Щоденники нейрохірурга: уривок із нової книги Генрі Марша

Генрі Марш – британський хірург і письменник.

Він не боїться визнати: лікареві вкрай важко бути чесним, вкрай болісно говорити про свої помилки.

Його нова книжка "Ні сонце, ані смерть. Зі щоденника нейрохірурга", що виходить у Видавництві Старого Лева, – надзвичайно особисті мемуари, що зачіпають відвертістю, мудрістю та літературною майстерністю.

Завершуючи свою майже сорокарічну лікарську кар’єру, автор бестселера "Історії про життя, смерть та нейрохірургію" розмірковує про сенс людського існування, про суть праці лікаря, труднощі професії й про те, чим може обернутися відчайдушне бажання продовжити пацієнтові життя за всяку ціну.

Генрі Марш – чудовий співрозмовник: випадки з хірургічної практики у Британії, Непалі, Україні перемежовуються яскравими епізодами з його дитинства та юності, непересічними моментами професійного становлення та роздумами про те, що справді має значення.

УП.Культура публікує уривок із цієї книги, до виходить до львівського Форуму видавців.

***

Якось у червні 2014-го я дуже розлютився і вирішив-таки піти зі своєї лікарні у Лондоні. Це сталося за чотири місяці до того, як я натрапив на котедж доглядача шлюзу. А вже через три дні після того, як вручив керівництву заяву на звільнення, я був у Оксфорді, де ми з дружиною Кейт мешкаємо у вихідні.

Бігав пішохідною доріжкою вздовж Темзи – виконував щоденні вправи. І мене душила паніка: що мені робити тепер, коли я вже не працюватиму нейрохірургом і не матиму чим зайняти свій мозок та відволікти його від роздумів про майбутнє?

Цією ж доріжкою точнісінько в цьому ж місці я йшов, щоправда, не біг, багато років тому, коли страждав іще дужче: тоді я саме відмовився здобувати диплом Оксфордського університету у царині політики, філософії та економіки на превеликий жаль і розчарування моїх батьків (коли вони нарешті довідалися про це).

Біжучи вдовж річки, я раптом пригадав молоду непалку з кістою у хребті, через яку у жінки поступово паралізувало ноги. Я прооперував її два місяці тому. Кіста виявилася цистицеркозом – це гельмінтозна інфекція, типова для бідних країн, на кшталт Непалу, але майже нечувана в Англії.

Пацієнтка приходила до поліклініки за кілька днів до мого від’їзду, щоб подякувати мені за своє одужання – їй, як і більшості непалок, були властиві майже ідеальні шляхетні манери.

І ось тепер я біг – а було це пізнім літом, Темза зміліла і її темно-зелене плесо здавалося майже нерухомим, – згадав про ту жінку, а потім про Дева – найпершого і найвидатнішого непальського нейрохірурга, офіційно відомого як професор Упендра Девкота. Тридцять років тому ми стажувалися на хірургії тут, у Лондоні, і стали добрими приятелями.

"Ага! – подумав я. – Чому б мені не поїхати до Непалу і не попрацювати з Девом? Принаймні Гімалаї побачу".

Обидва ці рішення, розділені відстанню в сорок три роки – відмова здобувати диплом і звільнення з лікарні – спровоковані жінками.

У першому випадку то була значно старша за мене жінка, подруга родини, в яку я пристрасно і геть недоречно закохався. Тоді мені вже виповнився двадцять один, але я був іще дуже незрілим та абсолютно недосвідченим у плані сексу, до того ж мене виховували у стриманому і пуританському дусі.

Тепер я розумію, що вона спокусила мене, спокусила одним-єдиним пристрасним поцілунком – далі цього в нас ніколи не заходило. Вона поцілувала мене й одразу по тому розплакалася.

Гадаю, в мені її вабило поєднання інтелектуальної скоростиглості та незграбності. Можливо, вона подумала, що допоможе мені здолати ту незграбність. А згодом, напевне, відчула сором або збентеження через мою пристрасну й поетичну відповідь на її вчинок – ті свої вірші я, однак, уже давно забув і знищив.

Та жінка померла багато років тому, а я й досі соромлюся того, що між нами відбулося, навіть попри те, що завдяки нашому поцілунку я знайшов сенс і мету свого життя. Став нейрохірургом.

У той період моє нещасне й абсурдне кохання завдавало мені болю, якого я соромився і який мене бентежив. Те кохання і відчуття втрати повністю мене поглинули. Я почувався так, ніби в моїй голові воюють два ворожі війська, і щоб спинити їх, мені хотілося покінчити з життям.

Як компромісний варіант я спробував розбити рукою шибу у вікні квартири, що правила мені за студентський барліг і розташовувалася біля Темзи у Оксфорді. Але скло не піддалося. Чи радше глибинній частині мене вистачило розважності не надто старатися, щоб його розтрощити.

Оскільки я був не здатен втілити своє горе у фізичний біль, то вирішив попросту втекти. Це рішення спало мені на гадку, коли я крокував пішохідною доріжкою вздовж Темзи раннім ранком 18 вересня 1971 року, не зумівши, на щастя, зашкодити собі.

Та доріжка – вузенька, влітку суха й поросла травою, а взимку – брудна й калюжиста. Вона тягнеться через Оксфорд і попри Порт-Мідов – широку затоплювану луку в північній частині міста.

Дім мого дитинства був усього за сотню ярдів звідти. Я міг би навіть його побачити, отак понуро бредучи вздовж річки – місцевість була страшенно знайомою. А якби пройшов трохи далі по вузенькому містку, що з’єднував річку з Оксфордським каналом, то натрапив би на котедж доглядача шлюзу.

Проте, здається, тоді я розвернувся трохи раніше й подався назад, бо вже ухвалив своє рішення. Старий доглядач, який у той час був молодим, уже жив там.

Я покинув університет через нерозділене кохання, але водночас це був бунт супроти власного батька, глибоко переконаного в тому, що навчатися в Оксфорді чи Кембриджі – необхідно й почесно. І це його переконання не підлягало жодним сумнівам.

До переїзду в Лондон батько викладав у Оксфорді. І він точно не заслужив такого від мене. Бунтівна поведінка глибоко закладена в єство багатьох дівчат і хлопців, а мій батько, найдобріший з людей, відмовився прийняти моє рішення, хоча свого часу теж збунтувався супроти власного батька.

Відтак я облишив сподіваний кар’єрний шлях задля роботи операційним санітаром у лікарні гірничого містечка на півночі від Ньюкасла. Сподівався, що побачивши "справжні" страждання інших людей від фізичних недуг, я сам якимось дивом зцілюся.

Ставши нейрохірургом, я поклав життя на те, аби зрозуміти, що розрізнення фізичних та психологічних хвороб оманливе або ж принаймні що хвороби духа не менш реальні, ніж хвороби тіла, а значить теж заслуговують на лікування.

Батько моєї подруги, Джон Мод, був хірургом у тій лікарні, де я намірився працювати, й, хоч він ніколи раніше мене не бачив, на прохання доньки влаштував мене на роботу в своїй операційній. Його вчинок я вважаю надзвичайним, як, до речі, і той факт, що мій оксфордський коледж погодився прийняти мене назад після року гультяйства.

Навіть не уявляю, яким би було моє життя, якби не доброта та підтримка людей, що мене оточували.

Саме досвід роботи санітаром і можливість бачити, як професіонали виконують операції, зміцнили мене в прагненні стати хірургом.

[L]Це рішення визріло зненацька під час розмови з моєю сестрою Елізабет, фаховою медсестрою, коли я повернувся на вихідні до Лондона, а вона саме прасувала речі для всієї родини. Я прийшов до неї, щоб вилити душу і довго жалітися на свої нещастя. І раптом – не пригадую, чому саме, – мені стало очевидно, що позбутися цього всього я зможу, якщо вивчатиму медицину і стану хірургом. Можливо, саме Елізабет підказала мені це, хтозна.

Недільним вечором я повертався поїздом до Ньюкасла. Сидів у вагоні, дивився на своє відображення у темному склі вікна і враз усвідомив, що життя набуло мети і сенсу.

Однак мине ще дев’ять років, я здобуду кваліфікацію лікаря й аж тоді відкрию всепоглинаючу любов свого життя – практичну нейрохірургію. Я жодного разу не пошкодував про те своє рішення і завжди відчував, що бути лікарем – це великий дар.

І все ж я не певен, чи зараз обрав би медицину або нейрохірургію, якби довелося розпочинати кар’єру спочатку. Стільки всього змінилося! Багато найскладніших нейрохірургічних операцій – приміром, видалення мозкової аневризми, – стали залишковими явищами. Адже тепер лікарі підлягають управлінській бюрократії, якої сорок років тому просто не існувало і яку мало обходять реалії практичної медицини.

Національна служба охорони здоров’я Англії – інституція, в яку я палко вірю, – страждає від хронічної нестачі коштів, оскільки уряд не наважується визнати перед виборцями, що їм доведеться платити більше, якщо вони хочуть мати першокласну систему охорони здоров’я. Крім того, перед людством постали значно гостріші проблеми, аніж банальні хвороби.

Повернувшись до Ньюкасла, я зі своїм щойно віднайденим сенсом майбутнього взявся читати перший випуск журналу під назвою "The Ecologist[1]". Там було повно похмурих пророцтв щодо того, що станеться з нашою планетою, якщо людська популяція і далі розростатиметься в геометричній прогресії.

Тож я читав і міркував: якщо я стану лікарем, щоб зцілити себе через зцілення інших, чи не потуратиму я певною мірою власним бажанням? Існують же, напевно, важливіші, хоч і не такі ефектні, способи зробити цей світ кращим, ніж просто взяти і стати хірургом?

Мене так ніколи до кінця й не полишила думка, що бути лікарем – це така собі моральна розкіш, яка заввиграшки руйнує самого лікаря. Адже йому так легко стати самовдоволеним і зарозумілим, відчути власну вищість над пацієнтами.

Через кілька тижнів, уже працюючи санітаром, я спостерігав за тим, як оперують одного чоловіка. Той у пориві п’яної люті зумисне бухнув рукою об шибку, і розбите скло назавжди паралізувало її.

"Ні сонце, ані смерть. Зі щоденників нейрохірурга"

Автор: Генрі Марш

Переклад: Катерина Міхаліцина

Видавництво Старого Лева

Заголовне фото Генрі Марша: Philip Coburn/Daily Mirror

[1] "The Ecologist" – "Еколог" (англ.).