"Textus": Архетипи та несподіванки сучасної феміністичної вишивки

3596
4 квітня 2017

Останніми роками українська вишивка стала модною. З музеїв та етнографічних фестивалів вона перемістилася в центр суспільно-політичних процесів, осучаснилася та стала звичною частиною повсякдення, аж до принтів на спортивних костюмах.

Її націоналістичні смисли також змінюються. Етнічні орнаменти сьогодні є радше ознакою громадянської лояльності – недарма особливу популярність мають ті фото з парадів вишиванок, де бачимо представників різних рас.

За сучасними процесами дещо забулися первинна роль вишивки та обставини її творення у традиційній спільноті. Парадоксально, але про ці призабуті, але важливі нюанси нам нагадує проект, який не має нічого спільного з етнографією – виставка творів сучасного мистецтва.

Кураторський проект Оксани Брюховецької "Textus. Вишивка, текстиль, фемінізм" у Центрі візуальної культури демонструє рукоділля, текстиль та вишивку в сучасному звучанні, однак зовсім інакше, ніж українська мода та дизайн.

Жіноча праця, материнство, краса, ідентичності чоловіків та жінок, війна, виховання, економічні процеси, одним словом, все те важливе, що коїться у житті людини – теми, яких торкаються художниці, взявши в руки нитки та голки.

У цьому вони подібні на своїх прапращурок – тільки якщо ті вишивали дерево життя, безкінечники та символи засіяного поля, тобто образи, важливі для аграрної культури з її циклічністю, то авторки виставки висловлюються прямо й інколи аж надто безпосередньо на актуальні теми сьогодення. Як швейний кооператив "Швеми" (Марія Лук’янова, Тоня Мельник, Олеся Панова, Анна Терешкіна), які створили вишиванки з орнаментом зі стилізованих вагін – своєрідну протидію невидимості жінок і їхніх досягнень у публічному просторі.

Швейний кооператив "Швеми" "Вишиванки". Сорочки, вишивка, 2017

Позірна епатажність цього жесту перетворюється на розумну критичність по хвилі розмірковування. Якщо вишиванки – це святе для української нації, то чому їх не можна прикрасити орнаментом з вагін? Невже вагіна, це джерело життя та насолоди, має в собі щось нечисте і не гідна репрезентації в символічному? А чи наважився би одягнути таку вишиванку якийсь чиновник, просторікуючи при нагоді про пошану та вдячність до українських жінок, які "прикрашають життя"? Задаючи подібні питання, роботи з виставки оприявнюють зони та теми, про які в українському суспільстві поки ще мало говориться.

Коли ми думаємо про вишивку, то насамперед уявляємо собі гарні орнаменти – геометричні чи квіткові; можливо, згадуємо про їх символічний зміст; можливо, пишаємось спадщиною предків. За естетичним любуванням і національними сантиментами забувається найважливіша складова вишивки – час та праця, в неї вкладені.

Анна Звягінцева Одиничні записи. Машинна вишивка, 2017

Подібне забуття типове, якщо ми говоримо про "жіночу" працю. Ми бачимо чистий дім, приготовану вечерю, доглянутих дітей, ошатну господиню – але ми не бачимо майже цілодобової праці у той час, коли жінка "сидить дома в декреті". Рутинна робота, спрямована на щоденну підтримку затишку, комфорту й психологічного благополуччя родини, має набагато нижчий статус у нашому суспільстві, ніж робота продуктивна і публічна, "за зарплатню". 3-4 години, які, згідно зі статистикою, жінка щодня займається домашньою працею (окрім відпрацьованого на рівні з чоловіком професійного робочого дня), вважаються чимось "природним" для жінок і не вартим уваги.

У такому контексті знаково, що Анна Звягінцева називає свій твір "монументом неповторним рутинним діям". Художниця вибудовує тонку інтелектуальну аналогію, зіставляючи досвід материнства – начебто типовий, але щоразу унікальний – з розчерками ручок на папірцях, які зазвичай лежать біля каси в канцелярських магазинах.

Це доволі радикальний жест – порівняти  материнство з чимось настільки непомітним, банальним, неважливим, і, водночас – внести це "неважливе" у престижний символічний простір мистецтва. В об’єкті "Одиничні записи" Звягінцева спонукає глядачок і глядачів вловити те неповторне, що живе за сентиментальними і пафосними словами (переважно, чоловіків) про материнство, адже материнство це "дії, які складно піддаються опису, не в останню чергу тому, що тій, котра їх виконує, бракує часу їх описувати" (цитата з авторського тексту художниці).

Олеся Трофименко "Хрестоматійне". Живопис, вишивка, 2017

Про непроговореність материнства в культурі – голосом самих жінок – робота Олесі Трофименко "Хрестоматійне", яка звертає увагу, що образи матері з дитям (насамперед, Богоматері) – століттями створювали тільки чоловіки.

Економіка часу і праці – тема, присутня на більшості робіт виставки. Кооператив "Швеми" втілює її буквально у перформансі-відтворенні 12-ти годинної робочої зміни на швейній фабриці (ритм праці, який не залишає часу на життя), Софія Врємєнная з Праги звертає увагу на образи заробітчанок, Ірина Кудря досліджує жіночі стратегії виживання 1990-х, а Ксенія Гнилицька демонструє сліди, які може залишити на жінці рутинна зневажена праця.

Вишивка і ткацтво як такі є тривалими процесами, рутинність яких відрізняється від наших романтизованих уявлень про творчий геній, який сипле іскрами таланту та створює шедеври зі швидкістю світла. Процесуальність, анонімність, непрестижність у світі академічного мистецтва, низький статус "ремесла" стали причинами, з яких різні текстильні техніки привертали увагу критичних художників та художниць протягом ХХ століття (поруч з багатством фактур та колористики), і стали знаковими для феміністичного мистецтва.

Ксенія Гнилицька "Станок". Об’єкт, 2017

Текстиль також має вагомий потенціал метафоричності, зміщення точки зору й сенсів як медіум, що, з одного боку, апелює до чогось звичного, домашнього, і, з іншого боку, дозволяє створювати роботи значної пластичної виразності (це добре помітно у текстильних скульптурах Луїзи Буржуа).

На виставці в ЦВК так працює Оксана Брюховецька у проекті "Піджаки": вона вносить мереживо, квіти, та інші яскраві "жіночі" штучки у стереотипно чоловічий предмет гардеробу. "Заквітчавши" піджак, художниця змістила сенси, зробила його дивним (queer) об’єктом, який виходить за межі шаблонів.

Питання норми та ідентичності чи не найсильніше звучать на виставці. До цього підводить і така особливість рукоділля, як вишивання по зразку-схемі – адже рідко коли вишивка створювалась за абсолютно вільним польотом фантазії. Ця колізія – щоразу унікальне, зі своєрідностями й особливостями, але відтворення зразка є суттю процесу творення ідентичності.

Стаючи чоловіками й жінками, батьками, матерями, громадянами, воїнами чи лікарями, ми відтворюємо певний (нормативний) зразок, але робимо це у свій спосіб. Наскільки можна відхилитись від шаблону? Де межа між свободою особистості і порушенням норми, за яке суспільство карає?

Оксана Брюховецька "Піджаки". Текстильний колаж на піджаках, 2017

Про це у різний спосіб міркують Анна Щербина, Тетяна Корнєєва, Оксана Брюховецька, Аліна Клейтман, Аліна Копиця, протестуючи проти схем, демонструючи їх репресивність, підважуючи й використовуючи у своїх роботах, виконуючи, але з каверзою, доводячи до абсурду.

Розмаїття таких робіт не дивує. Феміністична традиція багата на протест проти репресивної норми, адже історично найбільше страждали від неї саме жінки, позбавлені громадянських прав, а після їх отримання ще багато десятиліть обмежені звичаями та традиціями.

Чоловіки ж бачились такими, які володіють свободою волі та дії. Однак, чоловіча ідентичність має у своїй основі ту саму схему-норму. Про це дуже цікаво говорить Аліна Копиця у серії "Man’s World". Граючись із образом ділового костюму, художниця розглядає його як броню, лицарський обладунок сучасної маскулінності. Втілюючи престиж і статус, цей символ сучасної еліти відкриває доступ до влади та економічних ресурсів – і змушує платити непомірним   навантаженням та насправді вузьким переліком допустимого і прийнятного для чоловіка.

Тетяна Корнєєва "Я тебе чую". Вишивка, змішана техніка, 2017

Дискусію про чоловічі "схеми" ми як суспільство ще навіть не починали – і чоловіки залишаються у полоні маскулінності, візуалізацією якого можна вважати колаж "Ділові стосунки".

Стереотипи дуже важко подолати. Їх складно вилучати – зі своєї голови і з чужих. Інколи здається, що єдиний спосіб вийти за межі – це не бути взагалі. Як жартує художниця Валентина Петрова на своїй сторінці у Facebook, "Эта жизнь мне не по карману и не по плечу".

У вишивці "Автопортрет" вона реалізує цей принцип, залишаючи замість роботи тільки історію про неї. Авторський задум у тому, щоб показати не своє обличчя, а реалії життя молодої професіоналки великого міста. Петрова створювала свій твір у коштовні миті після "основної" роботи, і так само поступово знищує його протягом тривання виставки.

Аліна Копиця Серія "Man’s World": "Ділові стосунки", Текстильний колаж, 2013 – 2014

Це "автопорево" не є символічним самогубством. Худжниця послідовно уникає створювати хоч якісь матеріальні об’єкти, які можна продати. Вона позиціонує свою творчість як подію і взаємодію, нематеріальну – але важливу. Смисл цього жесту – у спробі уявити, а відтак наблизити інший світ, у якому мистецтво та творчість є чимось іншим, ніж ми звикли про нього думати.

Не рутиною безіменних вишивальниць, які готували собі стрій до шлюбу; не колективною працею цехових майстрів; не привілеєм генія з академічними званнями; не арт-діяльністю  митця-суперзірки – а правом кожного і кожної. Невід’ємною частиною життя в іншому світі, економічна структура якого не заганяє нас у рабство робочого дня, а соціальна – у схематизм норм.

Валентина Петрова "Автопортрет". Вишивка на полотні, 2017

Можливості й обриси цього світу примарні, і потрібно ще багато рутинних і неповторних дій, які поволі зроблять його реальністю.

Тамара Злобіна, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті