Перекладачка Алла Татаренко: У книжках людей, які пережили війну, дуже багато краси

1677
21 серпня 2017

Львів’янка Алла Татаренко багато років досліджує і перекладає сучасних балканських письменників.

Серед авторів, яких вона переклала українською – Милорад Павич, Данило Кіш, Мілош Црнянський і Срджан Срдич.

Одинадцять років тому вона уклала збірку "Хорватська мозаїка", з якої розпочалось знайомство українського читача з сучасною літературою Хорватії. Сербський ПЕН-клуб назвав Аллу Татаренко найкращою перекладачкою з сербської.

Цього року у видавництві "Комора" виходить її новий переклад – "Крамничка "З легкої руки"" Ґорана Петровича. За цей роман 2000 року автор отримав найвищу літературну нагороду Сербії NIN Award.

Сербську та хорватську літературу, яку вона викладає студентам Львівського національного університету імені Франка, Алла Татаренко називає "літературою пристрасних людей".

УП.Культура поговорила з перекладачкою про її любов до балканських мов та про читання, яке вчить робити висновки.

 Алла Татаренко. Усі фото до матеріалу: Катерина Гаврилова

Про вибір мови

Я з дитинства вивчала польську й хотіла бути полоністом, тому вступила на слов’янську філологію. Та першого вересня, зайшовши в аудиторію, почула запитання: "Яку мову ви обираєте – чеську чи сербохорватську?" [за часів Югославії сербська та хорватська офіційно вважались однією мовою].

Я була сильно здивована, що польської немає. Перші чотирнадцять студентів зголосились вивчати чеську, й лише одна – сербохорватську. Мені стало прикро за цю мову: "Чому її ніхто не хоче? Вона ж напевне не гірша за чеську!".

Так я зробила свій вибір. І ніколи не шкодувала про нього – адже, як з’ясувалося, балканська культура якраз відповідає моєму характеру й темпераменту. Вона дозволила виявити ті добрі риси, які були в мене трохи притлумлені навчанням у школі: життєрадісність, уміння показати свої емоції, не боятися їх.

Про довгу дорогу до Югославії

Моє навчання в університеті припало на останнє десятиліття Радянського Союзу. Слов’янські філологи тоді були своєрідною елітою, навчались у маленьких групах по десять студентів. Та, щоб вивчити мову, потрібна була практика.

 

Югославія, хоч офіційно була соціалістичною, не належала до сателітів СРСР, тому поїхати туди було так само важко, як до капіталістичних країн. Моя дорога на практику лежала через Москву: Міністерство вищої освіти, де мені видали паспорт, і Центральний комітет Компартії. Жодні інші студенти-філологи не мусили ходити до Кремля, тільки ті, що вчили сербохорватську.

У Кремлі нас запитали, навіщо ми їдемо до Югославії. Тоді нас послали до бібліотеки, щоб ознайомитись із інструкцією та підписати її. Це було саме те, про що співав Висоцький у пісні "Инструкция перед поездкой за рубеж".

Раніше ми думали, що він жартує, а там справді було написано: "не знайомитися з іноземцями". А як тоді вчити мову?

"Не отримувати подарунків" – і про це писав Висоцький. Якщо вже взяв подарунок, його треба показати керівникові, а бажано віддати.

Але найбільше нас вразив пункт "не їхати в одному купе з представником протилежної статі". У пісні Висоцького цьому присвячені навіть два куплети.

Щоправда, радянська система не все продумала: ніде не було написано, що не можна їхати в одному купе з двома іноземцями протилежної статі, як випало нам.

 

Про балканський характер

У кінці третього курсу я працювала гідом-перекладачем югославських туристів. Ми разом їздили різними містами, я влаштовувала їх у готелі, вирішувала їхні проблеми зі здоров’ям, із документами, запізненням на поїзд і багато іншого. Це була не тільки прекрасна школа мови – ці люди стали мені трохи рідними. До того ж, я без дієти схудла на сім кілограмів.

Згодом, коли я вже була доцентом, моя студентка вперше поїхала на практику до Хорватії. Вона боялася їхати: незнайома країна, де щойно закінчилась війна. Тоді мені несподівано придались старі знайомства.

Я написала до своїх друзів – колишніх туристів – яким колись допомагала, листа. Адже тоді не було ще ні електронної пошти, ні мобільних телефонів. І вони радо заопікувались моєю студенткою.

Інші туристи, з якими я працювала, впізнали мене за двадцять років на літературному вечорі. Це одна з особливостей балканців: вони цінують дружбу. Один мій колега з Белграда казав: дружбу потрібно плекати, як рослину, підливаючи її увагою та пам’яттю.

Балканці пристрасні і вкладають багато емоцій у життя. До того ж, вони нещодавно пережили війну. У книжках людей, які пережили війну, але не хочуть писати про цю травму прямо, дуже багато краси.

Людина, що стикнулась зі злом, нещастям, негарним обличчям світу, хоче, щоб у літературі – там, де це обличчя можна змінити – воно було гарним. Та, змальовуючи його, залишає на денці гіркоту відчуття ілюзорності.

 

Про ключі до Павича

"Хозарський словник" Милорада Павича я вперше прочитала 1984 року, коли він вийшов. Але не розуміла цієї книжки донедавна. Знала, що вона прекрасна, химерна, що там багато всього, але не могла в неї ввійти, не мала до неї ключа.

Тому не могла про неї написати щось своє – не переписувати чужі мудрі думки, а побачити щось таке, чого інші не побачать.

А потім, кілька років тому, прокинувшись зранку, зрозуміла [2010 року Алла Татаренко написала про "Хозарський словник" есей "Милорад Павич як читач Умберто Еко"].

Про новий переклад – книгу Ґорана Петровича

Нещодавно я закінчила перекладати книжку "Крамничка "З легкої руки"" сербського письменника Ґорана Петровича. Світ, у якому живуть герої цього роману, надзвичайно жорстокий: це світ кількох воєн. Проте книжку часто сприймають дещо спрощено.

Якщо почитати, що про неї пишуть, то йдеться про "магію читання": як люди, які читають одну книжку, зустрічаються в ній, і там, далеко від реальності, політики, від повоєнних примар, між ними народжується кохання. Отже, книжка про те, як можна бути щасливим поза реальним світом.

Однак це тільки половина правди: в Ґорана Петровича все набагато складніше. Він далекий від того, щоб написати просто казочку – мовляв, достатньо прочитати книжку, аби стати щасливим і втекти з недосконалого світу.

 

Маючи змогу читати цю книжку ретельно – а перекладачі завжди найретельніші читачі – я зауважила цікавий момент. Спершу герої роману зустрічались у чужих книжках. Але для того, щоб їхнє кохання було успішним, потрібно було самому написати книжку. Створити щось власноруч. Тільки творити, креативно читати й намагатися покращити читанням цей світ.

Одна студентка російської філології Львівського університету, переселенка з Донбасу, написала про "Крамничку" дуже особистий есей. Про те, що коли вона переїхала до Львова, почувалась дуже самотньою. В неї не було друзів, їй було дуже сумно.

І в цей час їй потрапила ця книжка, й вона відчула, що не є самотньою, а "Крамничка" – книжка для обіймання. Коли я це прочитала, то ясно сама зрозуміла, що її треба перекласти українською – книжок для обіймання має бути більше.

Я вже закінчила переклад "Крамнички", але не припиняю про неї думати, намагатися зрозуміти, що там до чого. Й весь час розпитую автора. Вчора він написав мені: "Про цю книжку вже стільки написано, але чомусь ніхто не помітив речей, які помічаєш ти".

Для мене це комплімент, але цікаво: чому так? Можливо, інші люди, які писали про "Крамничку" з професійно-літературознавчого погляду, просто не присвятили їй стільки часу, стільки присвячують їй перекладачі – і саме стільки треба, щоб у ній розібратися?

 

Про особливості мови і її перекладу

Я пишу не про всі книжки, а лише про ті, які мене захоплюють. Наприклад, написала про хорватського письменника Зорана Ферича. Тепер думаю, де цей текст опублікувати. Адже це не класична наукова стаття для академічного видання.. Мій підхід до книжок взагалі особистий.

Перекладати Петровича жахливо складно, й тому неймовірно цікаво. Він уживає рідковживані слова, яких часом навіть немає у словниках, і поняття, яких узагалі  ніде не довідаєшся, поки в автора не спитаєш. Ми спілкуємось із редакторкою, й вона часом зашпортується об якісь слова. Питає:

– А не можна це слово просто викинути?

– Не можна, – відповідаю я. – Це такий письменник, у якого не можна викинути жодного слова.

– Але воно тут стирчить!

– Так, воно стирчить, бо має привернути увагу до цього.

Наприклад, головна героїня виглядала так, "ніби минуле заповнило її зсередини, і майбутнє вже не мало куди відступати". Редакторка каже:

– А може, краще напишете "майбутнє вже не мало куди розвиватися"?

– Нє-а,  – відповідаю я, і пояснюю, що за концепцією Петровича кількість минулого-майбутнього та сама в усіх, а посередині є теперішній час, але дуже тоненький. І тому героїня за рахунок майбутнього заповнюється минулим.

Отак і спілкуємося про прозу Петровича зі своєю дуже уважною редакторкою.

 

Про літературу і новини

Петрович знає, яке слово там має стояти – він відчуває гармонію досконало, й коли порушує її, то робить точковий удар, аби людина зупинилась на цьому слові. Щоб нелогічність була помітною, вона має виходити зі знань закону.

Коли твоя внутрішня логіка порушується, тоді ти починаєш думати. Але це вже розмова про вміння читати хорошу літературу.

Щоб зрозуміти, що є літературою хорошою, а що поганою, треба читати й першу, і другу. Але, поки не читатимете хорошу, не зрозумієте, що погана – погана. Будете думати, що вона вся така.

Та людина, яка навчилась читати хорошу художню літературу, зможе читати й новини так, що виділятиме в них відсутність логіки та брехню. Читання літературного твору вчить робити логічні висновки, усвідомлювати структуру, бачити відходи, коливання, підміну.

Такою людиною складно маніпулювати.

 

Текст: Марта Коник, спеціально для УП.Культура

Усі фото: Катерина Гаврилова

powered by lun.ua

Головне на сайті