Рок-н-рол Дикого поля: як Ізюм приміряв роль фестивальної столиці українського сходу

1587
22 серпня 2017

Уже 14 років Андрій Клименко живе подвійним життям.

Удень він – учитель гри на гітарі у школі мистецтв Сватового, що на Луганщині. Ввечері – рокер. У тій-таки школі разом із братом Сергієм – трудовиком, інформатиком і вправним барабанщиком – він репетирує власну музику.

Час від часу до братів приєднуються однодумці. Скажімо, нині це – бізнесмен і басист Микола Вропай. Разом вони утворюють "Ізобарра-тор", єдиний рок-гурт міста.

Клименко-викладач неймовірно затребуваний. Усі хочуть грати на гітарі, тож учнів має аж 17. На Клименка-рокера у Сватовому попиту нема. На міські святкування не кличуть, бо музика надто важка, а технічний райдер заскладний. Більше виступати ніде.

Андрій Клименко. Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Тому Андрій подає заявки на фестивалі по всій країні і пробивається до менеджерів харківських клубів. Точніше, наполегливо робив це раніше.

Коли весь час стукаєш, а тобі не відкривають, це трохи пригнічує, – каже музикант. – Але розвалюватися ми [в "Ізобарра-тор"] не збираємось.

І це попри те, що музика радше висмоктує гроші, ніж дає підзаробити. Найбільша стаття витрат – інструменти. Скажімо, щоб купити барабани, батько хлопців продав машину.

Не окупиться – ну і мать його, – додає Андрій трохи згодом. – Основна задача – щоб наша творчість була комусь потрібна. І щоб нам самим не було соромно за те, що робимо.

Клименко сам пише пісні. Точніше – тексти, причому виключно українською. Музику придумують усі разом.

Сергій Клименко. Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Кавери не грають. Але надихаються класикою: у плейлисті братів Клименків The Beatles, Deep Purple, Red Hot Chili Peppers і Jamiroquai.

Західну систему виховання кадрів вважають оптимальною.

– На Заході всі рок- чи поп-музиканти в дитинстві співали в церковних хорах, – каже Андрій. –  Коли доростають до 15 років і цікавішими для них стають гітари, вони вже вміють добре співати й інтонувати. Ті ж ранні записи The Beatles – ще сопляки, а вже ідеально співають.

Натомість у рідному Сватовому знайти хорошого вокаліста ніяк не можуть, тож Андрій співає сам.

Переїжджати не хочуть. Клименко примірив життя у великому місті, поки навчався в Луганську. Зрозумів – не його. Витягує енергію і блокує творчість.

"Ізобарра-тор" на денній сцені "Дороги на Схід". Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Так і живе у Сватовому. Вчить дітей, пише пісні і репетирує: "Коли щось підстьогує, як от, наприклад, фестиваль, то репетируємо ледь не кожен день".

Передостанньої суботи серпня "Ізобарра-тор" вийшли на сцену фестивалю "Дорога на Схід", що з ініціативи Благодійного фонду Сергія Жадана відбувся в Ізюмі.

***

Едуард Смоляков носить довге, зібране у хвіст волосся і темні окуляри. Коли стоїть на сцені, багато жартує, ніби долає в такий спосіб хвилювання. Сміється з власних дотепів. Публіці подобається.

У перервах між жартами валить енергійний, олдскульний рок. Допомагають барабанщик, басист і клавішниця. Разом вони – "Смолова галерея".

Бо Смол – це я, а навколо – моя галерея, – пояснює Смоляков.

Гурт виник п’ять років тому в Слов’янську, що на Донеччині. У нинішньому складі грають з 2014-го. Тоді ж записали на місцевій студії перший альбом "До и после".

"Смолова галерея" на денній сцені фестивалю "Дорога на Схід". Фото: Оксана Мамченкова

Смол бачив народження і смерть багатьох колективів – одні втрачали надію, інші переключалися на сім’ю.

– А я больненький музикою, думаю, мене так просто не попустить, – каже музикант і сміється.

За освітою він психолог, але нині займається виключно музикою. Заробляє, даючи уроки гри на гітарі. Слухає свою класику – від Radiohead до System Of A Down. Інколи – попсу, зрідка – треш.

Пише пісні російською та українською. Має їх стільки, що вистачить на кілька альбомів. Записуватись планує у новій студії у рідному Слов’янську. Взятися до справи заважає позамузичне життя колег – то одного викличуть на роботу, то іншого.

Смол постійно розсилає листи із заявками і власними піснями на фестивалі та радіостанції. Інколи послання досягають мети – так вийшло із участю в "Червоній руті" чи "Рок-експресі". Тепер поталанило потрапити на ізюмську "Дорогу на Схід".

Едуард "Смол" Смоляков. Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

"Смолова галерея" виступила після "Ізобарра-тор". Між ними поетка з Луганська Люба Якимчук читала публіці вірші.

Перш, ніж піти зі сцени, Смол каже своєму барабанщику: "Слухай, ми ж зовсім забули". Зрозумівши натяк, той починає відбивати ритм. Смол підключається на гітарі і викрикує в мікрофон: "Я не бачу ваших рук!".

Темні окуляри – не лише данина рокерській традицій, а й необхідний атрибут слабозрячого. Слухачі відгукуються на фінальний жарт сміхом та оваціями.

***

Дорога на Ізюм ідеальна, як німецький автобан.

– Досі не віриться, – каже Олег Абрамічев, волонтер і співзасновник Фонду Жадана. Він регулярно їздить цим шляхом із Харкова на війну і назад. Кілька тижнів тому колеса його машини вперше замість вибоїн відчули під собою новеньке покриття.

Дорогу почали лагодити у розпал підготовки до фестивалю "Дорога на Схід". Цього року кочівний музичний марафон відбувся вдруге.

Минулого літа місцем дії були Новопсков, Сватове і Старобільськ, що на Луганщині. Нині – харківський Ізюм  і розташоване неподалік село Іванівка.

Мета – перезнайомити східняків із західняками та між собою, каже Жадан. А ще дати місцевим гуртам, як от "Ізобарра-тор" і "Смолова галерея", майданчик для виступу і знайомства з іншими артистами.

Фест розпочали саме в Іванівці, точніше, на новенькій базі відпочинку Фазенда "Виноград". Про неї поки не знають навіть ізюмці.

 Відвідувачі фестивалю на Фазенді "Виноград". Фото Оксана Мамченкова
 
 

Фазенда – це кілька будиночків і відкрита тераса з ресторанчиком на схилі пагорбу. Вниз, до пляжу на березі Сіверського Дінця, веде крута стежка. Річка вузька, стрімка і кам’яниста, нагадує гірську.

Після заходу сонця Жадан зі своїм музичним проектом "Лінія Манергейма" та Юрій Андрухович із виставою "Альберт, або Найвища форма страти" відкрили  "Дорогу на Схід" перед кількома десятками сміливців. Тобто тих, хто не побоявся дістатися цього живописного, але поки не зафіксованого на туристичній мапі місця.

 "Лінія Манергейма" на фестивалі "Дорога на Схід". Фото: Оксана Мамченкова
 

Наступного дня, вже в Ізюмі, навколо подій фестивалю було людно. Вранці на свіжоперейменованій площі Джона Леннона організатори "Дороги на Схід" відкрили величезний мурал – портрет знаного "бітла".

Від полудня у центральному парку майстри продавали вишивані сорочки й рушники, а дівчата розмальовували руки гостей і артистів хною.

Поруч працювала етно-сцена, де виступили близько десяти колективів Донбасу і Слобожанщини. Артистів відбирали прискіпливо – запросили виключно тих, хто збирає та виконує автентику регіону.

Це скажімо, "Заграйярочка" з Волновахи і "Палагеївська криниця" з Лиману. А ще "Яри" з Краснокутська.

На відміну від решти учасників сцени, "Яри" поєднують традиційну музику  з електронними інструментами. Певно, звикши до недовірливості слухачів Слобожанщини, вони розпочали свій виступ із пояснення: "Ми з Краснокутська, це Харківщина, тут недалеко – не подумайте чого".

Учасники етно-сцени. Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"
 
 

За сто метрів від етно-сцени, в приміщенні кінотеатру "Спартак" виступали поети і рокери. Перед "Ізобарра-тор" публіку розігрів Андрухович. До "Смолової галереї" слухачів готувала Якимчук.

Потім були  поети Артем Полежака, Дмитро Лазуткін та харків’янки з літературного об’єднання "NETWORчі".

Протягом дня публіка не була численною, але й перед порожньою залою виступати нікому не довелося. Заходили діти і молодь, старші чоловіки та жінки. Після виступів вони охоче ділилися враженнями з артистами.

– Якось приїжджав Павло Зібров, – коротко розповідає про концертне життя Ізюма місцевий водій Олексій. – Ще колись була Тая Повалій, [учасники телепроекту] "Шанс", якщо пам’ятаєте такий, але це зовсім давно.

Аби задовольнити музичний голод ізюмців, організатори фестивалю збудували на міському пляжі велику вечірню сцену. Тут, за підрахунками поліції, зібралося близько 7 тис. слухачів – переважно з Ізюма та Харкова.

Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Першими виступали харків’яни "ШАNА", що поєднали медитативну народну дримбу, пронизливий джазовий саксофон, електроніку та живу ритм-секцію. А ще гітару та чуттєві вокал і танці лідерки Катаріни Леонової.

Із гіпнотично-містичного настрою відвідувачів вивели розслаблені й іронічні "The ВЙО". Поєднуючи ритми реггі з легковажними текстами про рідні Кобеляки, що на Полтавщині, та ґанжу, лідер гурту Мирослав Кувалдін не втратив однак відчуття реальності.

На підтвердження – пародійна й критична до української реальності пісня "Нам пороблено". Або ж заключна композицій "Залізний дух" – про війну на сході країни.

Катаріна Леонова, гурт "ШАNА". Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"
Мирослав Кувалдін і "The ВЙО". Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

Далі виступав організатор свята Сергій Жадан і його "Собаки" – такого слему Ізюмщина, певно, ще не бачила. На завершення – "Тартак".

Подолавши за попередню добу дорогу з Львівщини до Харківщини, Сашко Положинський вирішив бути вимогливим до публіки. Тож кожну композицію розпочинав з детальних інструкцій – як і коли публіці варто рухатись.

Сергій Жадан. Фото: Ігор Лептуга, медіапроект "Накипіло"

На ранок пил, піднятий танцями жителів Слобожанщини, осів. На спогад про фестиваль місту лишилися ідеальна дорога і свій Джон Леннон – символи відкритості і пацифізму.

Бо, як кажуть тут, в 2014-му Ізюм перетворився спочатку на блокпост, потім – на перевалочний пункт для військових, вимушених переселенців та волонтерів. Тепер місто хоче бути місцем зустрічей і знайомств. Скажімо, східняків із ще більшими східняками, письменників із музикантами, перших і других – з їхніми читачами і слухачами.

Мурал із портретом Джона Леннона. Фото: Оксана Мамченкова

Оксана Мамченкова, УП.Культура

powered by lun.ua

Головне на сайті