Еволюція звичок: Що з'ясувала американка Дженіфер Дікінсон, вивчаючи Закарпаття

Лише найближчі родичі та друзі господаря можуть допомогти приготувати страви до святкового столу – відчинити двері на кухню, наче впустити в душу.

Це – одне із багатьох відкриттів професорки антропології Вермонтського університету США та очільниця Центру викладання та навчання (Center for Teaching and Learning UVM) Дженіфер Дікінсон.

Уже багато років вона досліджує жителів Закарпаття – їхні повсякденні звички та особливості побуту.

УП.Культура зустрілась із Дікінсон під час одного з її візитів в Україну і розпитала про результати польових досліджень. А також про те, як вона готує своїм студентам традиційні страви країн Східної Європи, аналізує жарти у соцмережах та вчиться спілкуватися українською мовою жестів.

Дженіфер Дікінсон в Українському католицькому університеті у Львові. Фото: Олександрр ласкін

Життя людей на Закарпатті я вивчаю більше двадцяти років, а почалось усе випадково.

На початку дев’яностих років мене цікавив Сибір – була впевнена, що саме цьому регіону присвячу свої наукові дослідження.

Проте на практиці виявилось усе зовсім не так: я жила у великому місті, півдня проводила у громадському транспорті щоб приїхати на зустріч, і часто даремно – люди не завжди могли попередити про свою відсутність, адже мобільних телефонів тоді не існувало.

До того ж, одразу після розпаду Радянського Союзу люди переживали складні зміни, не хотіли спілкуватись із незнайомцями.

Потім я поїхала до Києва і мені дуже сподобалася Україна. Я запитала, який регіон відзначається цікавими мовними особливостями і мені порадили Закарпаття.

Літери та реклама

На Закарпатті я досліджувала, як місцеві жителі розуміють економічні перетворення дев’яностих років.

Традиційне суспільство трансформувалось, змінилось уявлення про світ, адже багато чоловіків поїхали на заробітки в Європу.

Вони побачили, як люди живуть у великих європейських містах, як працюють та будують кар’єру – відчули інший світ. У них було ніби два життя – одне вдома, інше – за кордоном.

Я приїжджала в одне і теж село багато років поспіль та спостерігала за ціннісними орієнтирами його жителів.

Наприклад, в уявленні місцевих робота на базарі не сприймалась як праця взагалі: люди заробляють гроші за рахунок інших, крадуть їхній заробіток. Не робота – а гріх.

Через два роки ситуація кардинально змінилась – закарпатці відкривали магазини, оскільки це хороший прибутковий бізнес, який, у тому числі, вимагає знань та інвестування часу та праці.

Змінились уявлення про жінку-заробітчанку, яку раніше прирівнювали до робітниці сексіндустрії. Жінки кооперувались разом та їздили працювати на фабрики, часто виїжджали цілими сім’ями.

Мені пощастило бути з цими людьми у час радикальних та відчутних змін, зрозуміти трансформацію їхніх уявлень про світ та свої місце у ньому.

На початку дев’яностих років в країнах колишнього Радянського Союзу з’явилась реклама: газети та телевізійні канали заповнили яскраві іноземні ролики та написи.

Дослідження реклами на Закарпатті я розпочала у 2000 році – мене цікавила реакція покупців різного віку, статі та соціальних груп.

Фото: Олександр Ласкін

Пам’ятаю свою розмову із жителькою Закарпатської області, яка дуже дивувалась, що пральний порошок не бореться з плямами так само добре як у рекламі. Люди сприймали рекламу як пораду, а не як засіб просування певного продукту на ринку.

Проте цей перехідний період тривав не довго – прийшло розуміння того, що реклама – це інструмент, яким варто навчитися користуватися.

Мої дослідження реклами були присвячені також особливостям алфавіту – як змішується українська та англійська мова при оформленні вивісок та назв магазинів.

Наприклад, у центрі Львова досі є магазин із назвою "Батарейка", де літера "р" написана англійською мовою.

Я говорила з дизайнерами та художниками, які розповідали про зручність та можливості використання англійської у рекламі. Вони вважали, що англійські літери пластичні, округлі та гнучкі, з ними можна експериментувати, а кирилиця – серйозна та квадратна.

Звичайно, це не так, адже кирилиця може мати м’які обриси, усе залежить від типу шрифту. Насправді, англійські літери були своєрідним символом змін: люди з пострадянських країн готові дивитися на захід, готові жити по новому.

Кирилиця асоціювалась із Радянським Союзом, із відсутністю права вибору, у тому числі і вибору другого шрифту.

Ці дослідження були актуальними до середини двотисячних років, коли рекламні агентства тільки розпочинали свою діяльність. Зараз ця тема вичерпана, глобалізація нівелює особливості рекламних кампаній у різних країнах, а рекламою займаються міжнародні агенції.

Слова та жарти

У Вермонтському університеті я розробила та викладала курс, присвячений антропології гумору. Мені важливо, щоб студенти читали не лише сучасні статті, але і публікації, які написані більше ніж п’ять років тому, адже антропологи здавна займаються питаннями гумору та жартів.

Також я знайомила студентів зі своїми дослідженнями про формування образу закарпатської людини в анекдотах. Жителі Закарпатської області багато жартували про свої стосунки із чехами та росіянами, про особливості життя в еміграції, могли посміятись над собою. Раніше жарти належали до усної творчості, а тепер перейшли в інтернет.

Зараз я досліджую спілкування та жарти в соцмережах – не завжди маю змогу приїхати в Україну, але завжди можу зазирнути в комп’ютер.

Мій проект пов’язаний із дослідженнями самих літер, алфавіту – мене цікавить візуальний аспект мови.

Фото: Олександр Ласкін

У різноманітних соціальних мережах існує традиція написання російських слів українськими літерами – свого роду гумористичне використання російської. Що спонукає людей обирати такий стиль спілкування?

Можливо, це протест проти недбалого ставлення до української мови, а можливо людям потрібно відчувати себе частиною спільноти. Коли люди переписуються у соцмережах, вони дають одне одному знаки та знаходять однодумців.

Мова та знаки

Уже декілька років я вивчаю українську жестову мову та працюю з людьми, які погано чують або не чують взагалі. Це для мене абсолютно новий досвід – я сприймала мову на слух, а тут важлива саме візуальна складова.

Я проводжу час із людьми, які мають вади слуху, запитую, яким чином вони змогли себе реалізувати у житті. Мене цікавить їхня освіта, працевлаштування та як вони себе ідентифікують за мовою.

Мови жестів визначають за територіальною ознакою, наприклад у кожній із англомовних країн є своя мова – американська, британська та австралійська. Українська та американська мови жестів досить близькі, оскільки походять від французької жестової мови.

Вихованці інтернату, заснованого французом в США, розповсюдили мову на теренах України. Я трохи знаю американську жестову мову, проте можуть виникати непорозуміння.

Наприклад, у американській дактильній абетці [абетка жестової мови, де кожен жест однієї руки відповідає літері] жест, коли рука стиснута в кулак, а великий палець розташований між вказівним та середнім означає літеру "т".

В українців – це оберег від небезпеки, символ відсутності чогось або відмова щось дати, тобто дуля, або ж символ статевого акту. Варто пам’ятати про деталі та намагатись почути свого співрозмовника.

Історія та смак

Звичайно, я залюбки приїжджаю до своїх знайомих на Закарпатті – за період досліджень у мене склались приязні стосунки із місцевими мешканцями.

Тепер я працюю над дуже етнографічною темою – вивчаю, як змінювалась традиція облаштування кухні та приготування їжі.

Фото: Олександр Ласкін

Коли я починала працювати на Закарпатті, у кожній хаті на кухні була пічка (грубка) обкладена кахлями, яку палили дровами та готували на ній їжу. Потім, щоб на кухні було більше місця, такі пічки порозбирали, зробили ремонт.

Проте останнім часом з’явилась мода на кахельні печі – і вони знову займають звичне місце, але вже не завжди на кухні.

В селах дуже часто готували на так званій літній кухні. Така кухня існувала у вигляді окремого будиночка, де була пічка і можна було палити дрова.

Сьогодні це два окремі господарства: на літній кухні готують батьки, на кухні у будинку готує молода господиня. Господарство буквально перебудовується згідно із сучасними стосунками у суспільстві.

Мені дуже цікаво говорити з господинями про те, який вони хочуть ремонт, що вони хочуть змінити та які речі є важливими для них сьогодні. Змінюється суспільство, змінюються і традиції кухні, а разом з ними уявлення про ідеальне сімейне життя.

Традиційна кухня та особливості приготування їжі допомагають зрозуміти країну, відчути її на смак.

Два роки тому я читала студентам курс Антропологія Східної Європи. Це великий курс, складні регіони з дуже різною історією та традиціями. Я хочу, щоб кожен студент зміг зануритись у країну, зрозуміти її особливості: ми з студентами дивимось фільми, слухаємо музику, читаємо.

Того разу я вирішила готувати студентам традиційні страви, їжу, яка б у них викликала асоціації з країнами. Перед тим, які іти до студентів на пари, я готували їм щось цікаве та смачне.

Коли вивчали тему СРСР, я принесла класичний для цієї країни торт "Мурашник", вивчали про Угорщину – я приготувала угорські пончики. Студенти замислювались, чому майже у кожного етносу є медовий торт, чому саме з таких інгредієнтів готують страви, яка кухня краща для здоров’я та хто більше часу проводить на кухні – чоловік чи жінка?

Готувати разом страви – це етнографічна методика, оскільки жінки під час роботи багато розмовляють, розповідають історії. Я обмінювалась з ними рецептами та готувала традиційні наїдки.

На свято Масниці я відкриваю свій дім, запрошую гостей скуштувати різноманітну їжу – в моїй книзі рецептів довжелезний перелік слов’янських страв.

Хоч я і не маю слов’янських коренів, значна частина мого життя проходить на теренах Східної Європи і це, звичайно, впливає на мене як на особистість. У мене в Україні багато знайомих та друзів, які часто сюди приїжджають.

Кухня – це важлива частина самоідентифікації у суспільстві. От що ми найчастіше робимо разом? Правильно – ходимо на базар і купуємо продукти, готуємо та смакуємо.

Мені важливо не чекати у вітальні смачного обіду, а сидіти із господарями на кухні, допомагати. Я готую страви за рецептами закарпатців, і не тільки тому, що люблю куховарити, але й через те, що це спосіб зберегти пам’ять про людей, думати про них та згадувати їх.

Коли внучка готує страви за рецептами бабусі – це елемент взаємодії між поколіннями. Мої діти дуже люблять налисники, і я сподіваюсь, коли вони підростуть – отримають рецепт налисників вже від мене.

Звичайно, сьогодні можна знайти рецепти в інтернеті на найвибагливіший смак. Але інколи дуже хочеться відчути смаки дитинства: Тоді ми дзвонимо до мами, чи до бабусі і просимо рецепт.

На перший погляд може здатись, що спектр моїх досліджень надто широкий. Проте, усі ці теми стосуються життя та інтересів людини – це те, що формує людину в просторі та допомагає їй знайти себе та жити.

Катерина Москалюк, спеціально для УП.Культура