Від Марка Твена до Свена Нордквіста: Куратори Книжкового Арсеналу називають найсмішніші книжки

4112
12 травня 2017

Цього року Книжковий Арсенал уперше пропонує фокус-тему фестивалю.

"Сміх. Страх. Сила" – така назва спеціальної програми, приводом до якої стала 175 річниця виходу друком повного видання "Енеїди" Івана Котляревського.

При цьому ідейне та тематичне наповнення фестивалю розширилося до теми сміхової культури в цивілізаційному масштабі та проблематики сміху в часи криз.

УП.Культура пропонує смішні книжки, рекомендовані шістьма членами кураторської ради Книжкового Арсеналу.

 

Тетяна Терен, кураторка фокус-теми Книжкового Арсеналу, координаторка української програми:

Спочатку мені спав на думку перший роман Сергія Жадана "Депеш Мод" – це один із тих випадків, коли я щоразу нестримно сміялася, чуючи на презентаціях знаменитий фрагмент про степана галябарду і його пісню про "трішечки солоні мамині очі". Але чи можна назвати цю книжку смішною?

Або ж думаю про прозу Михайла Бриниха з його неповторним суржиком – як читач я отримую естетичне задоволення від цієї гри з мовою і жанрами, але так само я не можу назвати "Шахмати для дибілів" чи "Хрустальну свиноферму" просто смішними книжками, бо в них значно більше пластів.

Тому, чесно кажучи, думаючи про смішні книжки, я насамперед згадую видання для дітей. Це саме той випадок, коли сміх виконує свою основну, життєствердну, функцію, коли тебе змушує сміятися будь-яка незвичайна ситуація чи будь-яка найменша гра слів. А може, це ще й тому, що щиро сміятися, не аналізуючи, не дошукуючись причин і передумов, можуть лише діти?

Тож, говорячи про смішні книжки, я згадую свій перший досвід знайомства з "Томом Сойєром" Марка Твена, мумі-тролями Туве Янссон, Нестайковими "Тореадорами з Васюківки", "Вінні-Пухом" Алана Мілна, "Малим і Карлсоном, що живе на даху" і – моїм беззаперечним лідером у цій ніші – "Пеппі Довгоюпанчохою" Астрід Ліндґрен.

Ось це вже дійсно було "читання для реготання", як зветься одна із серій "Видавництва Старого Лева" (шкода, що представлені в ній книжки Джеремі Стронґа я прочитала значно пізніше).

"Пеппі Довгоюпанчоха" Астрід Ліндґрен видавництва "Рідна мова"

Коли ми говоримо про головні книжки нашого дитинства, особливо важливо, ким вони були видані й перекладені. Так ось це було видання з двома повістями Ліндґрен, які вийшли у "Веселці" на початку 1990-х у перекладі Ольги Сенюк.

Пеппі, "в якої мама – ангел, а тато – негритянський король", дійсно була смішною – в усьому. В тому, що була не схожа на інших, що не зважала на будь-які закони і правила, що жила сама у віллі "Хованка", що носила різнокольорові панчохи, що могла запросто підняти свого коня, що метала млинці через усю кухню, що змусила злочинця, який хотів її пограбувати, грати їй на гребінці, доки вона танцюватиме (не забуваймо, що потім вона ще й почастує грабіжників вечерею)...

Цілком очевидно, що, як і кожна книжка Ліндґрен, історія Пеппі не така проста, як могло мені здатися в дитинстві: не слід забувати, що вона була сиротою, тож її постійні вигадки й пригоди – це ще й втеча від самотності, і болю, і ставлення людей довкола.

Насправді це окрема тема – як ми сприймаємо улюблені тексти зі свого дитинства у дорослому віці. Не впевнена, що ми зможемо так само щиро й невтримно сміятися, перечитуючи ці книжки.

Може, різниця цього сприйняття пов’язана ще й з тим, що вперше нам читали ці тексти батьки, а отже, до кожної історії домішувалися і їхня особлива інтонація, і наша любов до цього обов’язкового щовечірнього ритуалу…

Оксана Хмельовська, координаторка Книжкового Арсеналу

"Стонадцять халеп Остапа Квіточки", А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2016 

Якщо обрати замість перегляду сімейного мультфільму повість сучасного українського письменника Сашка Дерманського "Стонадцять халеп Остапа Квіточки", то остання за дотепами й створенням доброго настрою не поступається анімації.

Дерманський – автор не менш смішної трилогії про Чудове Чудовисько й Погане Поганисько – цього разу змальовує сільську освітню систему.

 

До Глинятинської семирічки, колектив якої налічує директора, завучку, старенького фізкультурника й древню вчительку молодших класів, яка навчала ще самого директора школи, приїхала перевірка. Обласні освітні інспектори хочуть закрити неперспективний навчальний заклад, у якому у першому класі навчається тільки двоє "гризунів науки", чи то пак дітей.

І це б сталося, аби не юний лицар освіти, обіцяний молодий вчитель Остап, який хоча щоразу потрапляє у халепи, та рятує школу, випробовуючи всі новітні педагогічні методи й власну винахідливість.

У повісті ще є і паралельний світ пекла з дідьками й недодідьками, який "вилазить" вкінці повісті, тож паралельних жартів не бракує. Книжку раджу ще й тому, що видавець сумлінно ставиться до редагування.

Євгеній Стасіневич, куратор лекторію читати / говорити:

Крістофер Мур, Агнець (в оригіналі: The Gospel According to Biff, Christ’s Childhood Pal – 2002)

Написати серйозну книжку – дражливу, неполіткоректну, драматичну – куди простіше, ніж написати книгу смішну: таку, щоб сміятися вголос і реготати до спазмів. Особисто я подібних текстів в історії літератури знаю вкрай мало (точно можу назвати ще хіба "Швейка", далі треба думати), а за останні років двадцять бачу й взагалі лише один.

 

"Євангеліє від Шмяка, друга дитинства Ісуса Христа"  такий підзаголовок має роман американця Мура, і все в ньому правда. Перед нами, дійсно, розповідь про перші тридцять років життя Спасителя, розказані товаришем останнього, Шмяком, якого воскрешають у наш час якраз задля запису його – точніше, їхньої спільної – історії.

Дитячі і юнацькі роки, зустріч із Меггі, перші прояви надзвичайних здібностей Джошуа, мандрівка на Схід (один іде за любов’ю, інший за мудрістю), волхви, кунг-фу, єті… Фантастично смішно – та чим далі, тим стає тужливіше: довга тінь Страсної п’ятниці лежить на цій оповіді. Ми-то сьогодні точно знаємо, чим усе там закінчиться.

Саме тому навіть і сліду богохульства в книжці нема: навпаки, знайомство з "Агнцем" може бути тестом на читацьку і суто людську притомність. Хто не пройшов – тих обходити стороною.

Бо, може, Мур письменник і нерівний, і нам просто якось тяжко дається англо-американський гумор, однак цей роман – абсолютна і тотальна перемога: стилістична, інтонаційна, сюжетна.

І – етична: такий Христос живіший і миліший за всі ікони і канони. Cміятися – правильно писав Арістотель у другій частині "Поетики"  Ісус любив. Християнство взагалі не про скорботу і журбу, зсередини нього долається смерть – і неминуче приходить радість, посмішка і сміх.

В цьому воно схоже на хорошу літературу, бо тільки така може розсмішити нас по-справжньому. "Агнець" Крістофера Мура робить це мало не на кожній сторінці.

Поліна Городиська, кураторка міжнародної програми:

Згадати наші смішні книжки за останній час важко. І це природно – приводів сміятися меншає щодня. Є сатиричні (Ірванець, Мухарський), є іронічні (Шолтес), є саркастичні (Семесюк, Івченко), є комедійні (це парафія зараз дитячої літератури переважно) – а от просто комічних творів обмаль.

Хіба що законно на думку спадає два романи-в-новелах. І не тільки тому, що це типовий для української комічної прози жанр. Йдеться мені про "Політ золотої мушки" Богдана Волошина і "Трубачі з Підгорбиків" Зоряни Биндас.

 

Обидві книжки – трохи ностальгійні і кумедні оповідки про Галичину і Тернопільщину відповідно. Ексцентричні вчинки пересічних обивателів, трішки етнографічних цікавинок, специфічний регіональний гумор, колоритна мова, якою вправно відтворюють "діалектні жарти"

Автори цих книжок уміють уважно слухати своїх героїв. І майже трилогію складають ці два твори зі смішною і розумною українською книжкою, написаною білоруською мовою – "Дегенеративним словником" Пістончика (Сергія Прилуцького).

Він використовує той самий прийом, здається: кумедні байки, котрі мають відрефлексувати те, що ми інколи називаємо менталітетом певного народу. Тільки там, де у Биндас і Волошина – ностальгія, у Пісточика – жорсткий стьоб.

Так твориться якась така система кривих дзеркал. А те, що в кімнаті сміху інколи буває страшно – не провина дзеркала.

 

Ірина Славінська, кураторка програм "Я – Інший в дзеркалі" та "Обмін речовин"

Лариса Денисенко "Сарабанда банди Сари"

Цей роман  чудовий антидепресант. 2008 року книжка мені смакувала як ковток свіжого повітря. Дуже київський ковток.

"Сарабанда"  це вдалий приклад сучасної міської україномовної культури. 2017 року контекст уже важче пригадати, то я нагадаю.

Десять років тому роман, який послідовно формулював низку україномовних міських мемів і анекдотів – це було дуже круто. "Сарабанда банди Сари"  це книжка про любов і те, що йде з нею "в пакеті".

 

Головному герою Павлові дісталася не лише кохана дівчина Сара, але й all inclusive у вигляді її родини. Дуже комунікабельної родини, що несподівано переїздить пожити в доньчиного хлопця, поки в них у квартирі триває ремонт.

Це старт для чудової комедії про зіткнення світів, характерів і поколінь.

Варто додати також, що за сюжетом уся Сарина родина  це типова київська єврейська родина, з усім багажем стереотипів, легенд і жартів на цю тему.

Мене вразило, як делікатно Лариса Денисенко працює з цим матеріалом. Виходить нереально смішно. Цей сміх доброзичливий, він про будь-кого з нас  як і в кожному великому місті, де все так перемішалося.

Юлія Козловець, кураторка дитячої програми

Серія "Пригоди Петсона і Фіндуса", Свен Нордквіст, в перекладі Галини Кирпи

Практично по всьому світу діти від 3 до 99 років знають персонажів шведського ілюстратора і письменника Свена Нордквіста – цікавого і непосидючого кошеня Фіндуса і буркотливого дідуся Петсона. Українською серія дотепних історій про їхні пригоди виходила друком у видавництві "Навчальна книга Богдан".

Петсон ідеально підходить на роль героя дитячої книжки. Це розсіяний і забудькуватий дивак. Він влаштовує своєму кошеняті день народження тричі на рік просто тому, що так веселіше. Він прив'язує до хвоста Фіндуса жовто-червону фіранку  для гри з сусідським биком в доганялки.

 

Разом вони рятують курей від лисиці, а лисицю від сусіда, святкують Різдво і Новий рік, йдуть у справжній похід і ночують у наметі просто у дворі.

Сусіди пліткують, що старий Петсон дуже дивно поводиться. Але не факт, що праві вони, а не він.

Свен Нордквіст з дитинства хотів стати художником. Це в нього не одразу вийшло, але згодом він став одним із найпопулярніших у світі дитячим автором і ілюстрацій, і текстів.

На перший погляд здається, що в його ілюстраціях панують безлад і хаос, мільйон дрібних деталей штовхаються і сперечаються за місце. Часто в цих малюнках можна роздивитись героїв, про яких взагалі не йдеться в тексті, і вони живуть своїм, не менш цікавим життям.

Все продумано до деталей, а скільки цих найсмішніших дрібничок можна помітити в самому житлі Петсона: ось і його смішні винаходи, ось і тумбочка на лижах, ось і курочки п'ють чай в намисті, а яйця лежать в гніздах з брязкальцями, ось і довжелезна булочниця і ... багато-багато-багато ще цікавого!

На сторінках цих книг панує такий затишок, така доброта. Все в його історіях зовсім по-доброму смішно, просто і чесно! Це справжні дитячі книги, до яких часто, під виглядом спільного читання, хочеться доторкнутися і дорослим.

Оксана Щур, спеціально для УП.Культура

Титульне фото на сторінці: Dirima/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті