На дві країни. Як український письменник Василь Махно живе в Америці

4502
2 травня 2018

До 2000-го року Василь Махно жив у Тернополі.

Писав вірші, брав участь у літературних фестивалях в Україні та за кордоном, викладав у місцевому університеті, а якийсь час і у Ягелонському університеті Кракова.

Переїздити жити в іншу країну не планував. Однак все змінив випадковий виграш у лотерею Green Card.

Василь з дружиною вирішили поїхати до Америки на рік, а натомість – залишились ось уже на 18 років.

"Українська правда. Життя" запитала Василя про те, чим для нього є дім, як впливає на творчість віддаленість від мовного середовища і про те, як це бути українським письменником, котрий живе в Нью-Йорку.

Як давно переїхали: у 2000 році.

Причина переїзду: особистих причин не було. Родина виграла Green Card. Письменник досі має квартиру в Тернополі.

Як часто і чому повертаєтесь: літературні конференції, фестивалі, вихід нових книжок. Зустрічі з родиною та друзями.

Чи працюєте над перекладами: поетичні переклади з польської, сербської та англійської.

ДІМ

Відчуття дому у мене амбівалентне. Коли я приїжджаю в Україну, то часто зупиняюся в квартирі, де живе моя мама, де я виростав. Там у мене немає відчуття дому. Атмосфера змінилася.

Аби звикнути до візуального пейзажу країни, де давно не був, теж потрібен час. З іншого боку, ця амбівалентність змушує почуватись так, наче ти не можеш мати внутрішнього заякорення будь-де. Ні в Нью-Йорку, ні в Тернополі.

Найкраще я завжди себе почуваю в готелях.

Я думаю, що дім – це те, що завжди в тобі. Для мене дім це не тільки стіни, будинок, двір… Хоча це теж важливо. Але дім – це щось з іншої категорії. Коли тобі атмосферно зручно біля близьких друзів чи приятелів – оце для мене дім.

vasyl-mahno

Зараз, коли приїжджаю в Тернопіль, то бачу, що багато моїх друзів постаріли, інших уже нема на світі. Змінилися вулиці, немає кав’ярень в яких ми засідали, зникли ще якісь деталі… Все це творить вихолощеність дому. Тобто він є, але його нема. Я інколи думаю: це мій Тернопіль і не мій, мій дім і не мій.

Оскільки часто подорожую, а це зміна міст, пейзажів, людей, то перебуваю у такому собі калейдоскопі зі всього. Тому визначити поняття дому, як такого, складно.

Мотив пошуку дому був характерним для мене у віршах, ще коли я жив у Тернополі у 90-х роках, але я не розумів звідки це. Вочевидь, вже було запрограмовано, що я поїду. Внутрішнє передбачення таке.

Мій "Дім у Бейтінг-Голов" – це не оповідання про емігрантів. Вони просто про життя. А яке воно – чи в Нью-Йорку, чи у Львові, чи в Тернополі – це вже не так суттєво.

Бейтінг-Голов – це селище на Лонг-Айленді. Сама його назва видалася мені цікавою. Та й взагалі, для українського вуха поєднання Бейтінг-Голов – це такий коктейль. Мені потрібно було, аби герої виїхали кудись – і я відправив їх у Бейтінг-Голов.

Оповідання були написані взимку, на переламі 2014-2015 років. Я хотів сконструювати книжку, в якій би було порівну різних текстів. Там є чотири оповідання про Нью-Йорк і чотири оповідання про Чортків. Мені хотілося зберегти цей баланс.

От де дім – в балансі. Я і тут, і там. Де тут? Зараз це Нью-Йорк? Чи там – Чортків, Україна? В сучасному світі не так все просто, все дуже швидко змінюється, відбуваються процеси, які ми інколи не можемо зрозуміти.

Василь Махно: "Дім – в балансі"

ПЕРЕЇЗД

Я почуваю себе українським письменником, який живе в Америці. Не відчуваю жодної віддаленості від середовища завдяки інтернету. Я на зв’язку, з ким треба ми листуємося, але моє коло спілкування, очевидно, не обмежується тільки українськими письменниками. Спілкуюся і з польськими, і з американськими, й з нікарагуанськими, і з португальськими авторами…

Складно сказати, як би склалися обставини за умов мого перебування в Тернополі. Але думаю, що життя в Нью-Йорку, все ж, розширило мої межі. Чого гріха таїти – це місто дає дуже багато в професійному плані.

Найскладніше після переїзду було в літературному та емоційному плані. Я довго (мабуть, рік або й два) не міг прийняти Нью-Йорк і своє життя тут. Зрозумів, що відбувся перелом в моєму житті, шукав адекватну літературну мову і тему, яка б позначила новий етап моєї творчості. Це тривало близько трьох років. Потім з’явились вірші, які згодом уклались в збірку "38 віршів про Нью-Йорк і дещо інше".

Також саме в Америці я почав писати есеїстику. Коли я був в Україні, там був такий постулат, що якщо ти поет і пишеш вірші, то писати щось ще – це зрада поезії. Там я цього дотримувався і писав виключно вірші. Але після переїзду сама форма вірша стала замалою аби висловити все, що я відчуваю. І я поволі почав переходити з одного жанру на інший. Якось так вдається, що я не відчуваю дискомфорту від цього.

Для людини, яка займається творчістю, усі ці перипетії переїздів, звикань, розчарувань – найважчі.

Мені здається, що люди, які з великим захопленням хотіли би поїхати до Америки та покладають на це багато зусиль, навіть всілякі труднощі, які є для будь-кого, незалежно чи це письменник, чи це робітник, легше абсорбують. Бо їм здається, що вони досягли своєї найзаповітнішої мрії в житті.

vasyl-mahno1

Для мене ж це завжди були сумніви, роздуми, шарпання туди-сюди…

І найголовніше – я просто боявся того, що перестану писати. Я знаю -енну кількість людей, які переїхали десь в той період, що і я, і не тільки, які в Україні були художниками або акторами. Вони просто припинили будь-яку творчість. Не знаю, можливо вони щасливі від того, а може й ні – це питання суто індивідуальне. Але думаю, що часом вони роздумують про це і не завжди позитивно.

Але що цікаво: коли я вже наситився Нью-Йорком і різноманітністю цього світу, мені захотілося повернутися в Україну. В Україну маленьких провінційних містечок. Таких, як Чортків, де я народився, але ніколи не жив у ньому.

Тобто оптика починає змінюватися і мені все частіше стає цікавим бачити мою Батьківщину в різних проекціях. Я намагаюся якось збалансувати українське і світове. Щоб українське виглядало нормально в контексті світового, а світове, приймалося Україною, як належне. Не в стереотипах чи міфологемах, а так, як воно є насправді.

МОВА

Я пишу українською мовою і видаюся в Україні, але не лише. Тобто для мене не є проблемою те, що я пишу українською мовою, а відтак – залишаюся лише для України.

Писання мовою країни, в якій ти перебуваєш – питання фантастично тяжке.

Був такий чеський письменник, Йозеф Шкворецький, дисидент, вже покійний, жив в Торонто. Парадокс полягає в тому, що в Карловому університеті він закінчив англійську філологію, тобто англійською мовою він володів, але приїхавши до Канади він не почав писати художні твори англійською мовою.

Другий письменник – серб Девід Албагарі, який живе в Калгарі, а тепер здається повернувся до Белграда. Він теж закінчив белградський університет, англійську філологію. Але пише сербською мовою – і тут писав, і переїхавши назад пише.

Є дуже поодинокі випадки писання нерідною мовою. Масово пишуть мовою країни в яку переїхали – бо для них вона не є чужою – представники колоніальних країн, які просто перебувають у середовищі цієї мови.

vasyl-mahno1

Не думаю, що мова зараз є якимось стопором, який не дає тобі писати чи видаватися в інших країнах. Однак є внутрішнє відчуття мови, якою ти володієш, якою ти можеш писати. Бо одна річ – говорити мовою, інша річ – чути іншу мову, вести усний діалог, а ще інша річ – писати.

Річ в тому, що і поезія, і проза, вони базуються на дуже делікатних стосунках письменника з мовою. А ці делікатні стосунки можуть бути лише тоді, коли мова є для тебе природною. Коли вона не є природна, то це одразу відчутно.

В мене був один перекладач, українець, з українського роду, який приїхав сюди після Другої світової війни. Він перекладав багато моїх віршів англійською мовою й обидві мови знає, як на мене, блискуче. Але навіть він, коли переклав вірш, посилав цей свій переклад до свого приятеля, американця в сімнадцятому поколінні, і перевіряв кожне слово з ним – чи він правильно його вжив, чи ні, бо були в нього якісь сумніви. Тобто оце внутрішнє відчуття мови на якомусь мембранному рівні може мати лише її носій.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА

Про українську літературу років десять чи й двадцять тому, казали, що її головний недолік – відсутність масової літератури. От як тільки вона з’явиться, то українська література стане якісною…

Минуло менше ніж двадцять років і цієї масової літератури в Україні більш, ніж достатньо.

Але якщо ми говоримо про літературу справжню, ту, яка є естетично довершеною, і ту, про яку можна говорити з точки зору високої естетики, то проблеми нікуди не зникли.

Традиційно сильною є поезія. На мій погляд, вона має українську основу і, одночасно, нічим не поступається – ні формально, ні тематично – тим всім пошукам, які відбуваються в сучасній поезії в Європі чи навіть в світі.

Проблеми з прозою. В Україні є щонайбільше десять прозаїків, про яких можна серйозно говорити і які, час від часу, пишуть добрі твори.

В нашій літературі почався, так званий, спринтерський забіг. Деякі письменники вважають, що кожного року вони можуть продукувати роман. Є й такі, хто каже, що може роман написати за місяць. Я розумію, що є різні типи письменницької праці: можна писати так, сяк, а можна по-інакшому. Але добрий роман і добра проза не твориться на раз-два-три. В цьому є велика омана для багатьох українських письменників, особливо молодих, які вважають, що це все можна дуже швидко зробити.

Українська література, як піраміда.

Якщо взяти, наприклад, районний чи обласний рівень, то там є тисячі письменників, котрі видають свої книжки. Їх там ність (тут старослов’янізм – себто багато) з числа. Це середовище і спілки письменників, і якихось угрупувань.

Інша категорія – це молоде покоління, яке використовує Facebook, Instagram та інші речі, де написав твір – і ось друзі його вже коментують. Вони мають свого читача, ці твори можуть так ніколи і не з’явитися в книжковій формі.

Але основною тенденцією є те, що українська сучасна література, особливо в прозовому варіанті, поєднує добрі традиції української прози із західним вектором.

Коли ми говоримо про літературу чи мистецтво, то не можемо нічого спрогнозувати. Здавалося, що в 90-ті роки, коли була економічна яма після розвалу СРСР, все припинилося, видавництва перестали працювати.

Натомість література і мистецтво розвивалися. У 2017 році на Київському арсеналі я був здивований, що стоїть велика черга, для того, щоб просто потрапити туди.

Однак, я проти однозначних висновків, тому що є речі, які ширші у своїй суті. Є тенденції, яких ми не помічаємо, а вони вже проклюнулись і через якийсь час почнуть діяти.

Тому, на мій погляд, ситуація в українській літературі дифузійна.

З одного боку, є те, що є справжнє, і воно побутує.

Водночас є баласт, поширений в певних середовищах, і вони теж вважають, що творять якусь літературу, з ура-патріотичними речами, зі якимись сповіданням у вічній любові мамі…

Немає (і не може бути) однозначної ситуації в українській літературі. Але я думаю, що справжній читач, який цінує смак і запах слова, він розуміє, що є що і хто є хто.

Олександра Власюк, журналістка, текст

Тереза Кавінська, ​авторка колажу та гіфок

powered by lun.ua

Головне на сайті