Письменниця Сюзанна Шоль: Немає ніякої російської душі

8627
12 червня 2017

Журналістка й письменниця Сюзанна Шоль працювала в Росії понад двадцять років.

Вона їздила до Чечні знімати телевізійні репортажі, але не могла розповісти в них усе, що бачила й пережила. Тому почала писати.

Остання її книжка "Емма мовчить" про чеченську біженку нещодавно вийшла в українському перекладі Нелі Ваховської.

Наприкінці травня Сюзанна приїхала в Україну, щоб виступити на Львівському медіа форумі.

Скориставшись нагодою, УП.Культура розпитала журналістку і письменницю про її книги, біженців та "російську душу".

 "Люди знов бояться, стали песимістичними. Я відчула це, коли до влади прийшов Путін". Фото: Влад Машкін

– У школі я вчила російську мову. Вперше поїхала до Росії, коли мала п’ятнадцять років, – розповідає вона. Навчаючись в університеті, їздила на стажування до Санкт-Петербурга.

Звісно, мені хотілося працювати в Москві. Я приїхала туди на роботу за місяць до серпневого путчу 1991 року.

Це був рік цілковитого ентузіазму: ми думали, що почалася нова епоха. За два роки, коли була спроба державного перевороту 1993-го, вже не було жодної ейфорії.

Абхазький письменник Фазиль Іскандер сказав про росіян: "Своїми маленькими молотами довбали стіну, щоб знайти свободу". Але свобода виявилась не такою, якою ми її уявляли.

Ми почали розуміти, що перехід від авторитарного режиму до демократичного не такий простий. Люди дуже швидко розчарувалися.

"Я довго жила в Італії й бачила, як Сильвіо Берлусконі, прийшовши до влади, почав своїм телебаченням тиснути на суспільство". Фото: Влад Крилевський

– Ви працювали в Росії з австрійською командою?

–Крім мене, було ще двоє кореспондентів із Австрії. Оператори, секретар і монтажер були росіянами. І це дуже допомогло нам у роботі.

Щоразу, сідаючи в літак у Відні, я знала, що їду додому – саме завдяки людям. Я мала там таких друзів, яких не було в Австрії. Але це окрема історія.

– Ви відчуваєте те саме зараз, коли повертаєтесь до Росії?

– Зараз там жахлива атмосфера. Люди знов бояться, стали песимістичними. Я відчула це, коли до влади прийшов Путін.

Раніше люди до всього ставились критично – до телебачення, до політики. Вони думали самі. А тепер кажуть те, що чують у телевізорі.

Я довго жила в Італії й бачила, як Сильвіо Берлусконі, прийшовши до влади, почав своїм телебаченням тиснути на суспільство. Це дуже змінило атмосферу в країні. В Росії зараз те саме.

 "А я запитую: чи є австрійська, німецька душа? Немає. А російська є?" Фото: Влад Машкін 

– Чому ви вирішили писати книжки?

– Телебачення працює так: у найкращому випадку вам дають три хвилини, щоб передати головне.

А у вашій голові залишається багато всього, що ви бачили, й ви відчуваєте потребу про це розповісти. В один момент я сіла й почала писати щоденник. Із нього вийшла моя перша книжка.

Під час подій 1993 року моя подруга з Москви на рік поїхала до Берліна, і ми з нею листувалися – з цього вийшла друга.

Коли 2009 року я вийшла на пенсію, мені дуже набридли запитання про "російську душу".

На Заході всі про неї говорять. Почують, що хтось п’є горілку, й відразу: "о, це російська душа!". А я запитую: чи є австрійська, німецька душа? Немає. А російська є? Тому я назвала чергову книгу "Росія з душею і без".

– Ви багато писали про війну в Чечні. Як ви туди потрапили?

– Після вбивства журналістки Анни Політковської, авторки книжки "Друга чеченська", ми поїхали до Чечні знімати інтерв’ю з жінками – родичками зниклих.

Тоді мене заарештувало на шість годин російське ФСБ. Вони вимагали віддати всі записи, які ми зробили. Міні-касети лежали у моїй сумці.

Я телефонувала до австрійського посольства, звідти мені видзвонювали кожні десять хвилин. Співробітники ФСБ боялись перевіряти мою особисту сумку, а в колег вони нічого не знайшли.

Це був великий скандал в Австрії та Росії. Після цієї історії я отримала кілька журналістських премій.

З інтерв’ю, які в мене не змогли забрати, я написала книгу "Донька війни – виживання в Чечні".

"В Австрії змінилося ставлення до біженців". Фото: Влад Крилевський

– Остання ваша книжка "Емма мовчить" також присвячена Чечні. Вона про історію біженки з Чечні, яка тікає до Відня. Чому такий сюжет?

– 1956 року Австрія приймала біженців з Угорщини, 1968 із Чехії, 1972 року – з Чилі. Тоді всі розуміли, чому їх потрібно приймати.

Коли я повернулась до Австрії тепер, то побачила, як змінилося ставлення до біженців. Чути голоси, які стверджують, що всі біженці – бандити, які хочуть наших грошей, люблять битися й убивати людей.

Я взяла героїню – звичайну австрійську жінку на ім’я Емма, яка не розуміє, що значить жити посеред війни.

Зарема – біженка з Чечні, яка на війні втратила все, крім дитини. Вона намагається врятувати свою дитину: це головне в цій історії. Тому їде до Відня й допомагає Еммі з господарством.

У книжці я спробувала пояснити, чому так складно зрозуміти одне одного.

 "У книжці я спробувала пояснити, чому так складно зрозуміти одне одного". Фото: Віка Слобода

– Емма і Зарема – реальні люди?

– Це художня книжка: вони вигадані. Але я звірялась із подругою з Чечні, запитувала, чи моя історія правдоподібна. Я писала на основі того, що бачила, знала і чула.

В Чечні є багато таких жінок як Зарема. Її історія є мені близькою.

Я – єврейка, і мої батьки теж були біженцями. Коли прийшов Гітлер, вони були змушені втікати з Австрії до Британії.

Батько був лікарем, мама працювала хатньою робітницею. Там народились мої брат і сестра. Вони повернулись додому 1947 року. Їм пощастило.

Мої бабця й дід не вижили – їх убили під Мінськом. Бабцю – батькову матір – вивезли до Аушвіца й убили там. Це моя сімейна історія, тому до біженців я маю особливе ставлення.

– Чому "Емма мовчить"?

– У найважливіші моменти вона справді мовчить і нічого не може вдіяти: вона безпорадна.

Навіть якби Емма хотіла допомогти, вона не знає, як це зробити. Каже: "Якщо такий закон, то що я можу зробити проти закону?". Багато хто так уважає.

– Книжку "Емма мовчить" видали українською. Чому ця історія актуальна для нашої країни?

– Наскільки я знаю, Україна завжди була на боці чеченців у їхньому конфлікті з Москвою.

Коли я була в Харкові на презентації книжки, один студент підвівся і сказав: "Я вас розумію, я теж біженець із Луганська". Знаю, що в Києві є проблема з біженцями з Донбасу.

Біженство – це невесело. Біженство – це коли ти не можеш жити там, де хочеш. В Австрії люди, які шукають політичного притулку, не мають права працювати. Це жахливо.

"Коли я закінчую книгу, завжди залишається щось, про що можна було б дописати". Фото: Влад Машкін

– Чи маєте ви відчуття, що ви виговорились, коли вже вийшла книжка?

– Коли я закінчую книгу, завжди залишається щось, про що можна було б дописати. Моя наступна книжка виходить у вересні. Вона мене спустошила.

В мене буває так, що я напишу одну книжку й відразу починаю придумувати нову. Називаю це "танцем довкола письмового стола".

Це може тривати місяцями чи навіть роками: я танцюю довкола свого стола, поки не придумаю нову історію.

Над сюжетом думаю найдовше. Те, що знаю відразу – це назва книжки та її закінчення. Назва – це майже вся книга.

– Чи не думали ви написати про українських біженців?

 Я мало знаю про це. Мені треба сюди приїхати, більше говорити з людьми. Якщо зможу, може, колись і напишу.

Віка Слобода, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті