Павло Гудімов: Візуальна інформація в наш час важливіша за текст

1660
19 травня 2017

Галерист-куратор-видавець-бібліофіл Павло Гудімов виступає співкуратором масштабної тематичної програми УКРАЇНСЬКА ВІЗУАЛЬНА КНИГА на "Книжковому Арсеналі".

Цього року фестиваль з підназвою "Сміх. Страх. Сила" присвячений сміховій культурі загалом і сміхові в часи кризи, а приводом для такого вибору теми стала річниця виходу повного друкованого видання "Енеїди" Івана Котляревського.

Відповідно, програма УВК, підготовлена Гудімовим  разом з мистецтвознавцем Діаною Клочко, включає кілька тематичних історичних виставок, передусім  "Енеїду" Базилевича" та "Один кілометр "Перцю".

Крім того, Гудімов і видавництво "АртБук" представляють на книжковому форумі кілька новинок у жанрі, визначеному ним як "візуальна книга".

Напередодні відкриття "Арсеналу" Гудімов розповів УП.Культура про нові  візуальні книжки, нові формати виставок, перевідкриття мистецької спадщини в програмі УВК і про важкий вибір бібліофіла.

Павле, ви протестували програму УКРАЇНСЬКА ВІЗУАЛЬНА КНИГА на львівському Форумі видавців.  Які зробили висновки, які запити з’ясували, і якою буде програма УВК на "Книжковому Арсеналі"?

– Проект почався з того, що одного разу в "Я Галерею" зайшла Діана Клочко (мистецтвознавець, лекторка, авторка багатьох видавничих проектів – УП.) і каже: так дивно, що ніхто не займається мистецькою книгою (термін "візуальна книга" виник пізніше, і він  трохи штучний).

Павло Гудімов і УКРАЇНСЬКА ВІЗУАЛЬНА КНИГА. Фото надане авторкою

Ми поговорили й  вирішили: а навіщо чекати, поки хтось це зробить? Чудово знаючи, скільки в нас є малих видавців, які друкують мистецькі книги, і як усім не вистачає єдиної платформи, ми вирішили зробити такий проект у Львові, в рамках Форуму видавців.

Але сказали Олександрі Коваль, що платформа не має бути в Палаці мистецтв, де переважає ярмарковий формат, і вона запропонувала чудове місце готель "Леополіс", де є красива зала і затишний внутрішній дворик. За два тижні ми склали програму це були окремі презентації, розбавлені лекціями.

Ми орієнтувалися на мистецьку книгу, фотографічну, ілюстровану, в тому числі й на дитячі ілюстрації, трохи засвітили комікс і мистецький каталог, який зазвичай не представлений ані на ярмарках, ані на фестивалях. Враховуючи дуже вузьку аудиторію візуальної книги в Україні, ми не сподівалися на великий успіх проекту. Але отримали фантастичний результат: були такі випадки, коли Форум уже закрився, а люди ще сиділи в нас і слухали лекції.

Отже,  формат був відпрацьований емпіричним шляхом, і ми зрозуміли, що на "Книжковому Арсеналі" потрібно показати візуальну книгу  ще масштабніше. І,  враховуючи можливості площі, зробити це разом із виставковими проектами.

Наприклад, у нашій програмі буде перша презентація в Арсеналі "Діячів України" від Pictoric це новий формат книги, коли ілюстрація стає головною інформаційною складовою.

Буде книжка "Енеїда Базилевича". Це книга про книгу, новий жанр, який ми започатковуємо. Упорядниками були ми з  Діаною Клочко, серед авторів –  Поліна Ліміна та Олексій Базилевич, син художника. Плюс буде виставка малюнків Базилевича до "Енеїди" – така собі заявка на більшу виставку, яка відбудеться в НХМУ.

Ілюстрація до "Енеїди" Анатолія Базилевича, 1962, папір, туш, гуаш

Ми також представляємо книжки, видані в перші роки незалежності, які стали раритетами: наприклад, відшукали видання з ескізами до "Енеїди" Базилевича, яке зробила Ірина Садова.

Жанр "книга про книгу", коли ми апелюємо до пам’яті, буде також проявлений у проекті Поліни Ліміної  "Як у Тіні" – це робота про Георгія Якутовича як ілюстратора "Тіней забутих предків"(1967).

Зараз я розробляю новий формат виставок – виставка-книга, коли книжка стає одним з головних  експонатів. З фільмом ми вже попрацювали, тепер мені цікаво, як можна розкласти книгу.

Українська Фотографічна Альтернатива (УФА) разом із "Родоводом" представлятиме фотографічний пласт. Плюс відбудуться кілька дискусій про книжки і каталоги художників.

Pictoric робить шикарний проект з ілюстрації. Неочікувана виставка Оноре Дом’є, батька карикатури, тому що тема Арсеналу – сміх, сатира, карикатура. Це буде невеличка добірка оригіналів літографій від 1840 до 1870-х років, замовлених через Францію. Її не так легко зробити, як здається на перший погляд, бо хоч це й тиражні роботи, але ми шукали перше видання.

Оноре Дом'є, Китайський пузань. 1834 літографія

Крім того, буде виставка – вона називається "Нестандарт" просто фантастичного майстра книги, який  зламав усі стандарти, Вернера Клемке (1917-1994). Це німецький графік, ілюстратор, людина з неймовірною фантазією, мастодонт, який вплинув на те, як виглядає сучасна книга і дитяча, й ілюстрована. Ми покажемо його книжки й плакати. Остання виставка Клемке в Україні була в 1974 році в Одесі, в художньому музеї.

І Сергій Адамович, і Георгій Якутович, і Анатолій Базилевич дуже добре  знали творчість Клемке, який у 1950-ті роки започаткував нові напрямки в дизайні книг, які вони продовжили в 1960-ті.

Ваш проект – кураторський чи панорамний?

– Скажу відверто, в нас не такий великий  вибір візуальних книг, щоб ми могли обирати тему нас вій смак. Є тема Форуму або "Книжкового Арсеналу"  і ми частково підлаштовуємо свою програму під неї. Але точно можу сказати, що УВК відображає реальний стан речей в царині візуальної книги, і ми відкриті до якісних, незалежних проектів.

Постер до фільму "Капітан з Кепеника", ілюстрація Вернера Клемке, 1957

Ви бачили в "Я Галереї" виставку фотографій Михайла Вайнштейна, а Юрій Осламовський і Валерій Сахарук видали шедевральну книжку фотографій  Вайнштейна. У них немає свого видавництва,  і вони не будуть з однією книжкою йти на ярмарок. А наша платформа має її популяризувати,  з’єднувати продавців з покупцями.

Перетворювати УВК в окремий ярмарок ми не збираємося, але як окремий субфест, за умови, що ми знайдемо хоч якісь додаткові ресурси, УВК міг би показатися й в інших містах України – як у музейному просторі, в галереях, так і "причепом" до художніх подій.

Ви не узурпуєте повністю художню частину Книжкового Арсеналу?

– Ми взагалі нічого не узурпуємо, ми тільки модеруємо і селекціонуємо.

Тобто будуть художні проекти і поза УВК?

–Так, у тому числі проект "Я Галереї" з Андрієм Сагайдаковським. Те, що УВК має стосунок до спецпроектів, є, скорше, наслідком моєї кураторської практики, нашої співпраці з "Мистецьким Арсеналом", проектів Діани Клочко, нашої співпраці з НХМУ тощо.

Один із найскладніших проектів – величезна виставка "Один кілометр "Перцю", на якій представлено сотні номерів українського сатиричного журналу, обкладинок, карикатур. Ми навіть вийшли на сім’ї, в яких збереглися маленькі архіви "Перцю".

Обкладинка журналу "Перець", малюнок В. Зелінського (1965)

Ми також представимо оригінальні карикатури – і не тільки тих художників, які дожили до сьогоднішнього дня – Василенка, Сахалтуєва, Козюренка. Один колекціонер надасть нам кілька номерів "Червоного перцю", який виходив до війни. Плюс у нас є надзвичайні артефакти з колекції родини Козюренко, є військові листівки 1942-43 років, які випускав "Перець", – про це навіть не написано в книжках.  

Повірте, це дуже неоднозначний проект: у часописі були і гумор та сатира, і пропаганда й відверта  партійна ідеологія. Часом через цей формат знищували невгодних – як у випадку карикатура на Солженіцина, якого вигнали з СРСР.

На виставці  ми показуємо, як працює пропаганда – до сьогодні в наших сусідів ми бачимо жидобандерівців, яких у 1980-ті роки малювали в "Перці". Ми отримуємо величезний пласт політичної карикатури на Америку як на головного ворога, і ми можемо це екстраполювати на сьогоднішні події.

А якщо вам хочеться зануритися далі в часовому вимірі, подивіться Дом’є і зрозумійте, наскільки критика буржуазного суспільства, політична сатира не втрачають своєї актуальності.

Звісно, змінюється форма. Сьогодні найефективнішою формою карикатури напевно є фотожаба.  Карикатура стала  кумедним явищем з минулого, вона втратила  свою  колишню силу.

– А Charlie Hebdo?

– Я був, до речі, на величезній виставці про Charlie Hebdo в Празі, і в  мене змішані відчуття щодо якості виконання. Це не мистецька карикатура, хоча й зроблена вона професійно; у неї, швидше, ілюстративна функція.

В Україні карикатура –  це дуже якісний візуальний  пласт. Я з дитинства з величезним захопленням згадую роботи Радни Сахалтуєва,  хоча він відхрещується від "Перцю" в своєму інтерв’ю Олександрові Ляпіну. До слова, Сахалтуєв і Василенко дали дуже гарні інтерв’ю, і деякі речі, найгостріші, попросили не вказувати. Це їхнє право, але маю надію, що колись вони погодяться це надрукувати.

Анатолій Василенко – геніальний ілюстратор, уже в незалежну добу він взяв на свої плечі дитячу сатиричну газету "Перченя". Зараз ми можемо казати про туманність "Перцю" в добу незалежності, тому не беремо цей проміжок для виставки і закінчуємо 1991-м роком.  

Формат УВК буде однаковий для Форуму і "Арсеналу"?

– Ні, навіщо? Є видавці й теми, які вони беруть, а як це буде проявлено кожного разу, ми обговорюємо нашим великим колективом та людьми з професійного середовища.

Після  зустрічі з кураторкою "Книжкового Арсеналу" Оксаною Хмельовською, яка  розповіла про теми "Книжкового Арсеналу",  ми скоординували нашу програму із загальною темою. Важливим був контакт із Данилом Нікітіним з НХМУ.

Коли ви говорите про УВК, скільки видавництв-суб’єктів цього процесу ви маєте на увазі?

– Думаю, 30 набереться. Але зараз візуальна інформація йде у книжках нарівні з текстом,  або навіть є більш визначальною, тож наш формат якраз  розрахований на перспективу.

Якби ви самі не були видавцем, чи зацікавив би вас такий майданчик?

– Думаю, так. У співпраці з іноземними партнерами ми робили великі бук-шоу, які підказали формат. Але я – великий бібліофіл, і потреба видавати щось – це просто неможливість не видавати.

Ви самі розумієте, наскільки некомерційним напрямком є мистецькі видання, адже в цій сфері маленькі наклади, а підготовча робота триває довго. Більшість видавців у цій ніші працюють за ідею. Комерційно успішних видань дуже мало, бо в нас поки немає ринку візуальної книги, тоді як у всьому світі вона продається в потужному сегменті книгарень – в музейних магазинах.

Що видає "Арт-бук" до "Книжкового Арсеналу"?

– Ми представляємо на "Книжковому Арсеналі" три книги.

Перша – книжка "Дмитро Горбачов. Случаї", яку ми з Тетяною Філевською давно обіцяли Дмитру Горбачову. Це видання про візуальне мистецтво, але призначене воно для читання,  – критика, спогади, розповіді про художників.

Обкладинка книжки "Як у Тіні", видавництво АртБук

Друга книжка –  "Енеїда Базилевича", а третя – вже згадана "Як у Тіні", видання про Георгія Якутовича-ілюстратора, де будуть фотографії з його фотоархіву. Наприклад, світлини Володимира Юрчишина, що був дуже не тільки талановитим  дизайнером книги, графіком, алей талановитим  фотографом.

Ще одне відкриття – Георгій Якутович-фотограф. Хто знав його в цьому амплуа? Та ніхто. Якби я не поїхав в село Дземброня і не зайшов до Марії Іллюк, яка розповіла, що він не розлучався з фотоапаратом, ця історія лежала б далі під товщею часу.

Тож я приїхав до Сергія Якутовича і сказав: де фотографії? Виявляється, є сотні слайдів, фантастичні кольорові фотографії, які робив Якутович-старший. Його захоплення деревами – це окремі виставки. Колись вони безумовно  будуть. Кожен із цих проектів  є заявкою на продовження досліджень у більш монументальниих форматах.

Зробити книгу – це величезний азарт, але й великий ресурс. Якби в нас  працювало 100 людей, тоді б дослідження рухалися швидше, але нас  лише 10, і ми всі втягнені в створення одного продукту.

Але видання книжок – як наркотик. Тож попереду буде велика кількість досліджень, пов’язаних і з минулим, і з сучасним мистецтвом, але не в звичному форматі каталогу, а у форматі книжок,  які ми вже готуємо до львівського форуму.

"Енеїда Базилевича", видавництво АртБук

Який ваш звичний тираж?

– 1000 екземплярів. Дуже невеликий наклад.

Тобто це пряма дорога до бібліографічного раритету?

– А в нас уже є книжки, які зараз важко знайти – альбом Олександра Чекменьова 2008 року, наприклад, чи Миколи Сеньковського з карпатськими листівками 1925-1932 років. На мою думку, що далі, то візуальна книга буде популярнішою.

Очевидно, щоб візуальна книга мала ширший ринок, її треба перекладати, як мінімум, англійською.

– Так. Зараз у більшості книжок ми робимо резюме англійською мовою. Але я чудово розумію, що такий варіант, як у "Тінях забутих предків", коли окремо є англомовне видання буклету і окремо україномовне – це єдиний правильний варіант.

Але поки ми не будемо мати нормального англомовного ринку, навіть 1000 екземплярів для нас – непідйомна ноша.

Фото з книжки "Як у Тіні"

А продажі через Amazon?

– Про результати продажів на Amazon потрібно запитувати в Лідії Лихач, директорки видавництва "Родовід", тому що вона – один із піонерів цього напрямку.

Поки УВК не відправила заявку на Франкфуртський ярмарок, ми давали кілька книжок на презентацію на українському стенді. Але там відбувається багато літературних презентацій і мало візуальних, тож УВК має змогу стати візуальним репрезентантом України на міжнародних ярмарках.

Ми зрозуміємо потенціал візуальної книги, зробимо виставки і отримаємо хоч якусь дистрибуцію. Бо ярмарок, як на мене – це не продаж книг, а пошук інтересу до нашого потенціалу.

Я буду говорити на цю тему з МЗС і Мінкультом. Сподіваюся, коли почне працювати Інститут книги, українську візуальну книгу нарешті почнуть збирати бібліотеки й архіви. Бо зараз її собівартість завжди виходить дорожчою, і такі видання не потрапляють у закупки, тому для бібліотек їх наче не існує.

Якщо говорити про візуальність, про естетичність книжок, років 10 тому видавці, здається, просто не звертали на це уваги. Намагалися видати важливі тексти ледь не на туалетному папері. І якщо порівняти сіру "Шкільну бібліотеку" "Фоліо" і концептуальну, мистецьку від "Основ" – це просто "два світи, два дитинства".

– А що закуповується? Дешева література. Минулого року в Мінкульті представляли книжки, закуплені для бібліотек, і я був просто вражений. Там  було 5-6 якісних видань, а в решти – дизайн і поліграфія жахливі, наче в 1990-х: нате бібліотеці те, що взагалі нікуди не піде. Гарний матеріал, естетично й технічно зроблений як сміття.

Я вважаю це неприпустимим. Навіщо закуповувати лише те, що коштує до 100 гривень? Зрозуміло, що професійне не може бути дешевим.

Розворот книжки "Як у Тіні"

Якщо брати глобальні світові тренди у книговиданні й локальну школу, як у нас із пропорціями?

– Це дуже важке питання. Якщо брати українську книжкову школу 1960-х – початку 1970-х років і сучасну, можемо констатувати втрату традиції. Як не дивно, ця тяглість певною мірою проявляється в авторських шрифтах і поступово зникає в книжковому макеті.

Це означає або неможливість адаптувати якісь речі, які складають поняття "національної книжкової школи", або страх  брати найкращі зразки, зроблені в радянський час і визнавати їх найважливішими українськими книжками.

Я кажу про "Землю" з ілюстраціям Адамовича, "Тіні забутих предків" Якутовича, книжки Базилевича.

А скільки  чудових дитячих видань! А ілюстраторів, які відштовхувалися від станкової графіки, книжково-шрифтового дизайну! Де ви сьогодні можете подивитися  роботи Володимира Юрчишина?

Треба відкривати ці імена – ми відновимо школу, коли  будемо розуміти, що є фундамент. Я не кажу, що обов’язково треба бути національно орієнтованими, йдеться про глобальний книжковий дизайн з нашими особливостями.

Зараз молоді дизайнери й графіки мислять глобально. Я кажу не тільки про Pictoric , які вже майже класики, а про молоде покоління, яке тільки закінчує академію.

Маю надію, що в них будуть замовлення, що буде зростати цей ринок праці, ринок дизайну, макету, ілюстрації, і ми з вами ввійдемо в світ цивілізованих країн.

Каталоги – жанр на любителя.  Як документація проекту каталог потрібен для фахівців, як емоція він зачіпає тільки тих, хто виставку бачив. Це вузький сегмент чи можна його зробити популярним, щоб він став об’єктом бажання?

– Думаю, це питання компетенції і бажання людей, які роблять каталоги – чи це буде нішевий продукт до виставки, чи самостійне видання. За виставкою "Тіні забутих прекдів" ми зробили головний каталог як книгу, яка може працювати і без виставки, бо ставили перед собою таке завдання.

Якщо ми говоримо про музейну систему, вона більше зациклена на тому, щоб показати виставку, але є і неймовірно якісні каталоги.

Наприклад, проект Fantastique! Національної бібліотеки Франції, де зібрана графіка до символізму і графіка символізму. Неймовірно. Я не бачив виставки, але купив каталог, бо він зроблений на найвищому  рівні.

Або книжка по виставці Макса Клінгера, яка пройшла  в Страсбурзі років 5 тому. До речі, такої якісної книжки про німецького художника Клінгера, як зробили французи, в Німеччині немає.

А тираж каталогу до  виставки "Маги землі", яку доволі давно зробив Жан-Юбер Мартен у центрі Жоржа Помпіду, додруковують і досі, бо рука сама до нього тягнеться. Я так само не зміг встояти і купив цей каталог – дуже якісний і дуже цікавий.

Музейний  сегмент у цілому став настільки блокбастерним, що розцінювати каталог як додаток можна тільки з української дзвінниці.

Прикро, що в Україні не перекладаються і не виходять власні книжки про моду, бо це величезний пласт візуальності.

– Це правда. Але подивіться, скільки українською мовою вийшло книжок про світове мистецтво. Нуль. У тій самій  Росії про всіх можна прочитати своєю мовою – і про імпресіоністів, і про Дюрера, і про Ренесанс.

А що українською мовою є? Або ж вважається, що українці повинні читати російською,  англійською чи французькою. Тому нам треба подбати про те, щоб українська і україномовна візуальна література стала частиною глобального контексту, а не тільки  локального.

Оскільки в УВК два куратори, які у кожного з вас сильні сторони і як ви розподіляєте обов’язки?

– Діана дуже сильна в програмних речах, я  – більше куратор виставок, спецпроектів і чіткіше розумію перспективні напрямки в книговиданні. Я  більше обізнаний зі світовим контекстом, який екстраполюю на Україну, а Діана дуже добре орієнтується в українському сегменті – вона ж сама  багато всього видала. Ми  не залазимо на територію одне одного, а гарно співпрацюємо.

– Яким чином ви як бібліофіл вибираєте книжки? Що вас "чіпляє" у виданні?

– Коли  перші рази виїжджав за кордон, міг привозити  все потроху без розбору – я бачив якісний продукт і хотів його мати. Сьогодні я дуже чітко селекціоную: якщо це книжки з архітектури, то тільки ті імена, які мене цікавлять, якщо з мистецтва, то тільки про тих художників і ті проекти, які мене цікавлять, якщо це література, то теж вибірково. Книжка – річ синтетична, тут важко говорити про один фактор.

У світі були піки розвитку книговидання, книжкового дизайну. Один із таких піків припав на 1960-ті роки, коли й технології стали доступними, і якість зросла, і виросло нове покоління прогресивних людей, таких як Клемке.

Як на мене, неважливо, коли видана книга, важливо, чи буде вона працювати на майбутнє. Власне, цей фактор є визначальним, коли я беру книжку в руки, і як для видавця, і як для куратора , і як для людини.

Валентина Клименко, спеціально для УП.Культура

Фото обкладинки: varosh.com.ua

Титульне зображення на сторінці: фрагмент обкладинки книжки "Як у Тіні" видавництва "Артбук"

powered by lun.ua

Головне на сайті