Дайош козацький бойовик! Хто і для чого повертає на екрани німий блокбастер “Тарас Трясило”

5206
10 травня 2017

На українські екрани знову виходить один з найдорожчих і найбільш успішних у прокаті фільмів 1920-х.

Це стрічка "Тарас Трясило", знята режисером Петром Чардиніним у 1926 році й презентована в березні 1927-го.

Фільм, який десятки років вважався втраченим, віднайшов на 16-міліметровій плівці у Французькій фільмотеці кінокритик Любомир Госейко – в Парижі картину демонстрували під назвою "Татари".

Зусиллями Довженко-Центру копію стрічки придбали та привезли в Україну.

Картина "Тарас Трясило" збереглася зокрема завдяки тому, що в другій половині 1920-х Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ ) почало активно займатися міжнародним кінопрокатом. Щоправда, для показу за кордоном фільми часто перемонтовували або скорочували.

Разом з тим, це вселяє надію, що в архівах тих країни, де демонструвалися стрічки, можна знайти й інші шедеври ВУФКУ, які вважаються втраченими.

11 травня, під час фестивалю "Німі ночі", який переїхав цього року з Одеси в Київ, фільм покажуть у живому музичному супроводі одеського джазового дуету Андрія Показа і  Якова Тарунцова.

УП.Культура розповідає історію унікальної стрічки.

ОРНАМЕНТ З ЛЮДСЬКИХ ТІЛ: ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ

Для роботи над фільмом, знятим за однойменним романом Володимира Сосюри про національно-визвольні змагання в ХVII столітті, режисер Петро Чардинін зібрав зіркову знімальну групу. Головні ролі зіграли актори театру "Березіль" – Амвросій Бучма і Наталя Ужвій, яких вишколив і привів у кінематограф режисер Лесь Курбас.

Статтю проілюстровано кадрами з фільму "Тарас Трясило"

Амвросій Бучма виконав роль сільського запального парубка-садівника Тараса, який тікає на Січ, стає ватажком і підіймає козаків на повстання. Роль кошового Кобзи втілив театральний актор "старої школи" Іван Замичковський, який став згодом одним із найбільш упізнаваних облич ВУФКУ ("Беня Крик", "Гамбург", "Два дні", "Нічний візник").

За камерою працював досвідчений оператор Борис Завєлєв, який на той час уже зафільмував дві попередні стрічки Чардиніна ("Укразія" і "Тарас Шевченко"), а після "Трясила" зняв "Звенигору" Олександра Довженка.

Натурні зйомки фільму проходили в Києві, Житомирі, Дніпропетровську й Умані. На кіностудії в Одесі на час зйомок фільму побудували ціле містечко – курені, хати, церкви. Усім візуальним наповненням сценічного майданчику – від меблів і декорацій до костюмів і зачісок опікувався художник Василь Кричевський. При цьому він радився зі знавцем доби козацтва, етнографом й істориком Дмитром Яворницьким.

За своїм естетичним і пластичним вирішенням фільм відсилає до картини Іллі Рєпіна "Запорожці пишуть листа турецькому султану", яка висіла на кіностудії під час зйомок. Свого часу Яворницький консультував художника, коли той працював над полотном, і навіть став прототипом однієї з фігур (писаря), а також отримав у подарунок від художника перший ескіз картини.

Як і на полотні Рєпіна, у фільмі Чардиніна козаки функціонують немов єдиний колективний організм, живий орнамент із людської маси, фактура, створена поєднанням тіл, клаптів одягу, емоційних  жестів і промовистих виразів облич.

 За камерою працював досвідчений оператор Борис Завєлєв ("Укразія", "Тарас Шевченко")

Як створювалася ця автентичність образів допомагає уявити роман Юрія Яновського "Майстер корабля" (1928), у якому він вивів образ Кричевського під іменем Професор:

"Розповідали, що він показував теслі, як тримати сокиру, а маляреві пензель. Як зробити краще форму для пап'є-маше й як швидше вийняти звідти масу застиглого картону. Як обробляти вогнем дерево, щоб воно виглядало старим і красивим, як з мішків швидко мати гобелени. Його майстерно оброблені стільці для історичних картин давали заробіток майстрам фабрики, коли вони виходили за ворота".

ПРАГА, ПАРИЖ, ЧЕРНІВЦІ: ПРОКАТНИЙ УСПІХ

Історичний фільм був "у тренді" тогочасного європейського кіно, можливо, зокрема й через це "Тарас Трясило" мав блискучу прокатну історію за кордоном. Разом із "Звенигорою" Довженка він з успіхом демонструвався в Парижі, про що пише в журналі "Кіно" режисер і кінокритик Євген Деслав.

У французькому кіномісячнику "Сінеопс" виходить стаття про стрічку, де її називають "історичною фрескою", відзначають хорошу акторську гру, красиві краєвиди і "могутність реалізації фільму".

Уривки фільму показують у Празі, де картина отримує схвальні відгуки в газетах "Трибуна" і "Людове Новіни". Оглядач останньої позитивно оцінює "фотографію і технічне переведення".

 Історичний фільм був "у тренді" тогочасного європейського кіно

"Тараса Трясила" показали також у Чернівцях (Буковина тоді входила до складу Румунії). Це був перший український радянський фільм, який тут демонструвався.

Він отримав дуже експресивні й захоплені відгуки у місцевій пресі, зокрема в газеті "Форвертс", де він помилково названий екранізацією роману Сенкевича "Огнем і мечем": "Фільм масовий, велетенського розміру, з участю 10,000 осіб. Могутні темпи: здається чутно тисячі кінських копит козацьких коней і крики допомоги до смерти закатованих".

Кореспондент журналу "Кіно" (1929, №5) свідчить про небувалий наплив людей на показ у Чернівцях: "Під час виконання його був такий натовп, що люди ставали чергою аж на вулицю "Краєвої Палати"". 

КРИТИКА І ЗАБОРОНА: ІСТОРІЯ ПРО ТРИ "-ІЗМИ"

Натомість у СРСР, попри успіх у глядачів, сувора кінокритика "пройшлася" по фільму iз завидною прискіпливістю. Лунали численні критичні закиди. Наприклад, звинувачення стрічки в демонстрації насильства на екрані читаємо в статті "Годі крови на екрані" в журналі "Кіно" (1928, №4).

Сільський кіномеханік М. Ерез запитує з відсилкою до "Тараса Трясила": "Навіщо молодому селянинові бачити, як погром робиться, як дівчат ґвалтується?" І завершує закликом: "Дайош радісний, бадьорий фільм!" Це одна з ліній, по якій розпочалася критика фільму.

 Фільм отримав експресивні й захоплені відгуки в буковинській пресі

З іншого боку, фільм починають розпинати за його естетизм і приналежність до дореволюційної кінематографічної традиції, представником якої вважався Петро Чардинін. У листопаді 1927 в газеті "Ізвєстія" вийшла стаття, присвячена фільму, в якій розбираються плюси й мінуси стрічки: "Фільмі вдалося уникнути нездорової романтики, але вона залишилася повністю в полоні старого солодкавого естетизму".

Показово, що цим фільмом відкривався кінотеатр ВУФКУ в Москві. Фільм порівнюють із низкою "видових листівок", яким притаманні замилування українською природою і статичність, попри велику кількість масових сцен. В іншій статті йому закидають недостовірний показ села: "Натомість маємо досить енергійну зовнішньо-бутафорську метушню" ("Кіно", 1930, №14)

"Задовільний" і "найбільш правдивий" показ села критик помічає лише в "Землі" Довженка, решті фільмів на цю тематику також дістається на горіхи. Звісно, не вдалося уникнути "Трясилу" й критики за націоналізм.

Зрештою, фільм остаточно зняли з екранів із приписом: "Вилучити з картини всі крупні плани проявів жорстокості, насилля і криваві сцени. Видалити епізоди насилля татар над населенням і магометанські знамена з півмісяцем". Фактично, стрічка опинилася на полиці. У 1937 її зрештою перемонтували, озвучили та випустили під назвою "Повість про гаряче серце" (1937). Фільм пройшов без особливого розголосу, зараз ця версія недоступна в українських архівах. Фільм 1926 року вперше з новим саундтреком показали минулого літа на фестивалі "Німі ночі" в Одесі, невдовзі і широка столична публіка також отримає можливість із ним ознайомитись. 

Повертаючись до критики, політкоректні вимоги стосовно татар і турецького прапору виникли зокрема через те, що СРСР став мультинаціональною країною, приєднав далекосхідні землі і Крим, а татари перетворилися на одну зі "своїх" народностей. Історичний епос про кримськотатарського героя-повстанця "Алім" у тому ж 1926 зафільмував на Ялтинській кіностудії ВУФКУ Георгій Тасін.

У фільмі Чардиніна козаки функціонують немов єдиний колективний організм, живий орнамент із людської маси, фактура, створена поєднанням тіл, клаптів одягу, емоційних жестів і промовистих виразів облич

Негативна репрезентація Туреччини і її національної символіки також стають недоречними – після Московського договору Туреччини та СРСР у березні 1921 між країнами мали б запанувати "дружба й братерство".

Країни починають співпрацювати у сферах науки, спорту, мореплавства. У липні 1926 року відбувається перший авіапереліт через Чорне море за маршрутом "Москва – Севастополь – Анкара".

Проходять "візити дружби" воєнних кораблів Чорноморського флоту в Стамбул і турецьких крейсерів в Одесу. В один із таких візитів у листопаді 1926 року Одесу відвідав турецький міністр зовнішніх справ Тевфік Рюштю-бей (історія цього візиту також фігурує у згаданому романі Яновського).

На ниві кіно ця співпраця між державами втілилася в низці угод між ВУФКУ і турецькими кінокомпаніями. До СРСР приїхав працювати турецький режисер Ертугрул Мухсін-бей, у 1925-му році він пройшов стажування в театрі Мейерхольда, а в 1926-1927 знімав на студії ВУФКУ в Одесі.

Мухсін-бей працював з Чардиніним на одному полі – костюмованої історичної драми про повсталих невільників. У тому ж 1926 році, коли вийшов "Тарас Трясило", Ертугрул випустив перший радянський пеплум "Спартак", драму на античну революційну тематику, яку розіграли 3 тисячі одеситів. Вбрані в плащі, шкіряні сандалі й озброєні бутафорними мечами, вони на час зйомок перевтілились у римських рабів-повстанців.

Із точки зору радянських цензорів режисер Чардинін "промахнувся" з вибором ворогів, та ще й "схибив" у трьох "-ізмах" (естетизмі, націоналізмі та натуралізмі)

Фільм не зберігся, але згадки про його зйомки були в першій версії "Золотого теляти" Ільфа і Петрова, а також в уже цитованому романі Юрія Яновського. В іншій стрічці турецького режисера – "Тамілла" (1927) радянські актори грають уже мешканців Північної Африки.

Революція стала нав’язливим сном у кінематографі 1920-х років, який глядачі мали передивлятися знову й знову, тим самим доповнюючи у своїй уяві образ жовтневого перевороту. У "Тарасі Трясилі", як і в десятках інших фільмів виробництва ВУФКУ, вона була центральним сюжетом.

Ключове для СРСР повстання, таким чином, засобами кіно щоразу оживало в плоті й крові, а герої-революціонери поставали у своїх національних костюмах на тлі тієї міфологічної образності, якою вони були породжені.

Революція мала стати не тільки сторінкою з підручника історії, але подією, яка перманентно проживалася в кожен момент життя радянської людини. Але в історичних замальовках революційної боротьби завжди треба було правильно обирати ворога, передусім він мав бути класовий.

Із точки зору радянських цензорів, режисер Петро Чардинін, слідом за Володимиром Сосюрою, роман якого ліг в основу сценарію фільму, "промахнувся" з вибором ворогів, та ще й "схибив" у трьох "-ізмах" (естетизмі, націоналізмі та натуралізмі).

Можливо, саме завдяки цим "промахам" і непересічній команді фільм залишається досі на часі.

Анна Онуфрiєнко, спецiально для УП.Культура

Титульне зображення на сторінці – фрагмент постеру до фільму з архівів Довженко-Центру

Прокатна кореспонденція до фільму

 

powered by lun.ua

Головне на сайті