Композитор Олексій Шмурак: Те, чого вчать у консерваторії, не існує

3871
15 серпня 2017

Олексій Шмурак – піаніст, композитор і співзасновник ансамблю Nostri Temporis.

Він закінчив Національну музичну академію імені Чайковського і відмовився від нот. Тепер він створює музичні перформанси, займається академічною композицією та інтердисциплінарними практиками.

УП.Культура поговорила з композитором про те, чому він насправді не композитор, чим небезпечні консерваторії, де працювати випускникам музичних академій і чому сучасна музика має бути мультимедійною.

Олексій Шмурак. Фото: Марія Ковальчук

Я не композитор, я артист. Композитор пише музику, а артист виступає. Я пишу музику, звісно, але з людьми мені легше спілкуватися як артисту.

Композитор може сидіти в залі у той час, коли його музику грають. Або композитор може, наприклад, зробити музику – і її слухають в інтернеті. Мені так некомфортно.

Комфортно, коли я присутній у просторі, спілкуюсь із аудиторією – і вона на мене реагує.

 

Про вигаданий простір

Під час навчання в консерваторії я зрозумів: те, чому нас вчать, і що насправді відбувається у світі, ніяк не пов’язано.

Вчать нас одному, на телебаченні щось зовсім інше, в кіно третє, на фестивалях четверте, на рок-сценах п’яте. А те, чому нас вчать, не існує нiде. Це такий вигаданий простір, якась секта, яка не має жодного відношення до реальності.

Тому було зрозуміло від самого початку, що треба щось змінювати. На останніх курсах я вже взагалі не сприймав почуте на парах.

Спершу було легко i трохи смiшно, бо я нічого не знав – ні про літературу, ні про кіно. Я взагалі був дуже наївний і обмежений, якщо порівнювати з собою нинішнім.

Олексій Шмурак у просторі Plivka. Фото: Женя Перуцька

Мені було комфортно, я думав, що це так треба – дивитись у ноти, правильно грати ноти, інакше не можна. Я не знав, що можна інтерпретувати, грати з простором, що важлива візуальна складова, світло.

Наприкінці другого курсу ми з колегою Максимом Коломійцем [композитор, арт-директор, гобоїстприм. УП.Культура] заснували Ensemble Nostri Temporis. Це був ансамбль, який грав сучасну академічну музику і робив різні мультимедійні проекти. З цього все почалося.

Потім я почав співпрацювати з електроакустичним композитором i артистом Олегом Шпудейко. І всюди було або відео, або перформанс, був задіяний простір.

Композиція з вокально-електроакустичного альбому Олега Шпудейка і Олексія Шмурака, що вийде у 2018-му

Це деякою мірою кризовий момент, коли довго перебуваєш в одному середовищі, де нічого нового не відбувається, хочеш з нього вийти. Врешті-решт виходиш. Це як у фільмі "Матриця" – дають червону таблетку, він виходить у реальний світ і не може вже повернутися назад.

Саме тому я не зможу зараз просто сісти писати ноти й ігнорувати все те, що відкрив за ці роки. Я можу тільки інтегрувати.

Фото: Тарас Тарасов

Є органіка людини. Вона може змінюватися з часом, але не радикально. Людина не може стати принципово іншою. Ця моя органіка – використовувати рiзнi засоби, активно спiлкуватися, iнтегрувати – була завжди, просто ранiше в мене не було поля, де я міг би її висловити.

Про музичні межі

Стерти рамки – це звучить красиво, але нереально. У Києві зараз все кипить і розвивається – є "Ухо" [музичне агентство, яке влаштовує концерти академічної та імпровізаційної музикиприм. УП.Культура], Kyiv Contemporary Music Days [освітньо-концертна платформа сучасної академічної музикиприм. УП.Культура].

Але в багатьох iнших структурах продовжує жити академічний формат. Мені здавалося, що за останні чотири роки сталося море всього і просто неможливо робити одне і те ж.

 

Консерваторії працюють за тими ж програмами, грає роль соціокультурна ідентичність – людям приємно усвідомлювати себе продовжувачами традицій, Бетховена і Шостаковича. Ти не можеш їм сказати: все, чувак, цього більше немає, кордонів немає, давайте зіллємось в екстазі.

Тому я займаюсь іншим – привношу підходи з академічного бекграунду в експериментальну мультимедійну сцену.

Про консерваторії

Потрібно визнати, що більшість речей, які викладають у консерваторії, не існують на ринку. Якщо оркестри і театри ще існують, то нотна академічна музика, що пишеться сучасними композиторами, існує на останньому подиху.

Тому, якщо казати про реформу освiти, по-перше, треба дуже серйозно зайнятися звукорежисурою. Треба вивчати функціональну музику. У нас взагалі ніде не вчать писати хорошу музику для фільмів, реклами, телебачення.

Фото: Женя Перуцька

Потрібно визнати, що крім нотної музики для акустичних iнструментiв, існує безліч інших сучасних жанрів. Є інсталяція, мультимедійний проект, інтернет та його можливостi, врешті-решт.

Звісно, в Україні є люди, які працюють у форматі електроакустичної музики, але це просто крапля в морі.

Щороку в українських консерваторіях випускають по 20-22 композитора, для яких немає ринку. Нікуди не можна влаштуватися композитором.

Тому потрiбно або зробити спеціально під це дотації, як це роблять на Заході, де є купа фестивалів, замовлень, стипендій, або визнати, що ринку немає і змінити освіту. Навіщо на це виділяти гроші?

 

Про композиторів, які зникають

Існує серйозна проблема. Ніхто не працює над тим, щоб виростити нове покоління. Коли ми з Максимом Коломійцем заснували в 2007 році ансамбль, то думали, що за десять років в Україні буде п’ятнадцять-двадцять крутих композиторів. Але ні.

Майже всі з тих талановитих людей, яких ми знали, поїхали. Вони зараз переважно в Європі. А ті, кому зараз по 15-18 років, навіть не хочуть вступати в українські консерваторії. Вони хочуть одразу на Захiд. Тому, думаю, з цим реальна криза.

Необхідно створювати композиторську спільноту. Причому ця композиторська спільнота має бути з мізками, вони мають вміти працювати з мультимедіа, простором, інтернетом, неакадемічними жанрами.

 Фото: Женя Перуцька

Про контакт аудиторії з музикою

Люди бояться взаємодії. Ми одного разу з поетами робили перформанс на книжковому фестивалі в Запоріжжі. Це був перформанс у цікавому просторі, абсолютно не академічному – бетонні стіни, будматеріали.

Ми були в різних кутках зали, ходили туди-сюди, читали, експериментували з музичними iнструментами. І ми були впевнені, що люди теж ходитимуть і якось з нами взаємодіятимуть.

Але вони поводилися зовсім інакше. Вони притислися до стін і з усіх сил намагалися бути не артистами.

 Фото: Женя Перуцька

Те ж саме в мене було, як не дивно, в Мюнхені. Ми проводили там перформанс із російським хореографом і європейськими художницями. Вiдвiдувачi сідали на підлогу, ближче до стін.

І ось що я зрозумів: люди бояться бути перформерами, артистами. Виявилося, що інтеракція – це дуже складно. І проблема не в людях. А в тому, що ми не знаємо, як це робити.

Хоча, мабуть, сучаснi театральнi i перформативнi дiячi знають. А нам треба вивчати.

Про те, що далі

Музика неймовірно змінюється. У класичній цього, можливо, не помітно. Але сучасна музика трансформується з шаленою швидкістю.

Молодь, яка є зараз, кардинально відрізняється від тієї, що була десять років тому. Відповідно, і з сучасною класичною музикою відбудеться те саме – за десять років ситуація зміниться, зміниться попит, і люди слухатимуть щось інше.

Фото: Тарас Тарасов

Це не означає, що вони слухатимуть лише сучасну музику. Ми живемо в епоху архiвiв i стирання кордонiв сучасного й iсторичного.

Вистрiлити може будь-що. Наприклад, Чарльз Айвз [американський композитор, основоположник нової американської композиторської школи ХХ століття – прим. УП.Культура] і Джачiнто Шельсi [італійський композитор і поет – прим. УП.Культура].

Це композитори, які прожили дуже довге життя – більше 80 років. Але за життя їхню музику ніколи не виконували. Вони собі існували всередині своєї тусовочки.

Але коли Айвзу було під 90, а Шельсi за 80, їх хтось актуалізував і почав виконувати. Тепер це світові композитори, класики.

Тому я припускаю, що зараз в Україні живе композитор, якого ми не знаємо, або знаємо, але не надто цiнуємо. Може, колись він стане модним – і ми дуже здивуємося.

Композиція з вокально-електроакустичного альбому Олега Шпудейка і Олексія Шмурака, що вийде у 2018-му

Альона Вишницька, спеціально для УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті