«ДНК особистості». Уривок з бестселера Девіда Брукса

2683
13 травня 2017

Щороку ми дізнаємося дедалі більше нових слів у галузі економіки, комп’ютерних технологій і маркетингу, натомість невпинно зубожіє наш лексикон у сфері етики й моралі.

Відомий американський публіцист, викладач Єльського університету Девід Брукс б’є на сполох: очевидно, що сучасне суспільство у гонитві за новаціями нехтує усталеними етичними принципами, втрачає моральні стимули й ідеали.

Його резонансна книжка "ДНК особистості", яка невдовзі виходить в українському перекладі у видавництві "Наш Формат" саме про це – про те, як переглянути власні пріоритети і зосередитися на внутрішніх чеснотах, сформувати сильний характер, стати гідною особистістю, віднайти душевну гармонію і щастя.

УП.Культура пропонує читачам уривок з цього визнаного бестселера, що потрапив у мастрід-список самого Білла Ґейтса та ввійшов до переліку найкращих книг року, складений виданням The Economist.

***

Щонеділі ввечері моя місцева громадська радіостанція ретранслює старі програми.

Кілька років тому я їхав додому й слухав за кермом програму "Королівський концерт". Це був концерт, який вийшов в ефір для військових під час Другої світової війни.

Епізод, на який я натрапив, виявився радіопрограмою, що транслювалася наступного дня після Дня перемоги над Японією 15 серпня 1945 року. У головних ролях були деякі з найвидатніших постатей століття: Френк Сінатра, Марлен Дітріх, Кері Ґрант, Бетті Девіс і багато інших. Проте найразючішою особливістю шоу була його загальна атмосфера, сповнена скромності й прагнення триматися в тіні.

Союзники лишень здобули одну з найславетніших військових перемог в історії людства. Однак ніхто не бив себе у груди. Ніхто не зводив тріумфальних арок.

"Здається, оце й усе, – розпочав ведучий Бінґ Кросбі. – Що сказати в таку хвилину? Не варто підкидати свого капелюха в повітря. Це для звичайних свят. Я вважаю, єдине, що кожен може зробити, це подякувати Богові, що все закінчилося".

Залунала урочиста версія "Аве Марії" у виконанні мецо-сопрано Різ Стівенс, і потім, узагальнюючи атмосферу, знову заговорив Кросбі: "Утім, сьогоднішній день ми переживаємо зі смиренням у глибині душі".

Ця думка повторювалася протягом усієї програми. Актор Мередіт Бьорджесс прочитав уривок зі статті військового кореспондента Ерні Пайла.

Пайл загинув за кілька місяців до закінчення війни, та в статті він визначив наперед, що означатиме ця перемога: "Ми виграли цю війну завдяки нашим хоробрим чоловікам і багато чому іншому – завдяки Росії, Великобританії та Китаю, плину часу й тому, що щедро обдаровані природними ресурсами. Ми перемогли не тому, що Провидіння створило нас кращими за решту людей. Я сподіваюся, що в нашій перемозі ми відчуємо більше вдячності, ніж гордості".

Шоу віддзеркалювало реакцію країни загалом. Бувало, звісно, що під час святкувань емоції виплескували через вінця. Матроси в Сан-Франциско захопили канатну дорогу й пограбували магазин лікеро-горілчаних напоїв. Вулиці кравецького кварталу Нью-Йорка були вкриті 10-сантиметровим шаром конфеті. Проте настрій був суперечливий. Радість поступилася місцем серйозності й сумнівам у собі.

Утім, радість перемоги була частковою, бо війна стала настільки епохальною подією й пролила такі ріки крові, що окрема людина проти неї почувалася мізерною. Зважаючи, до того ж, і на те, як закінчилася війна в Тихому океані – вибухом атомної бомби. Увесь світ тоді став свідком дикої жорстокості, на яку здатні людські істоти.

Ось тут і зараз була зброя, яка могла зробити цю жорстокість апокаліптичною. "Звістка про перемогу була настільки ж просотана скорботою й сумнівами, наскільки й радістю та вдячністю", – написав того тижня Джеймс Ейджі у передовиці для журналу "Тайм" (Time).

Проте скромна атмосфера Королівського концерту була не просто чимось на зразок настрою чи стилю. Люди в тій передачі були частиною однієї з найзначніших історичних перемог усіх часів, але вони і словом не обмовилися про власну винятковість.

Вони не друкували наліпок на бампер, які відзначали б їхню особисту неперевершеність. Їхнім першим інстинктивним бажанням було нагадати собі, що вони, по суті, нічим не кращі за когось іншого. Їхнім колективним імпульсом було застерегти самих себе проти гордості й самовихваляння. Вони інтуїтивно опиралися природній людській схильності до надмірного себелюбства.

Я приїхав додому раніше, ніж програма закінчилася, і якийсь час продовжував слухати концерт уже на під’їзній доріжці біля будинку.

Потім я зайшов додому й увімкнув футбольний матч. Квотербек передав короткий пас ресіверу, якого майже миттєво на другому метрі збили з ніг суперники. Гравець захисту зробив те, що зараз роблять усі професійні спортсмени в моменти особистих досягнень. Коли камера затрималася на ньому, він виконав хвалькуватий переможний танок.

У мене майнула думка, що я спостерігав більше самозвеличення після успішної комбінації на двох ярдах, ніж після перемоги Сполучених Штатів у Другій світовій війні. Цей неістотний контраст став точкою відліку для низки міркувань.

Мені подумалося, що така відмінність може символізувати зсув у культурі, зсув від культури скромності, яка твердить: "Немає нікого, кращого за мене, але і я не кращий за когось іншого", – до культури самореклами, яка заявляє: "Подивися на мої досягнення, я дуже особливий". Той контраст був немов вхідною брамою до різних життєвих шляхів у цьому світі.

 Книжка визнана бестселером New York Times та Wall Street Journal

Маленьке "я"

За роки, що минули після того пам’ятного випадку з "Королівським концертом", я детально вивчив і переосмислив той період і роль видатних людей тієї доби. Завдяки цьому дослідженню я збагнув насамперед те, що ніхто з нас не захотів би повернутися до культури середини ХХ століття.

У ній було більше расизму, сексизму й антисемітизму. Якби ми жили в ті часи, більшість із нас не мали б тих можливостей, що маємо тепер. Крім того, це була нудна культура з прісною їжею й однаковими житловими умовами.

Це була емоційно холодна культура. Зокрема батьки часто були не здатні висловити свою любов до власних дітей. Чоловіки були неспроможні побачити глибину у власних дружинах. Багато в чому нинішнє життя стало ліпшим, аніж тодішнє.

І раптом мені спало на думку, що, можливо, тоді така риса, як скромність була поширена більше, ніж тепер, що тоді був моральний клімат, який корінням сягав глибини віків, але нині втратив свою вагу, і спонукав людей бути більш скептичними до власних бажань, краще усвідомлювати власні вади, більше зосереджуватися на боротьбі зі своїми недоліками й перетворенні слабких сторін на сильні.

Люди тієї традиції були менш схильні вважати, що потрібно обов’язково негайно ділитися з усім світом кожною думкою, емоцією чи кожним досягненням.

Масова культура видавалася більш стриманою в епоху "Королівського концерту". Тоді не було меседжів на футболках, не було знаків оклику на клавіатурах друкарських машинок, не було розмаїття стрічечок із побажаннями з будь-якого приводу, ані марнославних номерних знаків для авто, ані наліпок на бампер із гаслами особистого чи етичного характеру.

Люди не хизувалися своєю належністю до університету чи тим, де провели відпустку, приклеюючи маленькі наліпки до заднього скла своїх автівок.

Коли хтось, маючи занадто високу думку про себе, вистрибував зі штанів, самовдоволено співаючи собі дифірамби, соціальні санкції (якщо вже вони застосовувалися) були жорсткішими. Суспільні принципи були втілені в скромному стилі таких акторів, як Ґрегорі Пек і Ґері Купер, чи персонажа Джо Фрайдей із серіалу "Драґнет".

Коли Гаррі Гопкінс, помічник Франкліна Рузвельта, втратив сина під час Другої світової війни, вищі військові чини намагалися забрати решту його дітей від гріха подалі. Гопкінс відхилив цю ідею, написавши в стриманій манері, яка була в ширшому вжитку в ті часи, що інші його сини не повинні отримувати безпечні призначення лише тому, що їх брату "не пощастило в Тихому океані".

З двадцяти трьох чоловіків і жінок, які працювали в кабінеті Дуайта Ейзенхауера, лише один – міністр сільського господарства – опублікував згодом мемуари, і вони виявилися настільки формальними й нецікавими, що від них хилить у сон.

На момент початку роботи адміністрації Рейґана вже дванадцять із тридцяти членів його кабінету видали мемуари, переважна частина яких були саморекламою. З огляду на цінності, прищеплені в дитинстві, Буш-старший, який виховувався в ті часи, балотуючись у президенти, уникав розмов про себе.

Якщо спічрайтер у якійсь із його промов уживав слово "я", він несвідомо йог викреслював.

Уся команда Буша старшого постійно вмовляла його: "Ти балотуєшся в президенти. Ти мусиш говорити про себе". Зрештою вони його затероризували, і якось він поступився. Але наступного дня йому зателефонувала мати.

"Джордже, ти знову говориш про себе", – сказала вона. І Буш повернувся до принципу: жодних "я" в промовах, жодної самореклами.

Велике "я"

Протягом наступних кількох років я зібрав дані, які наводять на думку про те, що ми стали свідками значного зсуву від культури скромності до культури, яку можна назвати "Велике "я"", від культури, що заохочувала людей ставитися до себе скромно, до культури, яка спонукає їх вважати себе центром Всесвіту.

Натрапити на такі дані було нескладно. Наприклад, у 1950 році Інститут Ґеллапа робив опитування серед випускників середньої школи, чи вважають вони себе дуже важливими особами. Ствердну відповідь на це питання дало 12 відсотків опитуваних.

З тим самим питанням звернулися в 2005 році, однак цього разу важливими особами вважали себе вже не 12, а 80 відсотків.

У психологічній практиці є тест на нарцисизм. Опитуваним зачитують низку тверджень і пропонують визначити, чи згодні вони з цими твердженнями. Наприклад: "Мені подобається бути в центрі уваги", "Я обов’язково скористаюся нагодою похвалитися, адже я особливий", "Хтось має написати мою біографію".

За останні два десятиріччя середній показник нарцисизму виріс на 30 відсотків. Дев’яносто три відсотки молоді оцінюють себе вище, ніж це було в середньому лише двадцять років тому. Найбільша кількість опитаних обрали твердження "Я видатна особистість" і "Мені подобається дивитися на власне тіло".

Водночас із відчутним підвищенням самооцінки надзвичайно посилилося прагнення до слави. Раніше для більшості людей серед життєвих пріоритетів слава займала останні позиції. У 1976 році було проведено дослідження, під час якого опитуваним пропонувалося скласти перелік своїх життєвих цілей. Прагнення до слави опинилося на 15 місці з 16-ти.

У 2007 році 51 відсоток опитаної молоді відповів, що бути відомим є однією з їхніх найважливіших особистісних цілей.

Під час одного з опитувань серед дівчат середньої школи дослідники поцікавилися, з ким вони хотіли б пообідати. Перше місце посіла Дженіфер Лопез, на другому опинився Ісус Христос, на третьому – Періс Хілтон. Потім дівчат запитали про те, яку з наведених професій вони обрали б.

Виявилося, майже вдвічі більше охочих бути особистим асистентом знаменитості, наприклад Джастіна Бібера, ніж президентом Гарварду. (Хоча, якщо чесно, я майже впевнений, президент Гарварду також радше був би особистим асистентом Джастіна Бібера).

Досліджуючи масову культуру, я натрапляв на ті самі меседжі скрізь: "Ти особливий. Довіряй собі. Будь чесним із собою". Мультиплікаційні фільми студій "Піксар" (Pixar) і "Дісней" (Disney) безперервно розповідають дітям, які вони чудові.

Тими самими кліше нашпиговані промови з нагоди урочистого вручення дипломів випускникам: "Слухай своє серце. Відкинь обмеження. Прокладай свій шлях. Ти зобов’язаний здійснювати великі справи, тому що ти насправді надзвичайний". Це проповідь упевненості в собі.

Як сказала Еллен Дедженерес у своєму напутньому слові 2009 року, "Моя вам порада: будьте вірними собі, і все буде добре".

Знаменитий шеф-кухар Маріо Баталі радив своїм випускникам дотримуватися "своєї правди, яка є послідовним вираженням тебе". Анна Квіндлен переконувала ще одну аудиторію мати мужність "поважати свій характер, свій розум, свої здібності і, відтак, свою душу, прислухаючись до її чистого дзвінкого голосу замість того, щоб керуватися каламутними меседжами полохливого світу".

У своєму бестселері "Їсти. Молитися. Кохати" (можливо, я єдиний чоловік, який дочитав його до кінця) Елізабет Ґілберт написала, що Бог проявляє себе за допомогою "мого власного голосу з глибини мого власного я. Бог живе у тобі, він і є ти, саме такий, яким ти є".

Я почав вивчати, як ми виховуємо наших дітей, і виявив ознаки цього духовного зсуву. Наприклад, у перших довідниках для дівчат-скаутів пропагувалася етика самопожертви й скромності. Найбільшу перешкоду для щастя, застерігав довідник, створює занадто палке бажання бути в центрі уваги.

На 1980 рік акценти були вже зовсім інші. Наприклад, "Останнє слово за тобою: довідник для дівчат старших скаутів і скаутів-кадетів" радить їм приділяти більше уваги собі: "Як поглибити зв’язок із собою? Що ти відчуваєш? Кожна з можливостей старших скаутів здатна певним чином допомогти тобі краще зрозуміти себе… Щоб отримати повне й різнобічне уявлення про свої відчуття, переконання і вчинки, став себе на передній план".

Зсув можна виявити навіть у словах, що лунають від проповідника. Так, Джоел Остін, один з найпопулярніших сьогодні пасторів мегацеркви, працює у Х’юстон, штат Техас.

"Господь не створював тебе посередністю, – пише він у своїй книзі "Стань ще кращим".  Ти створений особливим. Ти створений для того, щоб лишити свій слід у цьому поколінні… Повір: ти обраний, тебе помітили і твоє призначення – жити перемогою".

"ДНК особистості", Девід Брукс. Видавництво "Наш формат"

Титульне зображення на сторінці: vitstudio/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті