Дівчина з фотоапаратом: як Юлія Кочетова-Набожняк прокладає мости між війною і миром

5454
26 липня 2017

Професію фоторепортера в гарячій точці досі часто вважають чоловічою.

Утім, у світі, а нині – в Україні, працює чимало жінок-фотографів, котрі мають справу зі складними темами війни та конфліктів, їхніх передумов та наслідків.

Тож УП.Культура вирішила розпитати кількох найпомітніших українських фотографинь про їхній шлях у професії.

Перша розповідь – про Анастасію Власову. Друга – про Юлію Кочетову-Набожняк.

Юлія Кочетова-Набожняк у центрі Києва під час Революції гідності. Фото: Рафал Маслов

Війну на Сході України вона знімає з серпня 2014 року.

Щоб працювати фотографом в зоні конфлікту, звільнилася зі своєї основної роботи – редакторки новин.

Її фотографії з Майдану та Криму публікували The Guardian, The Telegraph, The Huffington Post, The National Geographic, BBC News, Bild am Abend.

Фото: Том Даамс

Брала участь у фотовиставках в Україні, США, Британії та Сербії. Зняла документальну автобіографічну стрічку "До скорого" – про себе і свого хлопця, котрий пішов добровольцем на Схід.

Фільм відібрали в конкурсну програму цьогорічного фестивалю DocudaysUA, де він отримав нагороду від дистриб’ютора Letter To Fest. Призом стала безкоштовна подача картини на 50 міжнародних кінофестивалів.

Нині Юлія реалізує документальні та арт-проекти. Зокрема, знімає короткометражну стрічку про дітей у зоні конфлікту.

 Фото: Еміне Зіятдінова

Конфлікт на Сході для мене – дуже особиста історія. Історія про співпричетність та власний досвід, про бажання розібратися.

Ще до Майдану я півроку стажувалась як фоторепортерка в агенції "Українські новини", де першим і ключовим наставником у фотожурналістиці для мене став Олексій Болдін. Потім довелося припинити, бо не встигала з навчанням в університеті.

Жінки підтримують протестувальників імпровізованими барабанами на вулиці Грушевського, січень 2014. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

Повернулась у фотожурналістику, зокрема новинну, з початком Майдану. Коли "зелені чоловічки" з’явилися в Криму, знала, що поїду туди, і вирушила через день після початку анексії.

Від початку війни мене гнітило, що повідомлення в медіа здавалися суперечливими, дуже далекими від правди. Зрештою, так і було. Це й стало мотивацією [поїхати в зону конфлікту].

Міліція заливає з водометів барикаду на вулиці Грушевського в Києві, січень 2014. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

На початку війни єдиним місцем, де можна було дістати бронежилет для преси, був Інститут масової інформації в Києві.

Пам’ятаю, коли я за ним приїхала, співробітник ІМІ сказав: "У вас, журналістів, є одна спільна проблема: вам здається, що ви боги і вас неможливо вбити". Я про це потім часто згадувала. Зрештою, у нас, фотографів, таки з’явився досвід роботи і в конфліктних зонах, і в зоні бойових дій.

Теми зйомок здебільшого хвилювали мене особисто. Скажімо, серія портретів дуже молодих добровольців, моїх ровесників – хлопців і дівчат, – які пішли на фронт, в той час як я – ні.

В Києві у мене не було відчуття, що в країні війна. Але влітку 2015-го я працювала разом з документальним фотографом Анастасією Тейлор-Лінд, асистувала у її проекті Stay.

Це серія відеопортретів мам та дружин бійців, які на той момент були на фронті. Мій хлопець, а нині – чоловік, теж тоді прийняв рішення піти воювати. Тож я мала бонус як фіксерка і асистентка: говорити з героїнями було набагато простіше, адже ми були на одному рівні і розуміли одна одну.

Саме тоді я побачила, що можна знімати проекти у Києві, Львові, за тисячі кілометрів від лінії фронту, але в них буде чи не більше війни, ніж у фотографіях з передової.

Крім Анастасії Тейлор-Лінд, важливою жінкою-фотожурналістом для мене є Лінсі Аддаріо. У неї, скажімо, є серія робіт про жінок-військових – морських піхотинців та бійців спецпризначення. Такий цикл ніколи не зміг би зробити чоловік – просто тому, що персонажі ніколи не відкрилися би перед чоловіком до такої граничної психологічної оголеності.

Думаю, жінки-режисери та фотожурналістки мають використовувати особистий досвід, аби встановлювати контакт із жіночими персонажами. Адже це абсолютно інший рівень емпатії.

Медик Іванка з підрозділу "Госпітальєри". Фото: Юлія Кочетова-Набожняк
Анастасія Шевченко, медик батальйону імені Кульчицького. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

Я з російськомовної родини, навчалася у російськомовній школі, а мій тато – у Москві. Тим не менш, він намагався вчити українську.

Ми з родиною часто їздили подорожувати на Західну Україну, але ніколи – на Схід. Звідти я не маю спогадів. До Криму – так. Тому він мені болить ще й як частина дитинства. А щодо Сходу – тим більше був інтерес розібратися, зрозуміти, що ж призвело до цієї війни, що відбувається і куди все рухається.

Із кожною поїздкою бачення конфлікту, регіону, людей, які там перебувають – цивільних і військових – стає щоразу ширшим. З’являється більше запитань, починаєш прощупувати абсолютно інші точки конфлікту.

Усередині зруйнованої садиби в селі Піски Донецької області, січень 2015-го. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

Мені видавалося важливим давати голос цивільним, які стали заручниками ситуації. Тепер я заглиблююсь в історії дітей, затиснутих між двома арміями. Що більше я ставлю собі запитань, то частіше приходжу до того, що нічого не знаю.

Єдине що – з’явилося стійке відчуття того, що це затягнеться надовго. Це питання щонайменше років десяти. І від усвідомлення цього почуття відповідальності, яке лежить на мені як на людині, що розповідає історії, лише посилюється. Адже не можна дати цьому дискурсу згаснути, перетворити його на виключно пропагандистський, не помічати.

А ще за цей час змінилося моє бачення того, чим для людини може бути його країна, заради чого вона здатна відмовитися від звичного життя. Це якщо говорити про військових.

Боєць робить напис дулом автомату на чорній від пороху стелі, Піски, Донецька область, січень 2015-го. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк
Боєць "Правого сектору" миється в польових умовах, Піски, Донецька область, січень 2015-го. ФОто: Юлія Кочетова-Набожняк

Розширилося розуміння того, що таке бути переселенцем усередині країни. Скажімо, цінною і важливою була участь у National Geographic Photo Camp. Такі табори видання організовує в усьому світі для мігрантів, біженців, вимушених переселенців.

В Українському таборі брали участь хлопці і дівчата 18-25 років – переселенці з Донбасу, які цікавляться фотографією і можуть з її допомогою розповісти свою історію.

Я працювала асистенткою з групою, допомагала їм. Усі вони були напрочуд цілеспрямованими і крутими. У них немає образи, але є стійке прагнення повернутися в Донецьк та інші міста, де вони росли, і змінити їх.

Натомість ті, хто лишилися на Донбасі, живуть із відчуттям підвішеності ситуації та відчаю. Ще на початку війни вони прийшли етапи злості та образи. Тепер настільки втомилися і настільки втратили надію, що свідомо занурили себе у певний вакуум, у якому й живуть.

Сім'я вимушених переселенці з Донецької області в харківському хостелі, липень 2015-го року. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк
Волонтер Надія грає з дітьми переселенців з Донбасу в дитячому кутку "Станції Харків", квітень 2016-го. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

У тих героїв, із якими я працюю нині на Донбасі, не бачу сильної мотивації щось змінювати. Але це точно не узагальнення. І точно нескінченна втома, яку важко осягнути, коли ти поза їхніми реаліями.

Під час роботи людина для мене – понад усе. Розумію, що герой ділиться зі мною своїм часом, історією і навіть одкровенням, тому намагаюсь максимально рівноцінно віддати те, що є в моїх силах.

Коли працюю з цивільними, розумію, що фраза "я приїхала з Києва" має певний контекст. Для співрозмовника це передусім означатиме, що завтра я поїду у затишну квартиру, яку не бомблять, що це нібито лише моя робота і мене насправді не цікавлять чиїсь проблеми.

Усе це природно, знаю, що цього етапу не уникнути, тому просто перечікую, пропускаю повз, розуміючи, що потім людина розкриється.

Якут, один із найстарших бійців ДУК "Правий сектор" у підвалі в селі Піски Донецької області, січень 2015-го. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк
Боєць курить на одній з позицій в селі Піски Донецької області, січень 2015-го. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

Ніколи не стріляю камерою в перші секунди розмови. Принциповіше з’ясувати, наскільки те, що важливо зрозуміти і розповісти мені, важливо для мого героя. Так само, як інтерв’ю, фотографія – це завжди про співтворчість.

Коли йдеться про військових, то також йдеться передусім про людське. І ще працює гіппократівський принцип – не нашкодь.

Скажімо, я маю багато фотографій з позицій із очевидними прив’язками до місцевості. Якими б чудовими вони не були, я не публікуватиму їх найближчими роками. Це особиста відповідальність, яку ти береш на себе, тиснучи на затвор.

Натомість я по можливості намагаюсь роздруковувати і надсилати знімки хлопцям чи їхнім родинам, якщо вони просять.

Максим Мединський, боєць 79-ї окремої аеромобільної бригади. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

З кимось із героїв ми стаємо друзями. Обставини зіштовхують нас в дуже дивний період наших життів. І у мене немає такої відстороненості, як, скажімо, у [російського соціального журналіста Валерія] Панюшкіна, який каже, що в його час і простір не вміщуються всі його персонажі.

Можливо, в якийсь момент історії переповнять мене настільки, що я вирішу щось змінити. Але поки що це не так.

Мені видається дуже важливим усвідомлення того, що психологічна підготовка і допомога потрібна не лише військовим, доки вони служать та після їхнього повернення у мирне життя, не лише їхнім сім’ям, але й волонтерам, активістам. Усім, хто якось торкається конфлікту.

Із наукової точки зору, молоді люди більше схильні до посттравматичного синдрому. Якщо працюєш із темою конфлікту і плануєш робити це й далі, важливо, щоб ти був цілим, підготовленим, знав, як дати собі з цим раду.

Певний час я самовпевнено вважала, що я tough girl, зможу все сама, але це, звісно, неправильно. Тому прийшла до того, що треба працювати з психоаналітиком.

Володимир Небір, кіборг, боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону, пізніше - 95-ї окремої аеромобільної бригади, новоствореної 81-ї десантно-штурмової бригади. Фото: Юлія Кочетова-Набожняк

Коли я знімала на Майдані, знімки купляли фотобанки, і я не завжди могла відстежити, де вони були опубліковані.

Знаю, що якісь фотографії купляли пропагандистські російські ресурси і підписували, як їм заманеться.

Звісно, коли твоє прізвище з’являється на рунетівських сайтах, це неприємно. У якийсь момент розумієш, що хочеш бути впевненим: у супровідних текстах до твоїх фотографій не буде неправди, ніхто не зробить якийсь проект, на зразок Another Crimea, перекрутивши закладені тобою смисли.

Тому я більше не працюю з фотобанками і заглибилась у документальні кінопроекти.

Кадр із фільму Юлії Кочетової-Набожняк "До скорого"

Мій фільм "До скорого" – це автобіографічна історія про мене і мого хлопця, тепер уже чоловіка, який пішов служити. І про те, що відбувається з людиною миру, котра стає людиною війни, та з її близькими.

Знімала півтора роки. Моїм другим оператором був водночас і головний документальний герой Рома Набожняк. Він знімав на сході. Я не приїжджала до нього, доки він був там. Тому "До скорого" – це паралельний наратив мирної картинки і картинки війни.

Для мене це дуже інтимне кіно про те, що відбувається з людиною, яка створювала музику і фактично вирішує руйнувати – відповідно до вимог часу та обставин цього вибору. Не будемо говорити, що "творити мир" чи використовувати інші евфемізми. Війна – це насилля, руйнування, це сфера протилежна до будь-якої творчості.

Кадр із фільму "До скорого"

Мені здається, що менше у твоїх роботах війни в її конкретному звучанні, тим зрозумілішою для глядача або читача є історія, яку ти хочеш розповісти.

Бо військові і цивільні, що живуть у зоні конфлікту, – це передусім люди. Вони мають такі ж відчуття і потреби, що й інші, просто перебувають в інших умовах ніж ті, хто читає їхню історію. Тому мені видається, що об’єднувати мають спільні відчуття і досвіди. І до них не належать натуралістичні зображення насилля.

Історію конфлікту, його причини і наслідки, можна розповісти зовсім по-іншому. Хотілося розповісти історію стосунків людей, які перебувають у постійному відчутті очікування і тривоги.

Кадр із фільму "До скорого"

Для мене важливо, аби цей фільм побачили у різних країнах. Важливо, як його сприймають. Скажімо, під час показу на Docudays для багатьох в Києві на четвертому році війни було шоком побачити роздовбане Широкіно і розуміти, що це дуже близько.

Чи, наприклад, після показу стрічки у Парижі підійшла до мене пара – хлопець-француз і дівчина-росіянка. Хлопець каже, мовляв, неймовірна історія, але поясніть – що це взагалі за війна? Так ти розумієш той глобальний контекст, коли людина із твого часу і простору не знає про цю війну.

Під час показу в Києві ми самі дуже сміялися. А наші друзі навпаки – в основному плакали. Важливо, що зроблене викликає абсолютно різні реакції в аудиторії, але точно не викликає бажання відгородитися як від чогось такого, чого не хочеться знати, бачити, чути.

Кадр із фільму "До скорого"

Оксана Мамченкова, Інна Семенова, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті