Влад Троїцький: Держава має формувати тренди, а не нав'язувати ідеологію

3458
25 липня 2017

Творець театру "Дах" і режисер Владислав Троїцький часто їздить у Європу, де працює над різними проектами.

В Україні на його плечах лежить організація міждисциплінарного фестивалю ГогольFest, який щороку збирає десятки тисяч людей.

Восени ця подія, що об’єднує сучасне мистецтво, музику і театр, відбудеться вже вдесяте.

Напередодні ювілейного ГогольFest Троїцький розповів УП. Культура про особливості цьогорічної програми фесту, але цим не обмежився.

Згадав він і про актуальні виклики для культури в Україні, вплив фестивалю Порто Франко на Івано-Франківськ і свої нові проекти.

"Заходиш у будь-яку нашу держустанову – а там постійно п’ють чай"

Нам дуже зручно звинувачувати державні структури в тому, що мало грошей, але при цьому нічогісінько не робити або робити дуже мляво. Чи, можливо, у вас є відчуття, що тут усі важко працюють як чорти?

Заходиш, наприклад, у поліклініку, а там п'ють чай. Неважливо куди: в управління культури, в морг. Там постійно п'ють чай, це ж просто ритуал – зі своїм горнятком, канапками.

Якось ми орендували майданчик для опери, заїжджаємо, треба все монтувати. Жінка відчиняє двері й каже: "Як ви невчасно. У нас день народження". При цьому їй нічого не треба було робити, а лише сказати: "Проходьте". Але ж ми завадили цьому духовному пориву якоїсь мазохістичної насолоди своїм убогим життям.

"Дуже зручно звинувачувати державні структури в тому, що мало грошей, але нічогісінько не робити". Усі фото: Дмитро Ларін

Можливо, в цьому є якась своя істина. Я іноді дуже заздрю ​​цьому буддистському спокою.

У молодшого покоління немає наставника, який хоча б виставив орієнтири. Не нав'язав їх, а сказав: "Ось тут і тут подивіться, а далі – самі".

Я зі своїми колегами і друзями обговорюю проект, орієнтований на людей у віці 15-20 років. З ними немає реальної комунікації. Телевізор нормальні діти не дивляться, газети і журнали не читають.

Я не кажу, що держава повинна нав'язувати тупу ідеологію, але вона може формувати бажані для себе тренди.

Фактично всі офіційні інституції культури перебувають у старій пострадянській парадигмі. Там, фактично, весь ресурс, тобто приміщення, гроші, люди. У них немає місця, де робити незалежні проекти, тож ті висять у повітрі.

Наприклад, Nova Opera є абсолютно успішною, але в нас немає місця ні для репетиції, ні для презентації своїх проектів. Щоразу це оренда і екстрим.

При цьому нам вдається бути конкурентними. Потрібні спеціальні простори і фінансування для незалежних проектів, а також необхідно створювати новий тип державних інституцій, які не відтворюють вчорашній день, а проектують завтрашній.

"Я намагаюся повернути акторам дитяче вміння дивуватися людям"

Театр – це завжди школа. Пристрасність необхідна, але її недостатньо: якщо вона не творча, то стає руйнівною. Особливо, якщо у вас не вибудувана система цінностей і координат.

Коли я працюю в театрі, намагаюся повернути акторам це дитяче почуття – вміння дивуватися людям, своєму партнеру в театрі. Іноді ми не бачимо іншого за його амплуа. А треба спробувати бачити людину іншою і робити це щосекунди, а не лише раз.

"Я завжди намагаюся дивитися свої спектаклі зі сторони глядача"

У виставах я ніколи не відповідаю на питання, а тільки їх ставлю. Я відправляю глядача в подорож разом з акторами і музикантами, ми слухаємо світ і ставимо йому питання. Моє завдання – придумати таку форму, яка була б найбільш доступною для цього.

Я завжди намагаюся дивитися свої спектаклі зі сторони глядача.

Для себе я визначаю два типи режисури. Перший – це коли у режисера є готове уявлення про те, чого він хоче. Тобто під час прочитання п’єси у нього вже є зібраний образ. Тож питання в тому, наскільки актори пластичні і зможуть вписатися в прокрустове ложе уяви режисера.

Другий – це режисери, які ризикують. Як от я – приїжджаю без плану, у мене немає образу вистави, я не розбираю п’єсу, а читаю поверхово. Моє завдання – підштовхнути акторів до подорожі, а далі лише модерувати. Це, звичайно, дуже ризиковано.

У першому випадку в тебе є чіткий таймінг. У другому – його немає. Однак мені вдається підвести акторів до творчості, а не просто до виконання. Тобто вони присвоюють собі певну історію.

Далі вже я маю сформувати в загальну розповідь ту енергію, яку вони генерують. Тут потрібно бути дуже уважним до акторів і музикантів, відкрити їм серце. Власне так створюється "ДахаБраха", Dakh Daughters, новий проект "ЦеШо".

Людина по-справжньому повинна займатися якоюсь справою десять тисяч годин. Тоді вона може вважати себе професіоналом. А в нас люди можуть все життя чимось займатися, але взагалі не мати відношення до професії.

"Не можна робити реформу на кладовищі"

Мені хотілося б зробити велику драматичну виставу. Здебільшого я роблю їх за кордоном. Для цього потрібні простір, час і трупа, яка може довго цим займатися. В Україні в мене цього немає.

Дивовижно, але коли працюєш за кордоном, там час тече по-іншому, ти поза сім’єю, займаєшся лише театром і, фактично, вся ритуальність твого життя стає театральною.

"Чи не найкращі вистави, які я зробив, лишилися непоміченими"

У Києві інші обставини розмивають тебе. Приблизно рік тому я ввів собі залізне правило: в неділю не їхати з дому.

Коли роблю проект, то ніколи не рівняюся на внутрішній ринок, а завжди перебуваю в контексті світу. Чи не найкращі вистави, які я зробив, лишилися непоміченими. Питання в готовності свідомості суспільства прийняти цей продукт.

Якщо ти починаєш робити якийсь продукт, вибудовуючи як бізнес-історію або план, швидше за все це буде репродукція. Я дуже скептично ставлюся до формальної бізнес-освіти, для мене це абсолютне шарлатанство.

Потрібно виховувати якихось нових сценографів, новий тип акторів. Наші інститути цього не вміють робити. І не навчаться. Вони не можуть навчитися, тому що у них немає органу адаптованого до нового світу.

Я завжди наводжу цю метафору: не можна робити реформу на кладовищі. Точніше можна, але все одно залишиться кладовище.

"Для обласних центрів культура може стати системотворчою"

На жаль, у нас в країні культура не є системотворчою. Хоча навіть досвід Порто Франко показує, як фестиваль здатен перетворити місто. Так само як, скажімо, Альфа Джаз змінює Львів, Одеський кінофестиваль – Одесу.

Та й ГогольFest. Але в мегаполісі, в Києві, складніше відчувати цей вплив, а ось для обласних центрів культура справді може бути системотворчою. Це формує планку: чим може бути конкретне місто, як може жити драмтеатр, філармонія, художній музей.

"Сучасне мистецтво повинно виводити тебе із зони комфорту"

Франківськ асоціюється в мене із станіславським феноменом: Андрухович, Прохасько, Іздрик. А ще – це Мирослав Лаюк і [гурт] "Перекалаба".

Один з моїх героїв – Рома Григорів. Це водночас, не побоюся цього слова, геніальний композитор і крутий організатор [фестивалю Порто Франко. – УП.Культура]. Він пристрасний. Але його треба берегти від перевтоми, бо йому реально важко.

Фестиваль – це непроста річ, з купою логістичних завдань. Івано-Франківськ має ним пишатися.

Фестиваль як мінімум викликає дискусію. Справжньою подією стало відкриття Палацу Потоцьких [більше десяти років був зачинений, перебував у приватній власності, згодом частково реставрований зусиллями місцевих активістів. – УП.Культура] – з'явилася точка на культурній карті міста і вона сучасна. А сучасне мистецтво повинно виводити тебе із зони комфорту.

Щоправда, Франківську ще не вистачає певної культури поведінки.  

Під час Порто Франко я побував на чудовій виставі "Майстер Голоду" литовського режисера Еймунтаса Некрошюса, але помітив дуже неприємні речі у поведінці публіки: люди дозволяють собі не виключати телефони.

Якби ж один дзвінок, а не десять. Це ж просто треш. У Києві з дзвінками вже якось краще.

"Якщо серце художника відкрите, він ставить питання, часто незручні і провокативні"

Культура нічого не винна. Вона може. Художнику не можна сказати "ти повинен", він же вільний птах.

Якщо його серце відкрите, він ставить питання, які можуть бути незручними і провокативними. Вони пробуджують свідомість, щоб ти не засинав у якомусь похмурому спокої або з відчуттям безвольності.

"З'явився ще один новий символ майбутньої України – Порто Франко"

Тоді культура пробуджує самоідентифікацію, вказує які книги і фільми формують вас як людину, з’являється почуття власної гідності. Вона починає взаємодіяти з іншими. Тоді ми можемо говорити про нову Україну.

Потрібно спробувати за допомогою мистецтва, культури поставити питання одне одному й собі перш за все.

Вже поганий тон повторювати цитату Черчіля: "Якщо скоротити культуру, то за що ми воюємо?" Зрозуміло, звичайно, проти чого ми воюємо, але за що?

Що таке ця нова Україна і у яких формах вона проявляється? Ось це питання потрібно собі ставити. Які аргументи ви можете пред'явити як людина, що любить Україну, як патріот?

Держава й люди повинні проектувати і робити нову Україну, якою хочеться пишатися. Як от Порто Франко. За атмосферою, тим, що відбувалося в Палаці Потоцьких, можна сказати, що це якісний європейський фестиваль, яким можна пишатися. З'явився ще один новий символ майбутньої України – Порто Франко.

"Ковчег – це можливість якоїсь утопічної відваги"

Цього року ГогольFest відбудеться вдесяте, це ювілейний фестиваль, а ще нам привласнили статус європейського.

Ми вирішили робити його підтемою "Ковчег". Nova Opera спільно зі швейцарськими театром і хореографами презентуватимуть однойменну оперу-балет. Я подумав про потоп не у буквальному значенні, а про потік трешової, фейкової інформації, яка засмічує наші мізки і дезорієнтує.

Як жити? Можна, звичайно, закапсулуватися, "нічого не бачу і не чую", але рано чи пізно до тебе постукають. Або ж сидіти і перечікувати.

"Єдине, що всім нам даровано, це час"

Дехто думає, щойно Путін помре, вони заживуть. Це називається жити з відкладеним завтра. Але ж як це? Єдине, що всім нам даровано, це час.

Як же розвернутися в цьому протиріччі? І тут виникає цей образ ковчегу як місце творення нового життя.

Для мене і моєї команди ковчег – це можливість якоїсь утопічної відваги. 

Хотілося б, щоб на ГогольFest прийшло якомога більше людей. Стратегія створення колабораційних проектів починає приносити серйозні плоди.

Ми співпрацюємо з партнерами з різних країн: буде потужний проект з американцями, хореографічна опера, бельгійський мультимедійний проект разом з нашими музикантами.

Ми привеземо в Київ наш спільний проект з французами, новий цирк-кабаре Тарабак, який з неймовірним успіхом пройшов у Парижі. Dakh Daughters, звичайно, теж будуть частиною цього шоу.

Буде два відкриття ГогольFest: офіційне і pre-party з новою групою ЦеШо в центрі Довженка.

До нього впритул примикає стара сталінська чотирьохповерхова будівля на Голосіївській площі, яку знесуть одразу після ГогольFest. Там буде арт-сквот – резиденція для художників, театралів і музикантів з усього світу і України. Майданчик буде доступний для публіки, будівля і кожна кімната зокрема стануть об’єктами мистецтва.

Цього року також відбудеться резиденція молодої європейської режисури: приїжджає п‘ятеро режисерів, які почали працювати в минулому році, зацікавилися, спеціально знайшли гроші, щоб зробити вистави тут і потім  їх повозити вже з нашими акторами в Німеччину, Голландію, Швейцарію.

Підготовка відбуватиметься в арт-сквоті, а вже на ГогольFest нову режисуру, тексти представлять публіці. Всі охочі зможуть відвідати вистави театрів з Литви, Бельгії, Польщі, Німеччини, Норвегії, подивитися італійський балет, присвячений творчості Фелліні.

"ЦеШо – це юність у своєму максималізмі"

ЦеШо – це дуже привабливі дівчата з театру "Пральня", який був самостійним проектом. Вони драйвові, встигли поїздити світом, зробити свою музичну групу.

Я побачив в них енергію іншої якості. Вона не гірша і не краща, ніж енергія Дахи Брахи або Dakh Daughters, вона молодша.

У ДахиБрахи – це енергія мудрості. Їм вдалося через народну пісню в поєднанні з іншими музичними культурами і класикою вийти в космічний простір.

Dakh Daughters – це яскраві, сильні, красиві, розумні, молоді, сексуальні жінки.

А ЦеШо – це юність у всьому своєму максималізмі, в енергії, тому вони більш соціальні, гостріші. Це інше і дуже цікаве. Окрім того, вони ще випускниці лялькового факультету університету Карпенка-Карого, тож це лялькове кабаре.

Марія Глушко, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті