"Велика магія": уривок із нової книги Елізабет Ґілберт

1724
16 липня 2017

Елізабет Ґілберт – авторка світових бестселерів "Їсти, молитися, кохати" й "Природа всіх речей".

У новій книзі "Велика магія" вона з нестримною енергією і витонченим гумором розповідає про те, як навчитися жити творчо й отримувати від цього насолоду.

Вона переконана, що творчість – це дар, і тільки від нас залежить, чи ми ним скористаємось.

Утім не варто чекати практичних порад на зразок тих, як збудувати блискучу кар’єру в царині мистецтва.

Письменниця вважає, що всі ми – люди творчі, тому шукає відповіді на питання, які хвилюють кожного.

Що таке покликання? Чи мусить митець страждати? Чому не варто перетворювати творчість на професію?

Як не зациклюватися на невдачах? Куди втікають ідеї? Чому допитливість важливіша за пристрасть? Яка причина того, що інколи так важко порозумітися з натхненням?

І все це – в дотепних історіях про пошук себе і в оповідках про життя знаменитостей.

Український переклад бестселера щойно випустило "Видавництво Старого Лева". Пропонуємо ознайомитися з уривком на УП.Культура.

***

Коли я почула розповідь Феліпе про джунглі Амазонки, до мене навідалася грандіозна ідея: треба написати роман про Бразилію 1960-х років. Якщо точніше, то я відчула натхнення написати роман про намагання збудувати ту злощасну автомагістраль через джунглі.

Ця ідея видалася мені просто феноменальною. А ще вона лякала – я ж нічогісінько не знала про бразильську Амазонку й будівництво доріг у 1960-х! – але всі ідеї спочатку лякають, тому я на це не зважала.

 

Я погодилася підписати з ідеєю контракт. Про співпрацю. Ми, так би мовити, потисли одна одній руки. Я пообіцяла тій ідеї, що ніколи не боротимуся з нею і нізащо її не покину, що докладатиму всіх можливих зусиль до нашої співпраці, доки та не дасть плодів.

А відтак вчинила так, як чинять усі, коли серйозно беруться до якогось проекту: звільнила для нього простір. Навела лад на своєму робочому столі – в буквальному й метафоричному сенсі. Щоранку я присвячувала кілька годин дослідженню. Змушувала себе рано лягати спати, щоб прокидатися на світанку готовою до праці. Казала "ні" привабливим розвагам і запрошенням на всілякі соціальні заходи, аби зосередитися на своїй роботі.

Замовляла книжки про Бразилію і телефонувала експертам. Почала вивчати португальську. Накупила картонних карток для записів – мій улюблений спосіб зберігати нотатки – і дозволила собі поринути у мрії про цей новий світ. І в тому просторі почали з’являтися нові й нові ідеї, сформувалися обриси розповіді.

Я вирішила, що героїнею мого роману буде американка середнього віку на ім’я Евелін. Події відбуваються наприкінці 1960-х – у пору серйозних політичних і культурних заворушень, – проте Евелін тихо і спокійно живе собі в центральній Міннесоті. Стара діва, яка двадцять п’ять років пропрацювала секретаркою керівника великої фірми на Середньому Заході, що займається будівництвом доріг.

Увесь той час Евелін була таємно й безнадійно закохана у свого одруженого начальника – доброго, працьовитого чоловіка, який завжди сприймав Евелін тільки як свою кваліфіковану помічницю.

Начальник мав сина – авантюрного хлопаку з великими амбіціями. Син почув про те, що у Бразилії починають грандіозний проект зі спорудження магістралі й переконав тата взяти участь у конкурсі. Задіявши весь свій шарм і наполегливість, син зумів переконати батька вкласти в цей проект усі гроші, які були в сім’ї. І незабаром вирушив до Бразилії з мішком грошей і нестримними мріями про славу.

Та за якийсь час син із грошима безслідно зник. Батько у відчаї посилає Евелін, свою найнадійнішу помічницю, у джунглі Амазонки, щоб та відшукала заблудлого сина і гроші.

Сповнена кохання й почуття обов’язку, Евелін рушає до Бразилії – і щойно вона ступає у світ хаосу, брехні й насилля, її впорядковане й нічим не примітне життя перевертається догори дриґом. Відбуваються драматичні події і прозріння. А ще любовна пригода.

Я вирішила назвати цей роман "Евелін з Амазонки".

Надіслала синопсис книжки до свого видавництва. Їм сподобався задум, і вони купили права. Так я підписала другий контракт зі своєю ідеєю – цього разу офіційний, з підписаними, завіреними нотаріусом крайніми термінами і всім решта. Тепер я повністю віддалася ідеї. І мусила серйозно взятися до праці.

Та через кілька місяців у моєму житті сталися справжні драматичні події, які змусили мене відступити від подій вигаданих. Коли мій коханий Феліпе вчергове прилетів до Америки, прикордонник затримав його і заборонив йому в’їзд до Сполучених Штатів. Феліпе нічого поганого не накоїв, але Міністерство внутрішньої безпеки все одно кинуло його за ґрати, а тоді взагалі вигнало геть з країни.

Нам повідомили, що він більше ніколи не зможе в’їхати до Америки – хіба що ми одружимося. Ба більше: якщо я хотіла бути поруч зі своїм коханим під час цього важкого й невизначеного періоду вигнання, мені треба було негайно пакувати все своє життя й летіти до нього за океан.

Я так і вчинила – і прожила з ним закордоном майже цілий рік, доки ми дали раду нашому драматичному становищу й імміграційним паперам.

Такий переворот у житті – не найкращі обставини, в яких можна присвятити себе написанню товстого, ретельно продуманого роману про бразильську Амазонку 1960-х років. Отож, я покинула Евелін, щиро пообіцявши їй повернутися трохи пізніше – як тільки моє життя знову налагодиться.

Усі нотатки, що стосувалися роману, я замкнула разом із рештою речей у коморі й полетіла на другий кінець планети до Феліпе розгрібати папери. А оскільки я завжди мушу про щось писати, інакше збожеволію, я вирішила написати про це: тобто вести хроніку подій у своєму реальному житті, щоб дати раду з усіма його труднощами й відкриттями. (Як сказала Джоан Дідіон*: "Я не знаю, про що думаю, поки не напишу цього").

З часом мої записи переросли в мемуари "У шлюбі".

Хочу відразу сказати: я не шкодую, що написала "У шлюбі". Я страшенно вдячна цій книжці, бо процес її написання допоміг мені подолати неймовірну тривогу щодо близького одруження. Однак ця книжка досить довго вимагала від мене цілковитої уваги, і минуло понад два роки, коли я її врешті закінчила. Себто понад два роки я не працювала над Евелін з Амазонки.

Довгенько ж моя ідея залишалася без нагляду.

Мені дуже кортіло до неї повернутися. Тож як тільки ми з Феліпе одружилися і прилетіли до США, як тільки я закінчила "У шлюбі", то дістала всі свої записи з комори й сіла за свій новий письмовий стіл у своєму новому будинку, готова знову взятися за написання роману про джунглі Амазонки.

І відразу дійшла до прикрого відкриття.

Мій роман зник.

"Велика магія"

Автор: Елізабет Ґілберт

Переклад: Ганна Лелів

Видавництво Старого Лева

Титульне фото на сторінці: Olegkalina/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті