"Чормет": уривок із книги письменника і дослідника Зони відчуженння Маркіяна Камиша

2633
5 серпня 2017

Маркіян Камиш – український письменник. Сім років нелегально вивчає Зону відчуження.

Його дебютний роман "Оформляндія або прогулянка в Зону" про чорнобильське сталкерство перекладений французькою та опублікований у Flammarion – одному з найпрестижніших видавництв світу.

"Приголомшлива книга" – саме так охарактеризував "Оформляндію" культовий паризький часопис Le Nouvel Observateur.

"Чормет" – повість про людей, які живуть біля кордону Чорнобильської Зони і збирають металобрухт.

Про суворих і п’яних чоловіків з металевими зубами і монохромними тату на руках, які здають в брухт-прийомки авіабомби вермахту в мішках та поцуплені в сусідів металеві огорожі, аби обміняти їх на денатурат.

Це історія про людей, які мріють здати на метал все навколо них, навіть ядро Землі.

Восени книгу випустить видавництво "Нора-Друк". А поки пропонуємо уривок із неї читачам УП.Культура.

 

Алік. Зранку він довго слухає дощ, потім – каркіт вороння, потім – ґавкіт двортер’єра, який стереже його скарби і якому він не спромігся дати ім’я за всі ці роки. Потім – виходить на вулицю, а пес – вибігає за ним і радісно стрибає навколо, поки він мете асфальт перед домом, пробуючи вимести застиглі плями крові, яка в’їлася чіпко і яку ще не встигли вимити важкі травневі дощі.

В селі Алік бухає менше за всіх. Він – шанована людина. І навіть не тому. Просто він приймає метал. Єдиний приймає його зі славного року 2003 в селі Наливалівка, Народицького району, Київської області. За цей час мало що змінилося, хіба з’явилися смартфони, згасли вогні на старій трубі ЧАЕС і щоглах Антен Чорнобиль–2, які він так мріяв розпиляти і загнати по дві гривні за кіло. На які лазив міняти лампочки під важелезними плафонами з червоного скла, коли батрачив там ВОХРом сто років тому.

Алік звик до металу. До нього приносять метал, він завантажує метал і вивантажує метал. Навіть звертається до нього. Тобто він говорить сам із собою, але метал лежить поряд і слухає. Алік приймає метал, приймає його в себе: у свою душу він щодень приймає купи чормету. Здають.

Здають тракторні гідрозахвати, чавунні плити, коминні дверцята, пічні заслінки, каналізаційні люки, оцинковані листи, металеві табурети і ліжка, пилорамні шестерні, мотки дроту, водопровідні крани, двигуни „Камаз–740", алюмінієві бідони металеві каструлі, диски, садові ліхтарі, бензопили „Джонсон" і „Урал", електродрелі марки „Редіт", болгарки марки „Інтерскол" і навіть електрошліфувальну машину „Арсенал".

Шестерні з Овруцького щебзаводу, батареї систем опалювання, мотор до човна „Сузукі–15", алюмінієві весла, труби водяного опалення, газовий котел „Пламя", короби димоходів, транспортери картоплекомбайнів, циркулярні станки, електродимоходи, коробки передач, каструлі „Cardinal", скоби і фуганки. Гирі і штанги, танковий люк, м’ясорубки, чайники, друшлаґи, велосипеди „Аїст" і „Україна", телевізори „Рубін", бочки, вила, залишки кінного возу, шестерні мостів і редукторів авто, конвеєрні ролики дробильних цехів. Зрештою, рейки.

Усе це йому скидають на купу брухту без обліку, без ліцензій, і у нього немає маркованих вагів. Дільничий вперто погрожу є впаяти сто шістдесят годин виправних робіт, але Петрович, жирний жлоб з оковитим пузом, директор дільниці ТОВ „Сировина", нормально відвалює, тому Алік відкупається і далі зводить зікурати з холодних сердець і вибитих зубів Полісся у себе на подвір’ї. Потім – вантажить все у „Газель" і їде в Народичі. Навпроти металобази глушить двигун, скидає три тонни, курить з прийомщиками дві „Ватри" поспіль і який там штамп? Який путівний лист? Яка там тетеенка, яка ще накладна?

Алік тариться в гастрономі пивом у літрових пляшках і дорогою назад заїжджає у Термахівку. Стає біля продмагу, вилазить із салону, смалить „Ватру" і хрипло волає в матюгальник, що приймає чормет.

Збирає ще сорок кіло і поволі їде додому. Паркує машину, сідає на лавочку під зеленим парканом, чухає пса і чекає на темну фігурку, яка з’явиться в кінці вулиці і принесе йому чормет, скинувши ще одну тушу на нову, щойно зведену купу. Алік чудово освоїв приказку про довге сидіння на березі ріки і трупи ворогів, які одного разу неодмінно пропливуть повз. На село спадають довгі промені ранку, і алконавт Гриша котить абразивами асфальтів вулиці-ріки здоровенну кар’єрну шестерню кілограмів на сто.

Спиздив.

***

Гриша – нормальний парень. Нещодавно знову зламав магазин „Надія" і виніс звідти десять шоколадок „Чарівний світ", три пачки „Ватри", пляшку вина „Грааль", літр „Тамянки", сім пляшок горілки „Житомирська" і вісімсот грамів шинки „Святкова". Все це він кинув у великий полотняний мішок і пішов до сусіднього села через мішаний ліс прямо під колючим дротом – кордоном Чорнобильської зони.

Його нагнали за годину, відібрали все, окрім пачки „Ватри", шинки і фляндра „Житомирської", які він встиг прикінчити. Гриша мутився. Коли в село приїжджали мажорні мисливці, вони завжди зверталися до Леніна – знаменитого браконьєра, який за шалені бабки влаштовував вертольотні сафарі Чорнобилем з полюванням на коней Пржевальського.

Ленін довго працював на депутата, який збудував собі в Зоні котедж. Загалом, почувався непогано: ганяв на чорній „Тойота" і за дрібні замовлення не брався, тому іноді відправляв людей до Гриші, якого брали загонщиком і одного разу навіть подарували обріз шістнадцятого калібру з прикладом, переробленим на пістолетне руків’я. Він тримав обріз вдома, зловживав формулюванням "шоб було", пропивав останнє, а у зовсім скрутні дні, коли горіли труби – бігав із кравчучкою за колючку на відстійник радіоактивної техніки: нагребти сто кіло чормету і тягти його порожньою нічною трасою до Аліка. Підсвистуючи.

Коли погранці лютували і міліція розставляла засади на колючому дроті, а похмілля наганяло нездоланні скрути, Гриша шарився селом, заглядав у двори і – де нікого не було – зривав скоби, цупив алюмінієві бідони й каструлі і тяг до Аліка. Тинявся селом синій, губив дорогою ті каструлі, а потім їх підбирали дітлахи: будувати пасочки і фортеці з піску, коли його добре змочать рясні весняні дощі.

Алік Гришу здалеку помітив. Той кульгав після останнього геройства. В одного погранця тут був трактор, зібраний зі старого ГАЗу. Трактор стояв без діла на подвір’ї – лише іноді бував у оренді. Його і зауважив Гриша: зняв капот, притяг до Аліка і сказав, що так йому заплатили за роботу. Алік не питав зайвого, видав п’ятдесят гривень і вже скоро слухав воплі Погранця, тільки руками розводячи. Той піймав потім Гришу, повалив на землю і довго бив ногами. Гриша не заспокоївся – угнав потім десь бідон і знову приперся до прийомки, півгодини тарабанив у двері, поки Алік сказав, що бідон йому не потрібен. І натравив пса.

Гриша знав, що Алік трохи побушує, а потім – заспокоїться. Це чормет так впливає на людей.

***

Ескімоси вірять, що у речей є душа. Алік не морочив собі голови такими дурницями, але чормет для нього був чимось більшим, ніж просто тельбухом залізошмаття. Кожен шматок металу був уламком Єдиного – його маленькою, але вагомою частинкою. Так само, як і кожен гриб, який він тяг з отруйного лісу, був частиною чогось неозоро більшого – грибних царств, структур із міріадами нейронів і неосяжних взаємозв’язків. Так і кожен мідний дріт, каналізаційний люк або бідон, який тягли на купу до Аліка, – був шматочком єдиного цілого, скибки якого колись пережували і виплюнули з себе химери металурґійних комбінатів, давним-давно зведені ударними трударями соціалізму.

Алік вірив – метал завжди тяжіє в одну велику купу і ґравітація з’являється від того, що хтось зібрав разом достоту прип’ятських батарей. Зрештою, ядро Землі металеве, і саме завдяки йому ми досі не розлетілися в космосі врізнобіч. Він часто прикидав, скільки можна виручити, якби здати на метал оте ядро. Ту купу, яку назбирав собі бог і з якої почалося все. Він навіть пробував рахувати, за скільки її можна загнати Петровичу, але на циферблаті його калькулятора не вміщалося стільки нулів.

Він завжди мріяв здати на метал щось вагоме: баштовий кран, Боїнґ, Ейфелеву вежу ну або пару збитих СУ–27. Сидів на лавочці, бавився калькулятором, а його собака – забирався на купу металу і витягав морду на вітер. І стояв так, ніби на постаменті, – завмерло і гордо. Стояв із розлопоченими вухами і здоровенними лишаями. Стояв на купі арматурин, ванн і умивальників, прислухаючись до перших подихів грози, ловлячи у космату шерсть оцет прісних поліських вітрів, а за ним – на горизонті, з висоти чи не єдиного пагорба на всю околицю видно було, як клубочилися сизі хмари, женучи шарувато-дощові згустки на колючий дріт, нанизуючи їх солодкою ватою на гострі пазурі життя.

І справа не лише в Аліку. Тут люди ставляться до металу інакше. Метал годує, спонукає, напуває і зігріває нутра божою слиною спирту. Метал мотивує шукати і змушує знаходити, розчаровує та винагороджує за впертість і нахабство. Метал перестає бути матеріалом, він навіть ресурсом бути перестає. Він перетворюється на Ефір. І заповнює порожнечу, яка з’являється, коли немає бухла.

Маркіян Камиш "Чормет"

Видавництво "Нора-Друк"

Титульне фото на сторінці: kalinovsky/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті