"Череп": уривок з нового роману Олега Шинкаренка

2845
30 квітня 2017

Олег Шинкаренко – автор парадоксального роману "Кагарлик", про який пишуть The Guardian, The Economist, The Wire та Index of Censorship.

На думку критиків, проза Шинкаренка являє собою "літературний Кубик Рубіка", "претендує на цілковиту оригінальність" та має "насичену, густу, мов борщ, мову".

Також він створює легендарний подкаст "Філософський Барабан" для Громадського Радіо, в якому встигли взяти участь багато українських та закордонних інтелектуалів.

Третій роман Шинкаренка "Череп", що цьогоріч вийшов друком у видавництві "Люта справа", – це трагікомічна road story, яка досліджує іраціональне коріння так званого "Русского мира", який призвів до росту агресії та мілітаризації сучасного російського суспільства.

Персонажі роману – архетипова трійця билинних богатирів, сатирично трансформована сучасною російською дійсністю – подорожують із крайнього сходу Російської Федерації до України на танку Т-34, розфарбованому під гжель, щоб побороти міфічних бандерівців, придуманих піарниками московських медіахолдингів.

У дорозі вони потрапляють у казкову реальність, яка пручається всім законам фізики, логіки та здорового глузду. Поступово герої втрачають всі гуманістичні орієнтири та зберігають єдину здатність – підкорятися гіпнозу пропаганди, який пестить монстра їхнього ресентименту.

УП.Культура пропонує читачам два розділи нового роману "найпослідовнішого абсурдиста в сучасній українській літературі".

велетенські кострубаті курячі ноги

– А тебе батько в дитинстві бив? – спитала Маша Варсонофія.

– Звісно, бив. Всіх б’ють і мене били, – відповів той, роззираючись навкруги у темній кімнаті. Здавалося, в будинку нікого немає. Господарі вийшли щойно на мить і чомусь затримуються.

Олег Шинкаренко. Фото надане видавництвом "Люта справа"


– Не всіх, – невпевнено сказала Маша. – Я чула, що когось не били.

– От вони й виросли тюхтяями. Нічого в житті не досягли, – відповів Варсонофій. – Мене батько прив’язував до батареї та бив Біблією. Потім він прив’язував мене до холодильника і бив іконою дивотворної Божої Матері "Годувальниці" покровительки дітей, далі він прив’язував мене до телевізора та бив святим хрестом із зображенням Святої Параскеви "П’ятниці", яку язичники катували, а потім відрубали їй голову. І от бачиш: з мене вийшли люди. Випалюю святим вогнем грішників потроху.

– Але ж їх все одно багато.

– Треба більше бити, тоді менше доведеться палити.

– Може, просто бити треба якось інакше? Не тими іконами, а іншими? Може, він тебе бив свяченими іконами, а інших дітей б’ють несвяченими? – допитувалась Маша, сподіваючись наосліп намацати істину.

– Погано, що все це робиться навмання, – пожалкував Варсонофій. – Немає серйозних наукових досліджень на цю тему. Науковці взагалі фіг знає чим займаються: планети там якісь комети… А діти ростуть недоглянутими. Звідси й всі наші біди.

Раптом весь будинок став ледь помітно здригатися, ніби від холоду. Потім він похитнувся, нахилився вбік і врешті піднявся догори. Маша із Варсонофієм від несподіванки впали на підлогу та, хапаючися за все підряд, покотилися назад. У наступну мить будинок знову здригнувся, присів і, хитаючись з боку в бік, почвалав вперед. Маша притислася обличчям до вікна та побачила, як з-під порогу хати крокують вперед велетенські кострубаті курячі ноги. Це було настільки несподівано, що вона навіть не здивувалася, колись звідкілясь вистрибнув її кіт Вандал. Звісно, всього цього бути не могло, тому Маша трохи заспокоїлася, хоча й невідомо чому. Але про це краще не думати.

Спочатку вони хотіли вистрибнути з будинку, та двері були міцно зачинені. Варсонофій стріляв в них з обріза, доки не закінчилися набої, але це не допомогло. Тільки тоді він зрозумів, що краще було би стріляти у вікна: скло би точно побилося. Варсонофій підійшов до вікна та почав гатити в нього прикладом. Воно дзвеніло, але навіть не тріскалося. Від ударів по всій кімнати розлетілася густа пилюка, і вони обидва так розічхалися, що цілих півгодини не могли навіть розмовляти. Цей будинок мав свої правила користування, які не можна було порушувати без неприємних наслідків. Очевидно, з ним можна було якось домовитись, якщо б тільки знати його мову. Маша почала нишпорити по закутках, щоб знайти там якусь інструкцію або словник. І нарешті їй пощастило. Книжка була товстою, вологою і дуже сильно поїденою комахами, тваринами та численними власниками. Якщо придивитися, то на обкладинці можна було прочитати її назву:

Како изьбою со курьими ногами правити

"А кто не по Бозе живет не по християньскому житию чинит всякую неправду и насилие и обиду силно отоимет, возмя не заплатит волокитою уморит, а курочку во всем изобидит, а на петушочка кто не добр, те изьбою правити не смогут, а паче естли и ноги ея не берегут, кохти не моют и не стригут и всякое срамословие попускают, прямо и все вкупе будут нозями по уху и по виденью побивамы, и под сердце кулаком и пинком, а оттово будет у них слепота и глухота и руку и ногу вывихнут и перст, и главоболие и зубная болезнь а у беременных жен и детем поврежение будет во утробе.

 

Для естли кто захочет изьбу прямо повесть без остановки из великою шибкостию, то надобно ей наказати: "Грыжи, вы грыжи, родимые грыжи, не грызите вы, грыжи, мои ноги. Подите вы, грыжи, в темный лес. Там есть гнилая колода. Ешьте, грызите, гнилую колоду, пейте вы, грыжи, холодную воду. Итить во всю прыть!".

Естли же надобно изьбу остановити, то сказывай: "Старик старушку шангил-лангил, заросла у старушки шанга-ланга. Шабаш!".

Естли же надобно изьбу повесть налево, то сказывай: "Мать сыра земля потрясется, Пресвятая Богородица с престола сотранется. А идрить твою налево!"

Естли же надобно изьбу повесть направо, то сказывай: "Архангелы в трубы вострубят и мертвых из гробов возбудят. А идрить твою направо!"

Керувати ізбою було дуже важко. Якщо хоч одне слово команди пропустити або вимовити неправильно, то вона не слухалась. Іноді вона не слухалась навіть якщо все вимовити правильно. Очевидно, треба було вимовляти їх із певним акцентом. Найгірше, що ні Маша ні Варсонофій не уявляли собі, куди ж саме їм треба було їхати. Тепер, коли вони не могли вибратися назовні, то всяке пересування з місця на місце втратило сенс. Вони лише сподівалися натрапити на пост поліції чи ще когось, хто їх би звільнив. Варсонофій вдивлявся у маленьке віконечко, а тим часом Маша намагалася вичитати з інструкції хоч щось корисне. Вона сподівалася знайти там якісь слова, якими би можна було відкрити двері. Більше за все вона боялася, що нагряне господарка ізби.

Вандал весь час вив та просив їсти. Голод відчувався серйозно і з цим щось треба було робити. Маша пошукала очима холодильник і сама посміхнулася цій ідеї. У кутку стояла бочка з водою, а біля неї – невеличкий туєсок. Маша зазирнула всередину і зрозуміла, що колись там був мед. Потім вона зазирнула у піч і побачила там великий горщик. Поруч із ним лежала стара і геть тупа сокира.

– Ну шо? – спитав Варсонофій, спостерігаючи за швидкоплинними пригодами за вікном. – Щось є?

– Нічого. Горщик, туєсок, сокира та бочка з водою.

– Ех, йож твою мєдь! – обурився Варсонофій. – ти хоч щось, окрім айфона, колись у руках тримала? Всьому вас вчити треба!

Він ще трохи побурчав, а потім набрав туєском води до горщика, розпалив вогонь у пічці, дочекався, поки закипить, і поклав туди сокиру. Варилася вона довго, булькала, тріщала, іноді навіть вила, мов дикий звір, але ж і каша вийшла густа, навариста. Смак такий, що можна язик проковтнути! Їж – і пальці собі облизуєш. Варсонофій витяг неушкоджену сокиру і поклав її назад до пічки, а кашку у горщику виніс і поставив на стіл. Аромат розійшовся по всій хаті. Маша взяла ложку й зняла пробу. Смак її дещо збентежив.

– Це ж варена сокира!

– Так. А ти що думала? Я туди бананів не додавав.

На жаль, окрім сокири, у хаті не було ніяких інших предметів, придатних для варіння, тому її варили на сніданок, обід та вечерю. У цього одноманітного меню була одна перевага: сокира ніколи не закінчувалася. Але Маша почала здогадуватись, що ця її властивість якось пов’язана з умовами їхнього перебування в ізбі: тут можна було жити, хоч і погано, безвихідно, давлячись набридлою кашею із сокири, але ніякої зрозумілої мети в такому існуванні не було, тому її терміново треба було придумати. Від нема чого робити Маша разом із Варсонофієм дивилися у вікно. Скоро вони помітили, що ізба не викликає ніяких заперечень у поліції та пересічних громадян. Навпаки: на неї дивляться із повагою, завжди пропускають вперед, дають дорогу. Одного разу на шосе ізба йшла проти руху машин по зустрічній смузі, і ніхто жодного разу навіть не просигналив їй. Навпаки: всі водії попереджали один одного, що їх чекає попереду, вчасно розїжджалися. І таке відбувалося протягом декількох годин. Потім Маша із Варсонофієм помітили, що поліція з гвинтокрилом відтягає з їхнього шляху величезну фуру, яка не встигла від’їхати.

– Чому вони всі нас пропускають? – спитала Маша.

– Це якось пов’язано із урядом та міністерством оборони, мабуть, – сказав Варсонофій, – Схоже, ця ізба – це секретна зброя. Зараз відбувається її випробування. А потім її можна буде відправити захищати нас в якусь іншу країну. Кудись там, у Польщу, наприклад, чи у Францію.

– А як же вона дійде до Франції?

– От так і дійде. Це повільна зброя. Але надійна. Проти неї нічого не зробиш.

Варсонофій підійшов до дверей, які відкривалися у напрямку, зворотньому до руху, і подивився в отвір для ключа. Позаду щільним натовпом рухалися сотні таких самих ізб на курячих ногах. Вони скрипіли, кряхтіли, погойдувалися збоку вбік, але йшли напролом, змітаючи все на своєму шляху.

Титульне зображення на сторінці: elfivetrov/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті