії і пам’яті.

Це фільм-дослідження того, як предмет матеріальної культури (як сказали би музейники) запускає механізми історії у всіх значеннях цього слова. Спершу це механізм оповіді, далі Велика історія, спогади про побут та економіку громіздкої, але вже не існуючої країни, і зрештою, індивідуальна історія, болісні спогади героя про покійного батька.

Поезія повсякдення: "Онтологія"

режисер Олександр Суровцов

Збір металобрухту, їжа, годування бездомних собак, рубання дров  фільм Олександра Суровцова повільний і медитативний, як і буття робочого, один день з життя якого в ньому зображено.

"Один день з життя робочого"

Це картина не стільки про те, що буття визначає свідомість, скільки про те, що за правильного фокусу навіть у найбільш непримітній і начебто абсурдній буденності маленької людини можна побачити таємницю і поезію.

Суровцову хочеться вірити, тим більше, коли дізнаєшся, що режисер і сам більшу частину життя пропрацював на заводі в Маріуполі.

Пошуки ідентичності: "Кто ты. Кто я. С научной точки зрения"

режисерка Аня Калініченко

Випускниця режисерської майстерні документаліста Сергія Буковського дебютувала з фільмом про пошук свого "Я" через намагання зрозуміти іншого, який часто виявляється до жаху несхожим на нас.

 "Ми різні, та чи намагалися ми зрозуміти один одного, хто ми є"

Нікіта молодий і активний переселенець з окупованого Луганська, який оселяється у квартирі авторки, бо йому немає де жити. Слухаючи його парадоксальні монологи, а часом бурхливо з ним сперечаючись, Аня намагається зрозуміти й прийняти контроверсійну позицію гостя.     

Вони так і не знаходять спільної мови і згодом роз’їжджаються, але режисерка продовжує пошуки ідентичності у своєму фільмі.

Природа й тілесність: "The End"

режисерка Мар’яна Яремчишина

Поетична стрічка Мар’яни Яремчишиної фіксує її участь у Північній школі експериментального танцю Буто (Butoh) на віддаленому острові в Данії.

 "Вночі я вирушаю на північ, у пошуках танцю"

Усі завдання, часом досить радикальні, які  кураторка Аніта Саіж (Anita Saij) дає учасникам школи, мають одну мету: через взаємодію з природою та людьми відновити порушений у сучасної людини баланс тіла, душі та розуму й віднайти первісну гармонію.    

Аналогічним чином працює і фільм, присвячений школі, яка влітку 2017 відбудеться востаннє після 10 років діяльності. "The end" знаменує актуалізацію авангардного за своїми витоками тяжіння кінематографа до первісного синтезу танцю, музики й зображення.

Ольга Папаш, УП.Культура

Фото обкладинки й титульне зображення на сторінці – кадр з фільму "Вісімнадцятий"

powered by lun.ua

Головне на сайті