"Чорнобиль: хроніка важких тижнів". Як фільм-документ отримав світове значення

513
13 грудня 2017

Наприкінці жовтня до реєстру програми ЮНЕСКО "Пам’ять миру" рекомендували внести 78 нових найменувань.

Від України у переліку документальні матеріали про аварію на Чорнобильській АЕС, серед яких фільм Володимира Шевченка "Чорнобиль: хроніка важких тижнів" – перша кінематографічна реакція на аварію на ЧАЕС.

"Українська правда. Життя" спробувала з’ясувати, яке значення цього фільму як художнього твору та історичного документа.

Програма "Пам’ять миру" була заснована ЮНЕСКО в 1993 році, для привернення уваги до збереження документів, які мають не просто національне, а світове значення.

На сьогодні колекція складає 427 документів зі всіх куточків світу.

Фільм про Чорнобиль – це третій документ представлений від України. Раніше до цього реєстру були включені колекція єврейського музичного фольклору 1912-1924 років з бібліотеки Вернадського, а також архіви Радзивілів, які частково знаходяться в Україні.

Аварія на Чорнобильській атомній станції – найбільше випробування "гласності", яке в СРСР з тріском провалили. В той же час вона стимулювала розвиток української соціально-критичної документалістики.

26 квітня 1986 року, внаслідок недотримання технології, серія вибухів знищує реактор і корпус 4 енергоблока Чорнобильської атомної електростанції. Та лише 14 травня, після того як Горбачов оголосив, що все під контролем і кінематографісти змогли потрапити в заборонену зону.

Команда Володимира Шевченка, режисера Української студії хронікально-документальних фільмів, була серед перших на місці трагедії. Безперервні зйомки тривали до вересня. До Києва поверталися лише вночі для монтажу, який був ускладнений відсутністю кадрів з перших днів аварії.

Команда Володимира Шевченка, режисера Української студії хронікально-документальних фільмів,
була серед перших на місці трагедії

Згодом виявилося, що зйомки – це не найскладніший етап на шляху фільму до глядача.

Вже після того як він був змонтований, майже чотири місяці тривав період затвердження остаточного варіанту фільму.

Була змінена перша назва фільму "Адреса нашої біди".

Також вимагали від режисера перезняти деякі шокуючі кадри, обов’язково показати нові квартири для евакуйованих осіб, зібрання Міжнародного агентства з питань атомної енергетики, вирізати епізоди виключення з комуністичної партії, тих, хто рятуючи своє життя покинув місце трагедії.

Відмовляючись від будь-яких поступок, режисер знаходить підтримку з боку союзного Держкіна, яке в той час зазнало перебудовних реформ.

"Картина була випущена і збереглася. Влада шукала компромісні варіанти, бо дати фільму вийти – себе скомпрометувати, не дати в режисерському варіанті – теж неприпустимо. Тому тягнули з дозволом, бо думали: "А раптом воно все утрясеться". Ніхто не знав, що це затягнеться на роки, – розповідає кінознавець, професор кафедри сценічного та аудіовізуального мистецтва Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв Галина Погребняк.

Час, який був затрачений на узгодження, дозволив автору дещо дистанціюватися від матеріалу і глибше зануритися в суть проблеми".

В стрічці "Чорнобиль: хроніка важких тижнів" ще немає звинувачувальних інтонацій, які згодом з’являться в фільмах про цю подію. Є критика окремих проявів халатності і боягузтва, але в той же час є віра і впевненість в тому, що радянський народ пройде цей страшний урок.

Режисер приділяє особливу увагу людям, які працювали над ліквідацією наслідків аварії. Але не говорить про те, що далеко не всі поїхали туди добровільно і не всі були свідомі того на яку небезпеку вони наражали себе.

"Цей фільм, як це б пафосно не звучало, нагадує про місце художника в суспільстві, його активну громадянську позицію, – вважає Галина Погребняк.

В першу чергу, це викривальний документ. Але сумніваюсь, що Шевченко намагався там щось навмисно викривати. Треба пам’ятати, що Володимир Шевченко – це людина радянської епохи, яка на той момент не могла передбачити, куди повернеться перебудова".

На весь Радянський Союз було зроблено лише чотири копії, але фільм отримав безліч нагород на фестивалях всесоюзного та міжнародного значення. Та режисер помер в 1987 році від променевої хвороби, так і не дочекавшись виходу фільму на широкі екрани.

Камеру, на яку знімали стрічку, було вирішено захоронити, оскільки вона не підлягала дезактивації.

Негативи зображення і фонограми, зараз зберігаються у Центральному державному кінофотофоноархіві ім. Пшеничного. Саме з їхнього подання фільм потрапив на розгляд ЮНЕСКО.

Фільм вважається особливо цінним документом і зберігається в окремому сейфі. В 2010 році його було відцифровано.

Негативи зображення і фонограми, зараз зберігаються у Центральному державному
кінофотофоноархіві ім. Пшеничного

На думку заступника директора архіву Тетяни Ємельянової, те, що фільм потрапить до реєстру ЮНЕСКО "Пам’ять світу" – стане серйозною іміджевою подією для України. Вона також сподівається, що це допоможе привернути увагу до проблем збереження та доступу до аудіовізуальної спадщини, такої ж вразливої за своєю природою.

"Хотілось, – каже Тетяна Ємельянова, – щоб це стимулювало створення в Україні Національного реєстру документальної спадщини, довкола якого виникали б різного роду інтерактивних платформ, інтегруючи ресурси бібліотек, музеїв і архівів.

Щоб, скажімо, була змога зайти на такий ресурс, "клікнути" на "Чорнобиль" і отримати масштабну палітру документальних свідчень про небувалу в історії людства техногенну катастрофу".

Чорнобиль не тільки для України став визначною темою-проблемою, робота над осмисленням якої відбувається і сьогодні, але й своєрідним маркером України, який використовується в західній, здебільшого масовій, культурі.

Занесення саме цього фільму до списку ЮНЕСКО робить його своєрідним еталоном теми.

А також вказує на те, як сприймається зараз тема Чорнобиля світом, які акценти в ній роблять.

Не можна сказати, що це кардинально вплине на розуміння даної теми, але дуже ймовірно, що у майбутньому автори робіт про Чорнобиль, подивляться стрічку Володимира Шевченка і так чи інакше будуть виходити з її смислових акцентів.

Альона Пензій, журналістка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті