"Нейромант": уривок з роману Вільяма Ґібсона

2056
2 вересня 2017

"Нейромант" (1984) Вільяма Ґібсона – канонічний твір у жанрі кіберпанк.

Книгу було відзначено кількома нагородами, зокрема премією "Неб’юла" та Меморіальною премією імені Філіпа Діка.

У вересні цей роман, який відкриває трилогію "Кіберпростір", вперше видадуть українською в перекладі Ольги Любарської.

У творі йдеться про такі поняття як штучний інтелект, віртуальна реальність, генна інженерія тощо.

"Досі не знаю, якою мірою Вільям Ґібсон описав просто якесь майбутнє, а якою уможливив майбутнє наше: наскільки ті, хто прочитав і закохався в "Нейроманта", спонукали майбутнє вкладатися у Ґібсонове бачення. Так чи інак, "Нейромант" змінив правила гри," – характеризує книгу англійський письменник-фантаст Ніл Ґейман.

В очікуванні книги пропонуємо прочитати уривок із неї на УП.Культура.

 

***

Небо над портом нагадувало екран неналаштованого телевізора.

– Не скажу, що підсів, – почув Кейс, штовхаючись крізь натовп перед дверима "Чату", – просто в організмі розвинувся гострий дефіцит наркотиків.

Агломератський акцент, агломератський жарт. У "Чатцубо" збиралися здебільшого профі-експати; можна було випивати там хоч тиждень і не почути жодного слова японською.

Рац відбував свою зміну; монотонно смикав біонічною рукою над підносом із кухлями, розливаючи "Кірін". Побачивши Кейса, він усміхнувся і явив світові покоричневілі руїни, ушляхетнені сталевими східноєвропейськими коронками. Кейс притулився між однією з неприродно засмаглих Зоунових шльондр та височенним африканцем у накрохмаленому морському однострої й зі смугастими від ритуальних шрамів вилицями.

– Тут уранці Вейдж навідувався з парою китайських бійців. – Здоровою рукою Рац різко підсунув Кейсові кухоль пива. – То він не по тебе?

Кейс знизав плечима. Дівка поряд захихотіла й грайливо штовхнула його ліктем.

Бармен усміхнувся ширше. Про його потворність можна було складати легенди. У часи, коли красу міг собі дозволити будь-хто, збереження такої зовнішності виглядало чи не шляхетно. Рац потягся до чергового кухля, і допотопний протез заскиглив.

То був продукт російського військпрому; сім ступенів свободи, зворотний зв'язок, зовні – подертий рожевий пластик.

– Аж надто ви артист, гер Кейс, – рохнув Рац, який справді радше рохкав, аніж сміявся, і почухав рожевим кігтем протеза обвисле черево, сховане під білою сорочкою. – Артист чудного комедійного жанру.

– Ага, – мовив Кейс і ковтнув пива. – Має ж тут хтось бути смішним, і, бляха, сліпому ясно, що не ти.

Дівка поряд захихотіла на октаву вище.

– І не ти, сестро. Тож шуруй звідси, гаразд? Ми з Зоуном дуже близькі друзі.

Шльондра глянула Кейсові у вічі, зобразила плювок, ледве ворухнувши губами, але все-таки пішла собі.

– Господи, – зітхнув Кейс, – ну й кубло ти тут розвів. Випити не дадуть спокійно.

– А мені що? – відказав Рац, водячи ганчіркою по подряпаній дерев'яній стійці. – Я маю від Зоуна добрий відсоток. Тебе ж терплю, бо ти мене розважаєш.

Беручи до рук склянку, Кейс помітив, що в барі несподівано запала дивна тиша – наче сотні не пов'язаних між собою розмов ураз дійшли логічної паузи. Та потім шльондра, що доти сиділа поряд, знов істерично пирснула зі сміху.

– Янгол промайнув, – рохнув Рац.

– Кляті китайці, – волав якийсь п'яний австралієць, – навчилися зрощувати нерви! Днями подамся на материк робити операцію. Вони там добряче латають, дружбан…

– А це вже, – із несподівано жовчною гіркотою звернувся Кейс до власного кухля, – цілковита, повна, срана брехня.

 

Японці сто разів забули все те, що китайці для себе тільки-но відкривали. Підпільні клініки Тіби пропонували найновітніші технології, апаратуру там оновлювали ледь не щомісяця, та все одно не могли вилікувати ушкодження, якого Кейсові завдали в тому мемфіському готелі.

Він провів тут рік, але й досі плекав надію на вихід у кіберпростір, хоча надія ця тоншала щоніч. Як він не гнав, як не нарізав кола Нічним містом, як не зрізав кути – матриця лишалася сном, примарно-сяйливою павутиною логіки, розтягнутою над безбарвною прірвою… Тепер Агломерати здавалися забутою далекою домівкою за океаном, а сам він уже не був кібержокеєм, і пальці його вже не галопували консоллю, – тепер він був просто вуличним крутієм, що намагався бодай якось утриматися на поверхні. Японські ночі пронизували його струмом видінь, як чаклуни проколюють дротяними голками ляльку вуду, і він ридав, ридав уві сні, прокидався сам у темряві готельної капсули, проривав пальцями мнемолоновий матрац і намагався намацати консоль, якої в нього тепер не було.

– Бачив твою дівчину вчора, – мовив Рац, посуваючи Кейсові другий кухоль "Кіріну".

– Нема в мене дівчини, – відповів той і хильнув.

– Міс Лінду Лі.

Кейс похитав головою.

– Нема дівчини? Як так? Тепер тільки справи, друже артист? Комерція затягла? – Карі барменові очиці блискали з-поміж глибоких зморщок. – Із нею ти мені більше подобався, тобі личило. Ти більше сміявся. А тепер, як аж надто зануришся у свою комедію, розберуть тебе на запчастини якоїсь ночі, й отак скінчиш свої дні, по медичних контейнерах.

– Мовчи, Раце, бо розридаюся.

Кейс допив пиво, заплатив і пішов, сутулячи вузькі плечі під заляпаною дощем тонкою штормівкою кольору хакі. Пробираючись нічним натовпом на вулиці Нінсей, він відчував запах власного кількаденного поту.

Кейсові було двадцять чотири. У двадцять два він уже став жокеєм-крадієм, одним із найліпших в Агломератах. І тренерів мав найліпших; Маккой Полі й Боббі Квайн були на той час легендами. Майже постійно він працював на адреналіновому піку, побічному продукті юності й професійності, – під'єднаний до кіберпросторової деки, яка проектувала його знетілену свідомість на узгоджену галюцинацію, звану матрицею. Він був злодієм і працював на заможніших злодіїв, які постачали йому екзотичні програми для проникнення крізь яскраві стіни систем корпоративної безпеки й прорубування вікон із краєвидом на родючі поля чужих даних.

Кейс припустився класичної помилки, якої божився не припускатися. Обікрав власних замовників. Лишив дещо собі й спробував перепродати в Амстердамі. Він і досі не розумів, на чому саме його впіймали, хоча тепер це вже не мало жодного значення. Він гадав, що його вб'ють, та вони лише посміхалися.

Нехай, казали вони, лишає собі виручені гроші. Гроші йому знадобляться, – посміхались вони, – оскільки є всі гарантії, що працювати він більше ніколи не зможе.

Вони пошкодили його нервову систему якимось російським військовим мікотоксином. Прив'язаний до ліжка в мемфіському готелі, він тридцять годин споглядав галюцинації, поки мікотоксин випалював його дар мікрон за мікроном.

Ушкодження виявилося незначним, безболісним і страхітливо ефективним.

 

Кейс, який жив самою лише пристрастю до безтілесного існування в матриці, упав на самісіньке дно пекла. Колись він з'являвся в барах, осяяний славою підкорювача кіберпростору, і цей елітний статус позначався на ставленні до власного тіла. Плоть була для Кейса просто шматком м'яса. Тепер вона стала його в'язницею.

Усі свої активи він швиденько перевів у нові єни – товсту пачку паперової валюти, яка оберталася в закритому колообігу світових чорних ринків, наче мушлі серед жителів тихоокеанських островів. По-білому вести справи готівкою в Агломератах було важко, а в Японії готівка вже була поза законом.

У Японії – Кейс палко вірив у це, наче в абсолютну істину – він знайде своє зцілення. У Тібі. Може, в офіційній клініці, може, в темних провулках тіньової медицини. Назва "Тіба" була синонімом імплантації, зрощування нервів та мікробіоніки, а саме місто – меккою для представників техно-кримінальних субкультур Агломератів.

Він бачив, як за два місяці в Тібі нові єни розійшлися на оплату нескінченних оглядів, аналізів та консультацій. Люди з підпільних клінік – остання його надія – спершу захоплювалися майстерністю каліцтва, потім невпевнено хитали головами.

Тепер він ночував у найдешевших готельних капсулах, де було чути запах порту, де галогенове марево освітлювало доки, наче велетенську сцену, де неможливо було побачити вогні Токіо через телевізійне мерехтіння нічного неба – воно затьмарювало навіть колосальний голографічний логотип "Фудзі Електрик" – і де Токійська затока видавалась антрацитовим плесом із острівцями пінопластових блоків, над якими кружляли мартини. За портом було місто, де корпоративні аркологічні комплекси височіли над димарями заводів і фабрик. Від порту його відділяло кілька старих вулиць без офіційної назви. Всі звали ту місцевість Нічним містом, і вулиця Нінсей була його серцем. Удень двері тамтешніх барів не відчинялись, а неонові вивіски та голограми спали мертвим сном під отруєним сріблом неба.

У чайній під назвою "Жар де те", за два квартали на захід від "Чату", Кейс запив подвійним еспресо першу за вечір дозу – плаский рожевий восьмикутник, міцний різновид бразильського дексу, придбаний у якоїсь Зоунової дівки. Стіни "Жару" прикрашали дзеркальні панелі в червоній неоновій облямівці.

Коли Кейс зрозумів, що в Тібі йому ніхто не допоможе, а гроші закінчуються разом із надією на зцілення, він неначе вийшов на фінішну пряму перевтоми – хапався за будь-яку вуличну аферу з холодною зосередженістю, яка, здавалося, належала не йому, а комусь іншому. В перший місяць він убив двох чоловіків і одну жінку через суми, якими ще рік тому міг би запросто знехтувати. Вулиця Нінсей пила з нього соки, допоки не почала здаватися матеріалізованим прагненням смерті, яке він, сам про це не знаючи, носив у собі, наче вшиту під шкіру бульку з невідомою отрутою.

Нічне місто нагадувало декорації звихнутого соціал-дарвіністського експерименту, розробленого знудженим дослідником, котрий постійно тримав пальця на клавіші прискореної перемотки. Припини крутитися – і потонеш без сліду, та ризикни сіпнутися зарізко – і миттю порушиш поверхневий натяг на плесі чорного ринку. Так чи інакше, тобі не жити, і нічого по тобі не лишиться, крім нечітких спогадів якогось напіврухомого елемента типу Раца, хоча серце, чи легені, чи нирки могли би зберегтися в тілі незнайомця, що тримав би напоготові пачку нових єн на випадок вдалого матеріалу для трансплантації.

 

Бізнес тут пронизував усе, наче фонове низькочастотне дзижчання, а смерть стала загальноприйнятою карою за лінощі, безтурботність, неоковирність, нездатність відповідати умовам певного збоченого протоколу.

Самотньо сидячи за столиком у "Жар де те" з бразильською пігулкою в шлунку, що саме починала діяти, із краплями поту на долонях, раптом відчувши, як дзвенить кожна волосинка на руках та грудях, Кейс зрозумів, що якоїсь миті опустився до гри із самим собою – давньої безіменної гри, останнього пасьянсу.

Він більше не носив зброї, не розмінювався на осторогу. Він брався за найшвидший, найбезумніший вуличний заробіток і мав репутацію ділка, який може дістати будь-що. Він почасти визнавав, що навіть клієнти помічають ореол самознищення й потроху зникають, але глибоко в душі тішив себе ілюзією, що це ненадовго. Якась частина його особистості солодко очікувала смерті. Вона щосили намагалася не згадувати про Лінду Лі.

Кейс зустрів її в залі гральних автоматів одної дощової ночі.

У синій повсті сигаретного диму привидами прозорих голограм мерехтіли сцени із "Замку чарівника", "Танків на вулицях Європи" та "Нью-Йоркського обрію". Такою він її й запам'ятав; риси обличчя тонуть у кипучому світлі лазерів, видимими лишаються тільки найпримітніші – вилиці спалахують рум'янцем від полум'я над чарівниковим замком, спітніле чоло осявають синюваті відблиски танкових залпів на вулицях Мюнхена, по губах носяться золотаві іскри, висічені крилом літака зі стін нью-йоркських хмарочосів. Тієї ночі він був на коні – пакет Вейджового кетаміну вирушив до Йокогами, гроші гріли кишеню. Він зайшов до зали, ховаючись від теплого дощу, що дріботів бруківкою Нінсей, і якось так вийшло, що вона одразу впала йому в око – єдина з десятків гравців за консолями – цілковито занурена в гру, з тим самим виразом, який він споглядав на її обличчі через кілька годин, коли вона спала в капсулі портового готелю, і обриси її верхньої губи нагадували птаха в польоті, яким його часто зображують малі діти.

Перетинаючи залу, щоб наблизитися до неї, він помітив її швидкий погляд. Повіки сірих очей підведені чорним олівцем. Очі тварини, несподівано вихопленої світлом фар на темній дорозі.

Спільна ніч поступово перейшла в ранок, а потім у придбання квитків на планоплав та першу Кейсову подорож на той бік затоки. Дощ не вщухав – поливав тротуари Харадзюку, опадав бісером на лаковану куртку Лінди Лі, а токійські діти крокували повз модні бутики у своїх білих шкіряних мокасинах і тісних дощовиках. Пізніше вони стояли разом посеред опівнічного гуркоту зали патінко, і Лінда міцно трималася за його руку, наче мале дитя.

Місяця наркотичних марафонів та його постійного напруження вистачило, аби здивований переляк у її очах перетворився на рефлекторну залежність, невичерпну, наче бездонний колодязь. Він помічав, як її особистість розпадається, обпливає, ніби крижина, чиї уламки поволі відносить течією, і якоїсь миті вона стала ходячою потребою, скелетом, що тримається купи лише завдяки залежності. Кейс спостерігав, як вона вишукує нову дозу із зосередженістю, подібною до зосередженості богомолів, що їх він бачив поряд із синіми коропами-мутантами та цвіркунами в рундучників на Сіґа.

Він сидів і тупо дивився на чорні кільця кавової гущі на стінках чашки. Чашка тремтіла в розігнаних стимулятором руках. Брунатний ламінат стільниці здавався матовим через павутину незліченних подряпин. Відчуваючи, як дексовий дрож дереться вздовж хребта, Кейс побачив безліч випадкових взаємодій, які можуть призвести до утворення такої текстури.

Інтер'єр чайної був старомодним, родом із минулого століття – безіменна мішанина японських традицій і блідого італійського пластику, причому все здавалося вкритим тонкою плівкою – неначе розхитані нерви мільйонів відвідувачів пошкоджували поверхні дзеркал і колись блискучого пластику, лишаючи на них каламутне покриття, яке вже годі стерти.

– Здоров, Кейсе…

Він глянув угору й зустрівся поглядом із сірими очима, підведеними чорним олівцем. На ній був випраний-перевипраний французький космічний комбінезон і нові білі кеди.

– Я всюди шукала тебе, чувак.

Вона сіла навпроти й поклала лікті на стіл. Рукави синього комбінезона були відірвані до плечей, і він автоматично звернув увагу на її передпліччя, шукаючи сліди від дермів чи ін'єкцій.

– Закурити хочеш?

Вона витягла з литкової кишені пачку "Єхеюань" із фільтром. Простягла одну сигарету Кейсові. Той узяв її й дозволив дати собі підкурити від червоної пластикової запальнички.

– Ти нормально спиш, Кейсе? Виглядаєш ти втомленим.

 

Вимова видавала в ній уродженку півдня Агломератів – Атланти чи типу того. Шкіра під очима була блідою й виглядала хворобливо, хоча тіло досі зберігало привабливу пружність. Їй було двадцять. У кутиках рота біль уже назначив майбутні борозни, яким не судилося зійти. Волосся зібране на потилиці візерунчастою хусткою з набивного шовку. Чи то креслення мікроплати, чи то карта якогось міста.

– Так, коли не забуваю випити свої пігулки, – відповів Кейс, відчуваючи хвилю пристрасті, хоті й самотності, яку транслював крізь нього вжитий амфетамін. Пригадався запах її шкіри в перегрітій темряві капсули портового готелю, пригадалося, як вона обіймала його за поперек.

"Це м'ясо, – подумав Кейс. – М'ясо жадає м'яса".

– Вейдж. Кажуть, він хоче пустити тобі кулю в лоба.

Лінда Лі примружилася й підкурила собі сигарету.

– А хто таке каже? Рац? Ти з Рацом говорила?

– Ні, Мона. Її новий папік – чувак із Вейджової банди.

– Не так уже я йому й завинив. Як пристрелить мене, то й грошей своїх не побачить, – знизав плечима Кейс.

– Забагато людей йому висять, Кейсе. Може, він хоче провчити їх на твоєму прикладі. Подумай про це.

– Ага. Ліндо, а скажи-но мені, тобі самій є де спати?

– Спати, – повторила вона й похитала головою. – Звісно.

Лінду почало трусити, вона зіщулилася й низько нахилилася до столу. Все її обличчя вкрилося краплями поту.

– Ось, тримай. – Порившися трохи в кишені штормівки, Кейс витяг зім'яту п'ятдесятку, автоматично розгладив її під столом, склав учетверо й простягнув Лінді.

– Вона тобі більше потрібна, сонечко. Краще б ти її Вейджу віддав.

На цих словах у сірих очах її промайнуло щось таке, чого він ніяк не зміг розшифрувати, щось ним ніколи доти не бачене.

– Я завинив йому набагато більше. А ти візьми. Скоро все одно матиму ще, – збрехав Кейс, спостерігаючи, як його п'ятдесятка зникає між зубчиками блискавки на кишені її комбінезона.

– Скоріше б тобі отримати ті гроші й віддати їх Вейджу.

– Побачимось, Ліндо, – відповів він на це, встаючи з-за столу.

– Ага. – Під її райдужками блиснули тоненькі білі смужки склери, як буває в людей з очима санпаку. – Бережи себе, чувак.

Кейс кивнув, йому вже кортіло піти.

Вийшовши з чайної, він глянув, як за ним зачиняються двері, і побачив віддзеркалення її очей у клітці з червоних неонових трубок.

Нінсей, вечір п'ятниці. Він пройшов повз рундуки з якіторі, масажні салони, мережеву кав'ярню "Красуня", електронний гуркіт гральної галереї. Пропустив сарарімана в темному костюмі, на тильній стороні долоні якого мимохідь помітив витатуйований логотип "Мітсубісі-Ґенінтек".

Чи то було справжнє татуювання? Якщо справжнє, подумав він, то перехожий сараріман міг легко нажити собі проблем. Якщо ні – сам винен. У "Мітсубісі-Ґенінтек" працівникам певного адміністративного щабля вживляли надскладні мікропроцесори, які давали змогу слідкувати за рівнем мутагенів у судинах. Це залізо перетворює свого носія на жадану здобич для чорних медиків – оком не встигнеш моргнути, як опинишся на столі якогось такого ескулапа.

Сараріман був японцем, хоч на Нінсей тусували переважно ґайдзіни; групки матросів, самотні туристи в пошуках не зазначених у жодному путівнику насолод, перекачані кабани з Агломератів, що хизуються новими імплантами й прищепами, та десятки інших мастей вуличних аферистів, що роїлися в незбагненному танці комерції й хоті.

Існувало безліч теорій, чому в Тіба-сіті терпіли нінсейський анклав, та Кейс схилявся до пояснення, що якудза зробили квартал таким собі історико-культурним заповідником, нагадуванням про їхнє скромне походження. Хоча він не відкидав теорії про те, що стрімкий розвиток технологій потребує чорних ринкових зон і Нічне місто – не прихисток для своїх мешканців, а радше свідомо неконтрольований випробувальний полігон для технологій як таких.

Він дивився на вуличні вогні й розмірковував, чи мала рацію Лінда. Чи спроможний Вейдж отак просто вбити його, щоб інші боялися? Повірити в це було б важко, але Вейдж переважно мав справу із забороненими біопрепаратами, а зважитися працювати в такій ніші, на думку багатьох, міг лише повний псих.

До того ж, якщо вірити Лінді, Вейдж бажає його смерті. Опинившись на вулиці, Кейс одразу зрозумів, що насправді ані покупець, ані продавець у його існуванні не зацікавлені. Виявилося, що мистецтво посередництва полягає в умінні бути необхідним і неминучим злом. Сумнівна ніша, яку Кейс займав у кримінальній екосистемі Нічного міста, дісталася йому завдяки вмінню вчасно збрехати й щонічним зрадницьким підточуванням стін, котрі відділяли його від заробітку. І тепер, коли склепіння ніші потроху обвалювалося, він почувався на вістрі незнайомого донині піднесення.

Минулого тижня він затримав переправу синтетичної залозистої витяжки, продавши її з більшою маржею, ніж заведено. Він знав, що Вейджеві це не сподобається. Вейдж був його основним постачальником, мав дев'ятирічний досвід на цьому ринку й став чи не єдиним ґайдзіном, який спромігся підтримувати зв'язки в жорстко стратифікованому світі кри- мінальних авторитетів за межами Нічного міста. Генетичні препарати й гормони стікалися до вулиці Нінсей хитрою системою каналів із купою клапанів і засліпок. Якось Вейдж примудрився відслідкувати постачання й тепер розкошував завдяки встановленим зв'язкам у десятку міст.

Отямившись від роздумів, Кейс зрозумів, що вже деякий час витріщається на вітрину сувенірної крамнички для матросів. Годинники, викидні ножі, запальнички, кишенькові відеока-мери, симстим-деки, обважнені манрікі й сюрикени. Останні завжди викликали в нього захват – сталеві зорі з гострими, як бритва, вершинами, хромовані чи вкриті райдужною плівкою, подібною до тої, яку утворює на сонці розлите в калюжу мастило. Хромованими він захоплювався найдужче. Розкладені на пурпурній ультразамші з майже невидимими вшитими петлями нейлонової волосіні: у центрі кожного – зображення дракона чи символів інь та ян. Вуличний неон віддзеркалювався в них, заломлювався, і Кейса раптом осяяло; ці сюрикени – його зірки-дороговкази, і доля його зашифрована в сузір'ях дешевих хромованих брязкалець.

– Джулі, – мовив Кейс до своїх зірок. – Час навідатися до старого Джулі. Він знає все.

Вільям Ґібсон "Нейромант"

Переклад: Ольга Любарська

Видавництво "Видавництво"

Заголовне фото на сторінці: grandfailure/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті