"Це зробила вона". Уривок з книги про 50 жінок, які творили нову Україну

Один рік розробки. 150 днів підготовки. 120 талановитих авторів. 50 історій успіху.

"Це зробила вона" – перша ілюстрована книга про видатних українок. Їхні історії захоплюють, їхній внесок вражає, їх приклад надихає.

Ця книга привідкриє завісу таємничості й дає побачити справжню роль українських жінок в науці, політиці, культурі України. Пліч-о-пліч з чоловіками вони творили нову Україну. Пліч-о-пліч з чоловіками вони йшли до своєї мети.

"Це зробила вона". Це зможете зробити і ви.

"Українська правда. Життя", для ознайомлення, публікує одну з історій з цієї книги.

ПЕЛАГЕЯ ЛИТВИНОВА-БАРТОШ

етнографиня

15 жовтня 1833 – 21 вересня 1904

Перенесімося на півтори сотні років назад.

Жінки, які могли би бути бабусями наших бабусь, співають на весіллі. Щасливі й модні – як на 1890-ті роки.

На сорочках – унікальні орнаменти. Таких немає більше ніде у світі – й не буде.

Пісні забудуться. Звичаї зміняться. Візерунки вишивки ніколи не повторяться.

Так було б, якби не вона. Пелагея Литвинова-Бартош.

Вона зберігала візерунки вишиванок і писанок, записувала пісні та звичаї.

Таке в неї було захоплення – етнографія.

І в ньому жінка з-під Глухова досягла успіху: стала авторкою книжок, членкинею Паризького антропологічного товариства і Наукового товариства імені Шевченка.

Але почнімо з початку.

"Не бийте, не бийте Катю!" – кричить маленька Полінька.

Катя – няня-кріпачка. П’є, відколи вбили чоловіка. Але з любові до юної панночки кине згубну звичку. Навчатиме дівчинку українських пісень.

Пелагея любить учитися. Любить слухати батька: про жуків і закони фізики, про млини й географію. Батько говорить, як із дорослою. Наче дівчинка здатна на якусь важливу справу. Тоді так не розмовляли з дівчатами.

(для перегляду скористайтеся стрілочками)

Південний Буг огинає місто дитинства на Вінниччині. Але життя вже не тектиме так плавно.

Мати помирає, з батьком треба прощатися, їхати на навчання. Хочеться плакати, та Пелагея не плакатиме. Учитиметься, мріятиме здійснити важливе. Чекатиме листів із дому. Тільки щось довго від батька немає листів...

Через утрати вона й стане сильною, зосередженою. Може бути ким завгодно – науковицею, музиканткою...

Однак тепер Пелагея – кругла сирота. Опікуни вважають: навіщо жінці освіта?

Невдовзі знаходять нареченого. Про кохання не йдеться. Але Петро Литвинов дарує книжки, обіцяє відкрити школу для селян...

Після весілля він заговорить інакше. Пелагеї нема куди тікати від знущань. Одне за одним вона народить від нелюба десятьох дітей. Нишком читатиме улюблені книжки.

Хоча й нескоро, але вона таки вирветься з маєтку чоловіка. Діти підростуть, і жінка повезе їх у місто.

Ніби лише допомагаючи дітям, учитиметься й сама. Опанує латину, дістане право викладати.

У Києві познайомиться зі славетними українськими родинами: Лисенками, Старицькими, Антоновичами. Учителюватиме, згодом навіть заснує школу.

Її доньки теж навчатимуться, попри несхвалення батька. Працюватимуть, щоб оплатити освіту.

Одна з них, талановита Марія, і зацікавиться орнаментами на сорочках... Може, мрії матері втіляться в дитині? Марія стане вченою? Але бідність і виснажлива праця вбивають улюблену доньку. Пелагея не здасться – візьметься завершити доньчину працю.

[L]Уже немолода жінка оселяється на хуторі поблизу Глухова. Там нарешті присвячує себе справі. Місії, до якої важко йшла, – збереженню українського мистецтва.

"Дивачка!" – знизують плечима знайомі.

У сина під час обшуку знаходять вишиту сорочку й зроблені для матері замальовки – доводиться все знищити.

А вона безкінечно записує, замальовує, збирає. Видає альбоми, статті. Праця про весільні звичаї приносить європейське визнання. Та Пелагея не про те думає – боїться чогось не встигнути. Поспішає.

Кроки дрібні. Шурхотить чорна сукня. Раптом жінка зупиняється. Вихоплює олівець і папір, які завжди при ній. Просить зупинитися на хвилину іншу жінку – селянку, таку ж літню, як вона сама. Певно, з таким само гірким життям. Пелагея замальовує орнамент, вишитий незнайомкою, – аби він ніколи не зник. Навіть коли їх обох не буде. Як немає Марії.

Півтори сотні років тому. Українки співають. Від них не лишиться й сліду? Так було б. Але в кутку – мовчазна жінка в чорному. Тендітні риси лиця. Мружиться. Схиляється над записами.

І – будуть книжки, музеї, конференції. Візерунки повторюватимуться на вишиванках – без кінця.

Вікторія Амеліна, текст

Дмитро Кузьменко, ілюстрація

Придбавши книгу "Це зробила вона", ви долучаєтесь до благодійної акції. Кожна придбана вами книга – це ще одна безкоштовна книга, що відправляється в одну із регіональних бібліотек України.

На сайті Видавництва ви з легкістю зможете прослідкувати, де саме опинилася ваша книга.

Реклама:

Головне сьогодні