Маніяки і збоченці Олеся Ульяненка: Що потрібно знати про культового письменника

3453
13 червня 2017

8 травня 2017 року могло виповнитися 55 років від народження Олеся Ульяненка – наймолодшого лауреата премії Тараса Шевченко і єдиного в історії незалежної України письменника, книжки якого були заборонені.

Його яскраве та насичене пригодами життя символізувало бунт та повсякчасний вияв непокори.

За життя Ульяненку довелося заробляти підпільним боксом, проходити військову службу в Німеччині та Афганістані, довго блукати залізницями Центральної Росії і навіть побувати в іпостасі якутського шамана, не кажучи вже про систематичні візити в КПЗ.

Він лишався на соціальному дні і часто працював голодним, але так і не полишив письмо. Самітник, який після революції на граніті жив у закинутому готелі "Лейпциг", де працював сторожем. Він говорив, що тоді всі чотири поверхи були у його розпорядженні, а компанію складав лише підібраний хом’як.

 Усі фото в матеріалі - з архіву автора

Його життя супроводжував не тільки флер легендарності, але і постійні скандали, анафеми, та судові процеси. Ульяненко – єдиний український письменник, який відстоював своє право на свободу творчості в суді.

Зрештою, держдеп США включив цей інцидент у щорічний Звіт про порушення прав людини в Україні.

Раптова смерть письменника у 2010-му році (її обставини досі є нез’ясованими) символізувала закінчення епохи в українській літературі, після якої на передній план вийшли нові дійові особи.

Більшості читачів з текстів Ульяненка відома лише "Сталінка", яку не тільки відзначили Шевченківською премією, але і включили до загальноосвітньої шкільної програми.

У світі літератури часто називають цей текст одним з найвизначніших романів часів української незалежності.

"Сталінка" писалася у напівпідвальній комірчині з одним маленьким віконцем. В одному з інтерв’ю Ульяненко казав, що крізь те вікно до комірчини влізали волоцюги та покидьки, за якими він спостерігав, не виганяючи.

Втім, сам письменник постійно наголошував, що окрім "Сталінки" написав багато інших романів, повістей та розповідей: його дратувало, що люди "відводять погляд від усього цього", так ніби він був автором тільки однієї-єдиної книжки.

Окрім "Сталінки" найбільш резонансними творами були романи "Знак Саваофа" та "Жінка його мрії".

"Знак Саваофа" описував кримінальні та збочені схильності служителів Московського патріархату, зокрема у Києво-Печерській лаврі. За цей текст автора навіть пробували піддати анафемі.

 

Так чи інак, але віряни надсилали Ульяненкові листи з прокльонами та погрозами і навіть його ж фотокартку з виколотими очима, а набожні бабуні – плювали в ноги при зустрічі у громадському транспорті.

Ульяненко на все це віджартувався, мовляв він греко-католик, тому за анафемою треба звертатися до Папи Римського. До речі, письменник заявляв, що роман "Знак Саваофа" він сів писати точно у день візиту в Україну понтифіка.

У 2009-му році, стався, мабуть один з найрезонансніших скандалів, пов’язаних з українською літературою періоду незалежності. Національна комісія з моралі визнала роман Ульяненка "Жінка його мрії" таким, що містить елементи порнографії і вилучила книгу з продажу, що серйозно вплинуло на Ульяненка не лише репутаційно, але й фінансово.

Під час цього скандалу письменник давав по двадцять інтерв’ю в місяць, але сам зауважував, що йому зовсім не потрібна така слава, оскільки за чотири тижні продажів до галасу у ЗМІ, вже було реалізовано п’ять тисяч примірників.

Втім, проза Ульяненка шанована сучасниками зовсім не завдяки скандалам. Не зважаючи на те, що автор мав за плечима величезний життєвий досвід, яким не могла похвалитися більша частина письменницької спільноти в Україні того часу, він працював над бекґраундом та вникав у всі нюанси кожної описуваної теми.

Так, працюючи над романом про маніяка "Дофін сатани", який сам Ульяненко вважав одним з найвдаліших своїх творів, він збирав газетні вирізки з подібними історіями (це було у доайфонну епоху – у 1997 році) і обклеював ними всі стіни кімнати. Сам автор стверджував, що почувався тоді так, ніби жив у оточенні монстрів.

 

Він писав про бомонд соціального дна не просто так. За його ж словами: намагався показати читачеві реального маніяка. Тобто, тим кільком читачам, які самі мають подібні схильності і могли би маніяками стати.

Ульяненко наголошував, що йому не подобався образ маніяків, який створює ЗМІ. Образ, до якого можна відчути навіть дрібку симпатії. Крізь цю призму роман "Дофін сатани" постає у новому світлі.

Він повсякчас таврував кабінетну прозу, обзиваючи інтелігентів "піпєточними", а українське суспільство і культуру свого часу – порівнював з хлопчиками, які передивилися фільмів Джекі Чана, випили  по стакану горілки і вирішили, що вони майстри кунґ-фу.

Багато кому здавалося, що його тексти страшні, але він тільки віджартувався і говорив, що ці тексти про життя і, мовляв, як може бути не страшно жити, а читати – страшно?

Ульяненко говорив, що особливо радіє та цінує своїх читачів серед механізаторів, трактористів і зварювальників. Він знав тих, про кого писав і прагнув, аби література виходила подалі за межі вузького кола втаємничених.

Його проза зараз цікава знову бодай тому, що більшість його персонажів – низи, що не типово для вітчизняних текстів.

Ульяненко завжди обурювався, коли чув від рецензентів та критиків щось про те, що такого дна в Києві просто ніде не можна знайти і рекомендував відвідати найближче підворіття аби переконатися, що таки можна і навіть зовсім не складно.

 

І останні роки такий підхід до літературного пошуку знову набирає обертів. Досвід екзотичний та неповторний цікавить західного читача.

Успіх романів Beasts of No Nation Узодінми Івеала, Into the Wild Джона Кракауера, відзначення документалістики Світлани Алексієвич Нобелівською премією з літератури – все це історії захопливі та шокуючі, за кожною з них стоять реальні життя. І вони тільки підтверджують актуальність багатої, насиченої справжніми емоціями та досвідом, прози.

Зважаючи на цей запит – росте інтерес до творів Ульяненка серед сучасників. Хвиля екранізацій романів українських письменників, яка підійнялася останні кілька років – не оминула і його тексти.

Так, наразі готуються до екранізації роман "Серафима", оригінальний сценарій "Дикі коні", та оповідання "Наказ". Також, тривають зйомки біографічної стрічки "Олесь Ульяненко: без цензури".

Останнім часом на читацький запит почав реагувати і вітчизняний книжковий ринок. Так, минулоріч видавництвом "Люта справа" опубліковано збірник розповідей письменника під назвою "Яйця динозавра", а цьогоріч – збірку повістей "Там, де Південь".

Ба більше, у 2016 році повість "Там, де Південь" перекладено і видано чеською мовою.

 

Не дивно, що чеські видавці обрали саме цей текст. Читати "Там, де Південь" – то занурюватись у безмірно сонячний Миколаїв 1979-го року, образ якого тогочасній партноменклатурі навряд би захотілося тиражувати до Олімпіади наступноріч.

Образ припортового хаосу з брудними ринками і мухами, які літають навколо сала, розкладеного на прилавках під палючим сонцем. Образ міста, прибережними районами якого тиняються нескінченно засмаглі і перманентно вгашені мужички у рваних тільняшках, з якірцями на каптурах і зрослими монобровами.

І не важливо, що це за місто: Одеса, Миколаїв, Лазурне, Залізний Порт чи Скадовськ – скрізь рватиметься баян і лунатиме "Жемчужинка у моря, живі і працвєтай!"

Цей текст щемкий і ліричний, та водночас – різкий і брутальний. На сторінках "Півдня" можна зустріти як пенсіонера-педофіла з вибитими зубами на кладовищі, так і наївні описи закоханим юнаком прекрасної дівчини.

"Там, де Південь" – екскурсія містом, назавжди потоплим у Сонці, містом де тільки солоний вітер ганяє пилюку на пірсах. Містом наркоманів, алкоголіків та бандитів, які відрізають чужинцями голови циркулярною пилкою.

Містом, яке ну зовсім не впишеться у картину світосприйняття тих, хто досі ностальгує за брежнєвським застоєм.

Переконаний націонал-анархіст, палке і добре серце, дебошир і просто принципова людина – таким сприймали Ульяненка сучасники.

Він стоїть осторонь від решти письменників свого покоління. Непричетний, та водночас до сказу популярний серед знавців та дійсних літературних цінителів: його фото з фестивалю Гуляй-поле у подобі Батька Махна стало свого роду символом епохи кінця двохтисячних.

І справа його – житиме далі: злитимуться сільські вчительки, тупотітимуть ногами консерватори, і непритомнітимуть у вагонах електричок пенсіонерки.

Бо мистецтво тоді справжнє, коли каравани мурах від нього гасають спиною, коли кров прибиває до обличчя, а голова робиться важка, як від гіпертонії. Як від вітражних метеликів Демієна Хьорста, штопорів Рудольфа Шварцкоґлера, полотен Ґіґера або ванн із кишками Отто Мюля.

 

Ульяненка називали справжнім і справа не тільки в тому, що він жив, ніби протиставляючи себе світу. Пробуючи описати його феномен однією фразою, доречно згадати навіть не поневіряння Орвелла у роки юності і не похмільні ранки Венедикта Єрофеєва, а роботу казахських художників Олени та Віктора Воробйових, які більш ніж двадцять років тому створили інсталяцію під назвою "Художник спит".

В ній, над "лампочкою Іліча", підвішеною на довжелезному дроті над старим ліжком – на стіні виведено надпис:

"Художник спит. Будить его, трясти, призывать соотвествовать времени – одно из бесполезнейших занятий. Тот же, кто вечно не дремлет, у кого всегда "ушки на макушке", "нос поветру" и ремесло наготове, почему-то мало кого устраивает. Остаётся только ждать, когда эта спящая глыба зашевелится, протрёт глаза и встанет, как бы "по нужде". Вот тогда не пропустите момента, результатом его усилий может оказаться шедевр".

 

Маркіян Камиш, письменник, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті