Вождь під розмарином: осмислення української історії через Ритуали Природи

4342
11 травня 2017

На місці поваленого пам’ятника Леніну на Бессарабській площі з’явилася чергова художня робота – інсталяція Ритуал Природи Іси Каррільйо.

Порожній постамент, який вже більше двох років лишається згадкою не тільки про минулі ідеології, але й позначкою початку Ленінопаду, тепер вкритий цілющими травами – розмарином та м’ятою.

Це вже третя робота під патронажем фонду Ізоляція. Платформа Культурних Ініціатив в межах тривалого проекту "Суспільна Угода". Кожна з них додає до плюралізації суспільного життя, створюючи простір для фізичної чи дискурсивної взаємодії містян.

Утім, в цій роботі є особливо цікавий підхід – ідея зв’язку з природою, – який, якщо проаналізувати його в контексті історії СРСР, сигналізує про відхід від утопічного радянського проекту, метою якого було такий зв’язок розірвати.

Інсталяція Ритуал Природи художника Іси Каррільйо на місці повелного пам'ятника Леніну. Фото: Ізоляція. Платформа культурних ініціатив

Природа дуже гармонійно візуально доповнювала колишній пам’ятник Леніну: позаду стрункої монументальної фігури розходилися два ряди гостроверхих тополь. За плечима радянського лідера була далечінь бульвару Шевченка – така ж нескінченна, як і перспективи радянської влади.

Однак "відносини" радянського проекту з природою не були аж такими гармонійними – це була історія підкорення та домінування, що часто призводили до техногенних катастроф та зруйнованих екосистем задля утопічної імперської величі.

Коментуючи таку амбіцію в своїй роботі Gesamtkunstwerk Сталін, теоретик мистецтва Борис Гройс розглядає Радянський Союз як естетичний феномен, Gesamtkunstwerk – тотальний твір мистецтва, сконструйований Сталіним.

Головною метою цього експерименту, аргументує Гройс, було розривання зв'язку з природою, включаючи природу людську, та побудова нового суспільства, яке представляло б собою повністю штучну конструкцію.

Сталін вбачав в державі та народних масах пластичний матеріал; партія була художником, завдання якого – подолати "сопротивление материала".

У контексті даної роботи також цікаво, що на думку теоретика, Сталін втілив мрію радянського авангарду (цей період зазвичай протиставляють соцреалізму) – сформувати маси естетично та політично, не просто створити мистецтво для мас, а створити ці самі маси, виховати їх.

Публічний простір в цій задачі відігравав важливе значення – є достатня кількість академічних робіт як про часи авангарду так і про сталінську добу. Можна згадати лише пару прикладів.

Ще за часів авангарду в Києві жив та викладав Володимир Татлін. Вже в 1919 році, всього за рік до розробки легендарного Пам'ятника III Інтернаціоналу, він пропагував пристрій всеосяжного "пам'ятника нового типу".

Це був би зразок соціальної та формотворчої архітектури, який би вмістив в себе лекторії та агітаційний центр, з якого надходять "в обіг по всьому місту відеозвернення, прокламації, брошури:

" ... гігантський екран [...] шляхом кінематографічної стрічки, передавав би [...] останні звістки культурного і політичного життя світу. [...] Пам'ятник повинен мати ... станцію прожекторів, які проектували б світлові літери на хмари ... з таких букв можна було б складати гасла на події дня. [...] Необхідно [...] щоб елементами пам'ятника були всі технічні апарати сучасності, що сприяють агітації та пропаганді ...".

Така ідея створення гігантських об'єктів, які з одного боку, були функціональними архітектурними об’єктами, а з іншого – були пам'ятниками епохи та революції, – демонструє також ідею міста, як тотального організму, який повинен постійно розвиватися згідно з ідеями партії.

Такі мистецькі об'єкти за допомогою синтезу технічних і творчих досягнень повинні були впливати на маси, виховувати та конструювати їх.

Радикальна спроба написання політичного наративу через побут і публічний простір була захоплена епохою сталінізму і набула особливих масштабів, починаючи з 1930-х.

Кульмінацією можна назвати конкурс на будівництво Палацу Рад – урядового центру в Москві, який повинен був стати найвищою будівлею в світі. Проект переможця конкурсу Бориса Іофана є канонічною ілюстрацією затвердження вертикалі влади. Пам'ятник був би подібний до піраміди, мав 420 метрів у висоту і грандіозну статую Леніна нагорі.

Проект Палацу Рада Бориса Іофана

За розрахунками будівля мала бути помітною на відстані до 35 кілометрів: тобто на досить великій відстані народ знизу міг дивитися вгору на свого лідера – у такій символічній формі втілювалася субординація між владою та людьми.

Описана модель була повністю запозичена Києвом, який так само оголосив конкурс на побудову урядового центру. Подробиці цієї історії заслуговують на окремий матеріал, але важливо зазначити, що відомий нам нині центр Києва та, зокрема, відрізок від Бесарабки до Європейської були результатом і адресатом ідеологічного навантаження.

Головні площі та вулиці міста зазнавали постійних перебудов та перейменувань відповідно до змін в політиці партії – умовний "постамент" ніколи не лишався порожнім.

До прикладу, на симетричній Бесарабці Європейській площі до 1919 року (тоді вона мала назву Царської) стояв пам’ятник російському імператору Олександру ІІ – його знесли більшовики та перейменували площу на ІІІ-го Інтернаціоналу.

Пам'ятник "Червоноармійцю - захиснику народних мас" на площі III Інтернаціоналу (1920-ті роки)

Постамент залишився і дуже муляв очі, тому на нього встановили нашвидко зроблений із фанери пам’ятник Червоноармійцю, а пізніше замінили на пам’ятник Сталіну і дали площі відповідну назву.

Після ХХ з’їзду КПРС та початку розвінчання культу Сталіна, пам’ятник знесли разом із постаментом, площу перейменували в Ленінського Комсомолу і побудували на ній музей з гігантською скульптурою Леніна всередині.

Можна провести паралелі з порожнім постаментом на Бесарабці – він так само не дає спокою, але подивіться, як змінився контекст!

За більш ніж два роки на цій колоні вже побували несанкціоновані золотий унітаз та такого ж кольору манекени, там була бутафорська Діва Марія, чиїсь прапори та гасла, в цифровому просторі на ній розміщувався майстер Йода та інші поп-персонажі.

Один із тимчасових несанкціонованих об'єктів, що з'являлися на місці поваленого Леніна

Тепер вона стала локацію для тимчасових мистецьких проектів, які так само ініціюються та обираються громадянами. Це свідчать про те, що вже давно назріло ставлення для публічного простору як до місця взаємодії, озвучення своїх думок та позицій через гумор та мистецтво, а не як до місця споглядання (чи ігнорування) ідолів.

Зелений постамент Ритуалу Природи так само гармонійно вписується в візуальність струнких тополь та протяжності бульвару.

Він повністю обгорнутий м’ятою та розмарином, які зцілюють закарбовані в пам’яті його каменю жахи місця — від згадки про шибеницю воєнних часів та потреби ліпити з "народних мас" утопічний радянський проект до травм сьогодення, в якому українці продовжують сваритися через мову, своїх героїв та ідеології, що вони вперто пробираються в міській простір.

Утім, цей проект не означає забуття: в деяких міфологіях та комеморативних традиціях розмарин є символом пам’яті. Через пропозицію лікування постаменту та взаємодії громадян шляхом медитації біля нього, проект створює можливість символічно відновити зв’язок з природою, вивчаючи себе, свою пам’ять та своє відчуття міста.

Крім того, розглядати Ритуал Природи варто за методикою, що її я детально описала в аналізі першого проекту – роботі Населяючи Тіні Синтії Гутієрез.

Ритуал Природи. Фото: Ізоляція. Платформа Культуринх ініціатив

Якщо коротко, враховуючи три аспекти – патронаж, темпоральність та специфіку місця – можна побачити "демократичність" такого підходу до публічного простору, його функціонування як місця взаємодії містян.

На противагу згаданому радянському підходу, в якому пам’ятники були засобом легітимізації влади, "Суспільна Угода" демонструє, що в створенні міського простору важливий передусім досвід громадян, влада ж виконує функцію найнятого народом адміністратора.

Через ініціювання проекту та подальшого отримання дозволів в КМДА, а також відкритого голосування за проекти Ізоляція демонструє, що будь-хто може шляхом мистецтва озвучити важливі для спільнот теми замість того, щоб отримувати "згори" рішення щодо ідолів, героїв чи цінностей.

Темпоральність, в даному випадку – тимчасовість проекту – дає можливість на одному й тому ж місці зробити безліч акцій, кожна з яких може адресувати нові питання.

Жоден монумент не здатен урахувати цінності чи проблеми усіх індивідів чи груп. Якщо в радянські часи цінності визначала партія, а монументальне мистецтво повинно було закарбувати їх на віки, то зараз ситуація інакша.

Зокрема, якщо поглянути на недавній Майдан, то в ньому брали участь громадяни з часто абсолютно протилежними політичними поглядами – там були як анархо-комуністи, так і ультра праві, не кажучи вже про сотні тих, хто могли не ідентифікувати себе політично, проте обурюватися через корупцією чи порушення прав людини; чи хто міг просто бути там "за компанію" чи "за безвіз".

Чи може існувати монумент, який враховує інтереси усіх цих груп? Яким він може бути? Які у нього функції? Які альтернативи?

Тут треба назвати багато інших питань, необхідних для роботи з публічним простором. Важливо те, що усі вони існують в "горизонтальній" парадигмі взаємодії та залучення громадян, а не у "вертикальній" – виховування їх засобами мистецтва.

Варто додати, що низові проекти на кшталт "Суспільної Угоди" значно випереджають офіційну культурну політику України.

Зокрема, декомунізаційні закони, з величезним переліком заборон та, як зазначено в пояснювальній записці, "без потреби суспільного обговорення" – фактично повторюють радянський запит на тотальний контроль публічної сфери.

Більше того, політика Інституту Національної Пам’яті, з їх потугами знищити "радянськість" шляхом просування традиційних та національних цінностей, абсолютно не враховує розмаїття ідентичностей. І це попри те, що на думку істориків, саме відсутність єдиного консенсусу щодо публічної сфери була стабілізуючим фактором у пострадянській Україні.

Повертаючись до Леніна на Бесарабці в такому контексті, треба згадати, що вже на момент його знесення "свободівцями" 8 грудня 2013 року, серед українців розгорнулася інтенсивна дискусія. Далеко не всі підтримують знесення монументів, чи як мінімум підтримують їх фізичне знищення чи халатність щодо їх подальшої долі.

Ініціюючи боротьбу з монументами, українські інститути висловлюють упередження, що закладена в них ідеологія має негативний вплив на людей.

Утім, якщо б вони принаймні спробували дослідити це питання, то дізналися, що для багатьох українців ці пам’ятки не мають ідеологічного чи будь-якого значення взагалі. Для когось вони є згадкою про молодість, ще для когось становлять науковий інтерес.

Можна дослухатися до усіх таких досвідів, а не нав’язувати чергову універсальну "істину," можна, врешті решт, до палких перейменувань та замін ідеологій додати трошки розмарину і м’яти.

Зруйнований Ритуал Природи. Фото: Ізоляція. Платформа Культурних Ініціатив

Оновлення: Поки верстався цей матеріал ІЗОЛЯЦІЯ повідомила, що невідомі знищили значну частину інсталяції. Нагадаємо, що раніше цього року відбувся ще одни напад на мистецький проект, коли невідомі в масках атакували Центр Візуальної Культури та знищили виставку Давида Чичкана.

**В тексті є посилання на:

книжки Бориса Гройса Gesamtkunstwerk Сталін та Art Power;

книжку Бориса Єрофалова-Пилипчака Архитектура Советского Киева;

Закон України "Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки" та поснювальну записку до нього;

Статтю Андрія Портнова "Post-Maidan Europe and the New Ukrainian Studies" в Slavic Review, vol. 74, No. 4 (Winter 2015), pp. 723–731.

Ася Баздирєва, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті