Світлоград, якого немає: як двоє підлітків створюють скейтпарк у Лисичанську

1765
22 травня 2017

Мистецькі платформи, культурні простори, освітні центри. Дедалі частіше в Україні вони з'являються в зовсім нетипових для цього місцях на заводах, у цехах, закинутих хатах чи кінотеатрах.

Спецпроект УП.Культури розповідає про такі місця в Україні.

Перша історія про Христанівку в Полтавській області, де сільський магазин стає бібліотекою і соціальним центром, а закинута школа новітнім освітнім простором.

Друга про кінотеатр у Лисичанську, частина якого перетворюється на Центр неформальної атлетичної культури. Точніше, на скейтпарк і громадський простір. Їх роблять підлітки Роман і Андрій.

У краєзнавчому музеї Лисичанська тривають останні дні виставки "Музей міста Світлоград". Щоб її побачити, треба йти в кінець коридору повз зали з червоними зірками та опудалами птахів.

Рома з Андрієм катаються тут майже щодня. Зрештою, робити більше особливо немає чого, а велосипеди – їхнє найбільше захоплення. Усі фото: Альона Вишницька

Світлоград – це уявний конгломерат Сєвєродонецька, Лисичанська й Рубіжного, трьох міст-сусідів на Луганщині.

Щасливе велике місто з доброю інфраструктурою, публічними просторами, культурними центрами й найкращими вишами. Така собі мистецька резиденція, куди з'їжджаються художники, музиканти, кінематографісти й філософи з усього світу. Адже це ідеальне місто, щоб творити й жити.

Ось, наприклад, макет комплексу для публічних заходів. Тут кілька залів для концертів, лекцій і майстерень. А ось білосніжний макет парку, спортивних майданчиків і сцени просто неба. Утопія, створена місцевими митцями, які спробували уявити, що їхні міста – не про шахти й хімпром, а про мистецтво.

Днями виставку вивезуть. Половина стендів, на яких презентували Світлоград, уже порожні. Між ними стоять погруддя Тараса Шевченка – керамічні, бронзові, гіпсові. Окремої зали не знайшлося, довелося поєднати.

Коридором ходить жінка в чорних штанях зі стрілками й завужених лакованих туфлях. Вона в костюмі лисиці, символа міста Лисичанська. Просить, щоб із нею сфотографувалися.

Батьки їхнього хобі не розуміють, а виїжджати кудись не хочеться – вже виїжджали

Біля вікна продають магніти – по 15 гривень квадратні, по 30 удвічі більші прямокутні. На магнітах фотографії: зруйнований завод, терикони. (Місцеві попереджають, що на терикони лазити не варто – з часів, коли Лисичанськ був окупований, там залишилися міни). Будинок культури імені Сосюри, де часом виступають місцеві колективи. Осінні парки, захід сонця та кінотеатр "Дружба". Кінотеатр у ньому, щоправда, впізнають лише місцеві – на фото помітніша вивіска "Окна и двери".

Світлограда не існує. Де-не-де в Лисичанську можна побачити будинки, зруйновані прямим влучанням снаряда.

Культурних резиденцій тут немає, як і громадських просторів, де можна збиратися вечорами й дивитися кіно просто неба. Нема спільноти арт-менеджерів чи урбаністичних студій. Був нафтопереробний комбінат і содовий завод, але вже немає.

Є шахтарі, технікум, бурса.

Арт-унітаз

Юрій Олексійович сидить на вулиці перед вікном своєї дев'ятиповерхівки й вирізає з дерева гриб. Йому років шістдесят. У нього тут робоче місце – зімпровізована альтанка, з якої видно розбиту дорогу та супермаркет АТБ.

Ромі сімнадцять, Андрієві дев'ятнадцять

Юрій Олексійович на пенсії й створює ЖКГ-арт. Тут є драбина з плінтуса, інсталяція з пластикових пляшок, розфарбований вентилятор. До пенька прибиті різнокольорові книжечки та підошви жіночих босоніжок.

Ще тут є квітник із декоративним тином. Юрій Олексійович саджає по тюльпану за снаряд. Попри те, що до лінії фронту з Лисичанська кількадесят кілометрів, щовечора в місті чути вибухи. Між рядками квітів – прикопаний в землю обідок від унітаза.

– Це для тих, хто ходить і робить мені тут діла під вікнами. Будуть знать, куда удобрять, – сміється чоловік.

Поки тут порядкували сепаратисти, він виїжджав із міста. Потім повернувся, а за тиждень вийшов на вулицю й почав робити сучасний, як сам каже, арт. Бо всьому цьому – і місту, і обідку від унітаза – треба давати другий шанс.

Вікна, двері, кінотеатр

У центрі Лисичанська є фонтан, який не працює. Заіржавілі труби, побита блакитна плитка всередині, бордова – ззовні. На дні лежить обгортка від чіпсів, використаний презерватив, голова барбі й іще десяток Богом і людьми забутих речей.

Що це кінотеатр, зрозуміло не зразу: тут є вивіски "Галерея дверей", "Балконы, жалюзи, ручки, замки, ролеты"

На фонтані сидять троє школярок і лузають насіння, кидаючи лушпиння на дно. Поряд намотують кола велосипедисти – місцеві беемміксери (від англійського BMX Bicycle Moto Cross (X), вид кросових велосипедів на невеликих колесах – УП.Культура). Чекають, коли дівчата нарешті підуть і фонтан стане спортивним трампліном.

Рома з Андрієм катаються тут майже щодня. Зрештою, робити більше особливо немає чого, а велосипеди – їхнє найбільше захоплення.

Ромі сімнадцять, Андрієві дев'ятнадцять. Обидва вчаться тут, у Лисичанську – Рома на шахтаря, Андрій на механіка. Вчаться з примусу, для папірця, без особливої радості. Просто, кажуть, на бееміксерів ніде ще не вчать, батьки їхнього хобі не розуміють, а виїжджати кудись не хочеться – вже виїжджали.

– Це не таке вже й задоволення – розламувати фонтан, – усміхається Рома. – Ну, просто більше нема де.

За призначенням у кінотеатрі працює лише одна зала, хоч за проектом мало би бути три

– Поки що. Але буде, – додає його друг Андрій і киває на кінотеатр "Дружба" за спиною.

Що це кінотеатр, зрозуміло не зразу: тут є вивіски "Галерея дверей", "Балконы, жалюзи, ручки, замки, ролеты". Більшість приміщень здають в оренду. Вивіска "КіноТеатр" трохи менша за рекламу вікон. Є кілька афіш: цього тижня показують мультики, поки в дітей канікули.

За призначенням у кінотеатрі працює лише одна зала, хоч за проектом мало би бути три. В одній нема апаратури, ще одну, розраховану на вісімсот місць, не добудували.

І тут буде скейтпарк. Точніше, Центр неформальної атлетичної культури. Ще буде скелелазна стінка, сцена для концертів і відкритий громадський простір.

 Скейтпарк відкриють у недобудованій залі на 800 місці

Але відкритим він стане пізніше. Зараз він дуже навіть закритий, а ключ у директорки. Про цей ключ ніхто не згадував років сім. Тепер за ним майже щодня бігають Андрій і Рома: вони хочуть створити тут щось таке, як на макетах Світлограда.

Зараз про те, що в цьому порожньому приміщенні могло бути кіно, говорить лише біле полотно на стіні. На ньому колись, вочевидь, щось показували.

Тепер тканина висить пошматована, з великими дірками. Де-не-де на цегляних стінах – плакати, платівки, підвішені раритетні колонки.

Все це лишилося з попереднього життя: у двотисячних тут організовували дискотеки. Танці закінчувались однаково: напивалися, билися, іноді щось ламали. Зовсім не те, що могло би бути в утопічному Світлограді.

Продав, купив, повернувся

Зі ста тисяч людей, які жили в Лисичанську до війни, за словами місцевих, виїхала десь третина. Хто хотів, повернувся, згадує Андрій і перераховує порожні хати на своїй вулиці. Згадує десять. Ті, що не повернулися – переважно молодь, яка виїхала не тільки через війну, а й через відсутність перспектив.

У двотисячних тут організовували дискотеки. Танці закінчувались однаково: напивалися, билися, іноді щось ламали

Хлопці теж виїжджали. В Росію. Рома – з батьками в Татарстан. Йому було п’ятнадцять, і родина тікала від війни туди, де живуть родичі. Там почалась його історія з велосипедом: познайомився з місцевими бееміксерами, сподобалося, купив і собі, почав кататися. За два роки повернулись до Лисичанська.

Андрій на рік їздив до Москви на заробітки. Були потрібні гроші, а Росія тут – популярний напрямок.

– Та я так, не дуже з кимось там спілкувався, – каже хлопець. – Лише працював. Поїхав зі своїм велосипедом і на другий день його продав – треба було за квартиру платити. Ну, нічого страшного, я потім купив новий. І повернувся. Якось завжди повертаюсь.

Не треба грошей

Рома з Андрієм – не урбаністи, не арт-менеджери й не куратори. Вони лише мали ідею й бажання її втілити. Спершу хотіли зробити громадський простір на вулиці; для цього потрібен був лише дозвіл від мера. Головує в Лисичанську представник Опозиційного блоку.

Зі ста тисяч людей, які жили в Лисичанську до війни, за словами місцевих, виїхала десь третина

З проханням допомогти хлопці прийшли до команди проекту "Метамісто: Схід". Це програма для невеликих міст Донецької та Луганської областей, яка допомагає мешканцям створювати й розвивати те, чого їм бракує. Наприклад, освітні чи культурні центри, громадські простори, літні сцени.

Урбаністи приїхали до Лисичанська в січні цього року й шукали ініціативних людей.

– Ми майже не мали в Лисичанську контактів. Тому разом з урбаністами й архітекторами проводили відкриті зустрічі: щовечора сиділи в будинку культури й чекали місцевих, які прийдуть до нас з ідеями, – розповідає координаторка проекту Анастасія Парафенюк.

Дочекалися кількох. Першими прийшли Рома з Андрієм – сказали, що хочуть скейтпарк. І що їм для цього нічого не треба, тільки допомогти отримати дозвіл від мера. І грошей теж не треба – самі зароблять, аби тільки був дозвіл і потім не влетіло від комунальників.

З грішми все ж таки допомогли: знайшли ґрант, щоб купити матеріали, зробити підлогу та спеціальні конструкції. У квітні почали роботу

Потім шукали місце. З вулиці ідея перейшла кудись у приміщення і, зрештою, до цієї закинутої зали кінотеатру. З грішми все ж таки допомогли: знайшли ґрант, щоб купити матеріали, зробити підлогу та спеціальні конструкції. У квітні почали роботу.

Долучились волонтери з проекту "Будуємо Україну разом". Вони відновлювали будинки, зруйновані обстрілами, а заразом і з кінотеатром допомогли: прибрали сміття, якого назбиралося на цілу вантажівку, і побудували металеву конструкцію, що буде рампою.

Ще треба зробити підлогу, деякі конструкції – та можна запускатися. Якщо все буде добре, це станеться влітку. Кіноафіші зі стін знімати не будуть.

Кінцева. Перша станція

У березні Андрій їздив у подорож із "Укрзалізницею". Це була всеукраїнська акція "Поїзд єднання": один поїзд кілька тижнів переїжджав із одного міста до іншого, зупиняючись у кожному на день. У поїзді було 270 пасажирів – волонтерів, активістів, військових і просто охочих долучитися.

 Звісно, Світлограда немає. Але скейтпарк у Лисичанську буде

– Там зібралися всі ті, хто хотів єднання України. Я ж теж хочу, – згадує хлопець. – Ми об'їздили центральну й південну Україну. Слухали історії, ходили на екскурсії. Кожне місто чимось було популярне: десь філармонія класна, десь парк. А в нас зовсім нічого немає.

– Поки що. Але буде, – відповідає Рома. Йому сімнадцять, він живе у прифронтовому місті й будь-якої миті може взяти квиток на поїзд. Лисичанськ – кінцева станція на східному маршруті, далі тільки окуповані міста.

– Це буде вибух. Наша область і регіон оживе, – мріє він уголос. – Сюди будуть приїжджати люди з Харкова, Києва. Взагалі критих парків по Україні дуже-дуже мало.

Звісно, Світлограда немає. Але скейтпарк у Лисичанську буде.

Альона Вишницька, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті