"Прогулянка лісами": уривок із книги про подорож Аппалацькою стежкою

1739
3 вересня 2017

Аппалацька стежка – маршрут, що простягається більш як на 3,5 тисячі кілометрів. На цьому шляху не уникнути зустрічі з парою-трійкою ведмедів.

Утім, британського письменника Білла Брайсона це не налякало. Автор більш як 20 туристичних і наукових книжок, який свого часу працював у виданнях Times та The Independent, пройшов Аппалацьку стежку і написав про це тревелог "Прогулянка лісами".

Книга стала бестселером The New York Times і перекладена двома десятками мов.

Цього вересня про пригоди Брайсона в умовах дикої американської природи можна буде прочитати українською.

Книгу готує до друку видавництво "Наш формат". Публікуємо уривок із неї для читачів УП.Культура.

 

***

Погода була ідеальна для ночівлі надворі – досить прохолодна, щоб спати у мішку, і достатньо тепла, щоб спати в натільній білизні, і я із задоволенням чекав на довгий нічний сон – насолоджувався нічною дрімотою, доки поблизу не почувся звук, що змусив мене широко розплющити очі. Зазвичай, я сплю, не зважаючи ні на що, – грім, хропіння Катца та голосне дзюрчання, що лунає вночі, коли він ходить до вітру, – тому це мало бути чимось справді незвичним, чимось достатньо великим або помітним, щоб розбудити мене. Долинув звук кроків – хрускіт гілок, шурхіт чогось великого, що лізло попід низькою кроною дерева, – а потім якесь важке, трохи роздратоване сопіння.

Ведмідь!

Я різко підскочив. Миттєво кожен нейрон у моєму мозку прокинувся і шалено запрацював, як мурахи, коли ви розворушите їхнє гніздо. Я інстинктивно потягнувся до ножа і усвідомив, що залишив його у пакеті знадвору.

Хвилювання про можливий нічний напад і оборону зникли після низки спокійних ночей, проведених у лісі.

Зовсім поруч почувся ще якийсь шум.

– Стівене, ти не спиш? – прошепотів я.

– Ага, – відповів він стомленим, але спокійним голосом.

– Що це було?

– Хай йому грець, звідки мені знати?

– Звучало як щось велике.

– У лісі все здається великим.

Це була правда. Якось через наш табір пройшов скунс, та судячи зі звуків, можна було подумати, що то стегозавр. Почувся ще один важкий шурхіт, а потім плескіт біля джерела. Воно пило воду, ким би воно не було.

Я підліз на колінах до краю намету, обережно розстебнув сітку і визирнув, але надворі стояла непроглядна темінь.

Так тихо, як зміг, я затяг усередину свій рюкзак і, з допомогою невеличкого променю ліхтарика намагався знайти в ньому свій ніж.

Коли я його знайшов і відкрив лезо, то з огидою усвідомив, наскільки нікчемно це виглядає. Це був вражаючий прилад для, скажімо, намазування меду на млинці, але його було явно недостатньо для захисту від 180 кілограмів ворожого хутра.

Обережно, дуже обережно, я виліз із намету й увімкнув ліхтар, що пролив сумний слабенький промінь світла. Щось, розташоване на відстані 4−6 метрів, поглянуло на мене. Я не міг розгледіти ні його обрисів, ні розмірів – лише два сяючі ока. Чим би воно не було, воно завмерло і дивилося на мене.

– Стівене, – прошепотів я до його намету, – ти пакував із собою ніж?

– Ні.

– У тебе взагалі є хоч що-небудь гостре?

Він замислився на хвилинку.

– Кусачки для нігтів.

На моєму обличчі з’явився вираз відчаю.

– Що-небудь більш грізне, ніж це? Тому що, там, безумовно, щось є, розумієш?

– Мабуть, це просто скунс.

– Тоді це реально великий скунс. Його очі зараз на рівні ста сантиметрів від землі.

– Значить олень.

Із переляку я кинув у тварину палицею, але, щоб то не було, воно не поворухнулося. Олень би похитав головою. Ця істота просто зморгнула і продовжила витріщатися.

Я відзвітував про це Катцу.

– Мабуть, це самець оленя. Вони не такі лякливі. Спробуй покричати на нього.

Я тихо прикрикнув на нього:

– Гей! Ти там! Киш!

Істота знову зморгнула, продовжуючи стояти непохитно.

– Сам покричи, – сказав я.

– Гей ти, тварюко, забирайся геть! – крикнув Катц, передражнюючи мою інтонацію. – Будь ласка, відступи, о, жахлива істото!

– Пішов ти, – сказав я і перетягнув свій намет ближче до Катца. Я не знав, чим це мені допоможе, але той факт, що я буду ближче до нього, трохи мене заспокоїв.

– Що ти робиш?

– Пересуваю свій намет.

– О, хороший план. Це справді спантеличить його.

Я вдивлявся і вдивлявся у темряву, але не міг нічого розгледіти, крім цих двох широко розплющених очей, що зблизька витріщалися на мене. Я не міг вирішити, чи я хочу бути назовні та померти, чи бути всередині й очікувати на свою смерть. Я був босий, у самому спідньому і тремтів від холоду. Чого я дійсно хотів – дуже, дуже хотів – так це, щоб ця тварина забралася геть.

Я взяв невеликий камінець і кинув у її бік. Мабуть, я зачепив її, бо тварина раптом шумно стрепенулася – це налякало мене до смерті і я тоненько застогнав, а потім воно видало звук – не зовсім гарчання, але щось подібне. Мені спало на думку, що, можливо, мені не слід було провокувати істоту.

– Що ти робиш, Брайсоне? Просто залиш його у спокої, і воно піде геть.

– Як ти можеш бути такий спокійний?

– Що ти хочеш, щоб я зробив? Твоєї істерики вистачить на нас обох.

– Пробач, але думаю, в мене є право трохи хвилюватися.

Я в лісі, посеред Богом забутої галявини, у темряві, витріщаюся на ведмедя, у компанії хлопця, в якого немає нічого для самозахисту, окрім пари кусачок для нігтів. Дозволь запитати: якщо це ведмідь, і він нападе на тебе, що ти збираєшся робити – зробиш йому педикюр?

– Я перейду цей міст, коли дійду до нього, – незворушно промовив Катц.

– Що означає, коли дійдеш до нього? Ми вже зараз посеред цього мосту, телепню. Там стоїть ведмідь, заради Христа. Він дивиться на нас. Він відчуває запах локшини та "Снікерсів" і – хай йому грець.

– Що?

– Хай йому грець!

– Що?

– Їх там двоє. Я бачу ще одну пару очей.

Якраз у цей момент батарейка ліхтарика почала сідати. Світло заблимало і зникло. Я чкурнув до свого намету, вколовши собі стегно, коли забігав усередину, і почав істерично шукати запасні батарейки. На місці ведмедя, я б використав цей момент для нападу.

– Ну, я лягаю спати, – оголосив Катц.

– Що ти сказав? Ти не можеш лягти спати.

– Звісно, можу. Я робив це багато разів.

Я почув, як він повернувся на інший бік і почав сопіти. Його сопіння було зовсім не схоже на сопіння істоти знадвору.

– Стівене, ти не можеш лягти спати, – наказав я.

Але він міг і зробив це з казковою швидкістю. Істота – тепер вже істоти – продовжили пити воду із гучним плюсканням. Я не зміг знайти запасні батарейки, тому відкинув ліхтар убік і одягнув на голову свій шахтарський ліхтарик, переконався, що він працює, і вимкнув його. Потім я довго сидів на колінах обличчям до входу в намет і уважно прислухався до звуків ззовні, стискаючи свою палицю, як дрючок, готовий будь-якої миті відбити атаку, а мій ніж лежав із відкритим лезом під рукою, – як остання лінія оборони. Ведмеді – або якісь інші тварини – пили воду ще впродовж 20 хвилин, а потім спокійно повернулися туди, звідки прийшли. Це був дуже радісний момент, – але з прочитаних книг я знав, що, швидше за все, вони повернуться. Я прислухався і прислухався, але ліс знову став тихий і мовчазний.

Зрештою, я послабив хватку на палиці та одягнув светр – завмираючи два рази в процесі, щоб уловити найменший шум і не пропустити звуки повторного візиту гостей, – а через дуже довгий час заліз у свій спальний мішок, щоб зігрітися. Вдивляючись у темряву, я лежав і розумів, що більше ніколи не зможу спати в лісі спокійно.

А потім, поступово і непереборно, на мене опустився сон.

 

Білл Брайсон "Прогулянка лісами. Двоє лінюхів проти дикої природи"

Переклад: Дар’я Лученкова

Видавництво "Наш формат"

Титульне фото на сторінці: Enigmangels/Depositphotos

powered by lun.ua

Головне на сайті