"Дім Терези". Уривок з роману Ольги Деркачової

1369
24 лютого 2018

Тереза наповнює той дім людьми, такими ж загубленими, як і вона сама. Тут кожен має право на мовчання й час, який зцілює.

День за днем новий дім змінює життя Терези. Незнайомці стають вірними друзями.

Потреба допомагати іншим перетворюється на роботу, а за дверима дому її вже чекає нове кохання. Треба тільки відпустити привидів минулого й змогти пробачити собі.

"Українська правда. Життя" пропонує читачам і читачкам уривок із книги "Дім Терези" Ольги Деркачової, яку випустило видавництво Discursus.

Ольга Деркачова із книгою "Дім Терези". Фото Олеся Дибовська

Відмахнулася від сонячних зайців солодко потягнулася. Перевірила мобільний. Одне повідомлення. Від постійного клієнта.

Постійні клієнти – це, звичайно, добре, але не в її випадку. У її випадку – це дуже сумно.

Просив, аби прийшла на десяту. Дивний час, але що ж… Вихідний накрився. Глянула на годинник – дев’ята. Заспала.

Хоча ні. Прокинулася від шуму та розмов у сусідніх кімнатах ще о сьомій, а  коли все стихло, знову задрімала.

Каву питиме, як завжди, – уже по дорозі. Кавовий велосипед і горіхове лате. Усміхнений хлопець-продавець, що вже давно не перепитує, яку каву вона любить.

Дивний час клієнт обрав для того – ранок, але що ж… Замовник завжди має рацію. Та й не така в неї професія, аби ставати в позу й казати, що попереджати треба заздалегідь. Може – їде. Не може – відмовляється. Але її замовники знають, що якщо – ні, то, значить, справді не може.

Душ під Генрі Манчині. Лавандовий крем. Чисту футболку й спортивні штани – у торбу. Сукня, кросівки, джинсова куртка. Побігла. 

– Кави? – гукнула з кухні Маруся.

– Ні, уже не встигаю. Па!

Марусине "Гарного тобі дня!" наздогнало Терезу аж на сходах.

Легенько штурхнула сакуру. Та хмикнула у відповідь і жбурнула пригорщу цвіту. Тереза поцілувала цвіт і побігла далі подвір’ям з кількома хрущовками-чотириповерхівками.

Порожні пляшки, що лишилися після нічних посиденьок пацанів.

Пес Барсик.

Кіт Тузик.

– Доброго ранку, Терезко! Нічого вночі не чула? – призупинив її місцевий божевільний Толя. Сидів на лавочці й шукав у старому радіо лишень йому відомі хвилі.

– Привіт, Толю! Ні, нічого. А що я мала чути?

– Вони прилітали.

– Точно? – серйозним тоном перепитала Тереза.

– Точно, – запевнив божевільний.

– Щось говорили.

– Ні просто світло було у вікно.

– Може, місяць?

– Та що я місяць від прибульців не відрізню? – обурився Толя.

– Вибач-вибач. Я їх просто ніколи не бачила, то точно сплутала би з місяцем, – примирливо взяла Толю за руку. 

– Ти могла би. То дуже важко відрізнити буває. Але ж місяць мовчить, а воно гуде.

– Як почую якесь дивне гудіння, обовязково дам тобі знати. Па! Біжу!

– Ех, вічно ти біжиш!

– Не вічно! Іноді просто ходжу. А колись ще й літала… – зітхнула й побігла.

Толя згадав про охололу каву в пластиковому стаканчику.

Треба було їй запропонувати каву, поки ще була гарячою, а він, бовдур, розвів теревені про прибульців.

Вдихнув запах руки, до якої вона торкалася. Лаванда… Ех… Наступного разу точно пригостить. А якщо відмовиться, бо мовляв, кава одна, то запропонує їй пройтися з ним до магазинчика поряд, щоб узяти дві.

Або ні. Наступного разу він одразу буде чекати її з двома стаканчиками. Або…

А Тереза вже добігла до велокавового хлопця. Усміхнулася й простягнула двадцять гривень.

Усе ж таки гарно, коли зранку тобі каву готує чоловік. Нехай навіть і за гроші.

Щільно закрила стаканчик, запхала білу соломинку. І вже не летіла. Йшла повільно. Торкнулася долонею стіни сторічної кам’яниці. Холодна. Як вертатиметься по обіді, то може, і потепліє будівля. Але кажуть, що вона завжди така. Хіба що раптом… Усе ж таки… Одного дня вона стане теплою.

Толя розповідав, що в цій холодній кам’яниці років сто тому, а може, і менше, ревнивий чоловік убив свою дружину. Кинув її до стіни. Так жінка там і пролежала всю ніч. На ранок її, заледенілу, знайшла служниця. Відтоді в будинку завжди стояв страшенний холод.  

Тереза так і називала його – холодний будинок.

Допила каву.

Глянула на годинник. Встигає!

Рівно о десятій стояла на сходовому майданчику й натискала на дзвінок. Той відгукнувся турецьким маршем.

– Заходь! – на порозі виріс чоловік, трохи старший за Терезу.

– Щось трапилося?

– Не хочу говорити. Не зараз принаймні.

– Добре. Як скажеш. Я перевдягнуся.

– І гроші одразу візьми. Бо потім не затишно тобі їх давати.

– Дякую! – Тереза поклала гроші до гаманця й пішла перевдягатися.  

За дві години вона вийшла з під’їзду. Підставила обличчя сонцю й полегшено зітхнула.

Десь глибоко в торбі завібрував телефон. Поки знайшла – той уже ображено блимав. Глянула на номер – невідомий. Перенабрала.

– Добрий день! Ви щойно телефонували.

– Це Тереза? – обережно спитав жіночий голос.

– Так, Тереза.

– Мені вас порадили…

– Так, слухаю…

– Ви і з жінками теж працюєте?

– Звичайно. Жінки, чоловіки – немає значення. Ми ж усі люди, й усім нам буває по-всякому.

– Ви могли би приїхати до мене.

– Коли ви хотіли б?

– Сьогодні можна?

– Можна…

– За дві години зможете?

– Зможу. Киньте есемескою адресу. Гаразд?

– Дякую.

– До зустрічі.

Головне на сайті