Реанімація, де двері відчинені навстіж

Одна зі стін перед дверима реанімації Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ завішана фотографіями прооперованих тут дітей.

"Ось Тадей Фалюта, – показує на життєрадісного малюка у жовтому комбінезочнику головний лікар кардіоцентру Володимир Жовнір. – Мав дуже складну ваду серця, а через уражені м’язи діафрагми ще й не міг самостійно дихати. У реанімації провів майже рік.

Зрештою колеги–американці підказали ідею відправити його додому з апаратом штучного дихання. Спершу мало хто вірив, що з цього щось вийде. Але мама, проживши весь цей час із ним реанімації, навчилася справлятися з апаратом не гірше будь-якого лікаря. Зараз Тадеєві вісім, дихає самостійно, бігає, стрибає".

Головний лікар кардіоцентру Володимир Жовнір показує на життєрадісного малюка у жовтому комбінезочнику. Для збільшення натисніть на зображення

Повз нас у відділення когось везуть із операційної.

"Ви не бачили – чорненьку повезли?" – схвильовано підхоплюється зі стільчика тендітна світловолоса жіночка, львів’янка Світлана.

Її півторарічну доньку Катрусю щойно прооперували.

"Все добре, дякувати Богові. У старшої доньки була така сама вада серця й коли її оперували, я плакала, нервувалася, а зараз спокійна, знаю, що все буде добре. От чекаємо з чоловіком, доки пустять в реанімацію", – каже вона.

Нещодавно став чинним наказ МОЗ про цілодобовий допуск родичів у реанімації: зусилля громадських активістів, що "лупали сю скалу" протягом року, таки підтримало керівництво Мінздоров’я.

У дитячому кардіоцентрі ці відділення відкриті для батьків вже багато років.

Нове тут приживається легко: засновник і директор центру, відомий кардіохірург Ілля Ємець, що започаткував в Україні оперування серцевих вад у новонароджених, ще у 90-х встиг пропрацювати у провідних клініках Австралії, Канади та Франції.

Одна зі стін перед дверима реанімації Центру дитячої кардіології та кардіохірургії МОЗ завішана фотографіями прооперованих тут дітей. Для збільшення натисніть на зображення

Його колега Володимир Жовнір пригадує, яким шокованим був, вперше потрапивши у операційну закордоном: стоять хірурги, анестезіологи, аж раптом зайшов височезний темношкірий чоловік із дитиною на руках. У халаті, що куцо сидів на його чималій фігурі, у бахілах поверх далеко не ідеальної чистоти черевиків та сяк-так одягненій шапочці.

"Кладіть дитину на операційний стіл, поглядьте по голові, щоб заспокоїлася", – сказав анестезіолог, підносячи маску з наркозом.

Коли вона заснула, чоловік пішов.

"Це хтось із працівників лікарні?" – спитав Жовнір.

"Ні, це тато", – почув у відповідь.

Пізніше він побачив у реанімації поруч із лікарем та медсестрою маму прооперованої дитини. Знову здивувався:

"А вона тут що робить?"

"Як це – "що"? Допомагає й молиться".

Ввечері мама й не думала йти з палати. Взяла подушку та умостилася спати на широкому підвіконні.

Про те, що це простір життя й смерті, нагадує переважно лиш пищання приладів. Для збільшення натисніть на зображення

Розмовляючи, ми заходимо до реанімації кардіоцентру, що більше схожа на велику дитячу кімнату: світлі кольорові стіни, на вікнах – ролети у кумедних ведмедиках, на ліжках – іграшки.

Про те, що це простір життя й смерті, нагадує переважно лиш пищання приладів.

Життя однак перемагає: у цьому центрі статистика смертності – 1% (при кількості операцій – 1900 на рік).

Неможливо уявити, як воно – бути татом чи мамою немовляти, крихітне серце якої має ваду й щоб жити далі, потребує операції.

Відчуваю, як тьохкає власне й клубок підкочується до горла, коли бачу, як спить у кювезі мініатюрне, нещодавно привезене з операційної дитя.

Вилітають із голови слова, продумані заздалегідь, аби заговорити з батьками цих малюків.

Та вони не знадобились: мами без проблем ідуть на контакт, особливо, коли чують, що ми готуємо матеріал про відкриті реанімації.

Синові Наталі з Вінниччини – два тижні. Два дні тому лікарі виправили те, що наплутала природа.

Синові Наталі з Вінниччини – два тижні. Два дні тому лікарі виправили те, що наплутала природа. Для збільшення натисніть на зображення

"В нього було дві судинки в правому передсерді, а має бути одна в правому, інша – в лівому. Нас оперував Олександр Бабляк, доктор від Бога. Тут, мабуть, інших і немає", – каже жінка.

Розповідає спокійно, з перших годин після операції вона поруч із дитям.

"Не уявляю, якби мене не пускали до нього. Навіть спілкування із лікарем – це лише кілька відсотків порівняно з тим, коли бачиш свою дитину, в якому би тяжкому стані вона не була.

Кожного разу приходжу, погодую маленького, бачу, як йому кращає. Це величезна підтримка. Мені легше, дитині спокійніше.

Он поруч з моїм малюком – чотирирічний хлопчик, він весь час кличе маму. Не знаю, що би з ним робили, аби мами не було поруч", - додає Наталя.

Що відбувається з такими дітьми в закритих реанімаціях, краще й не уявляти. Бо їх мусять накачувати транквілізаторами та прив’язувати до ліжок.

Провідати дитину тут можна коли завгодно, навіть уночі.

"Чи буває тут таке, щоб батьків не пускали?", – питаю у Наталі.

"Це ж реанімація. Коли діток привозять з операційної, для чого це бачити мамам? От привезли, підключили до апаратів – будь ласка, можна заходити", – відповідає вона.

Так, як вона, міг би пояснювати лікар. На відміну він війни, що точиться під дверима закритих реанімацій і в якій програють усі, тут родичі й лікарі – з одного боку барикади.

Тут родичі й лікарі – з одного боку барикади. Для збільшення натисніть на зображення

Більше того, дослідження, проведене у кардіоцентрі, засвідчило: коли поруч тато або мама, маленьким пацієнтам потрібно набагато менше заспокійливих препаратів.

"Нервуєшся в будь-якому разі. Але коли бачиш свою дитину, коли приходить лікар, нянечка, пояснюють: ось ця трубочка – для кисню, це – катетер, від серця відлягає, бо розумієш, для чого це потрібно і наскільки складно.

Чи було таке, аби я щось спитала, а мені не пояснили? Ні", – каже Інна, мама одинадцятимісячної дівчинки.

Для її донечки ця операція вже друга: вада була надто складною, й перше втручання зробили для того, аби дитя підросло та змогло витримати основну корекцію.

Інна перепрошує й повертається до дитини робити масаж.

У Сполучених Штатах, Володимир Жовнір почав розпитувати, навіщо потрібні відкриті реанімації.

Виявилося, що з одного боку вони забезпечують потрійний нагляд за станом дитини – лікаря, медичної сестри та батьків, а з іншого – контроль за співробітниками клініки.

"Батьки бачать, наскільки складно працювати з такими дітьми, які технології застосовуються, ба більше – вони вже беруть участь у процесі і зрештою стають членами команди.

Мало того, що мама спокійна, вона ще й допомагає доглядати за дитиною – робить масажі, стежить, аби не було пролежнів тощо. Краще за неї цього не зробить жодна нянечка", -– пояснює він.

[L]…Розмовляючи з лікарями й батьками, краєм ока бачу: перше, що роблять останні, заходячи в реанімацію – ретельно миють руки дезинфікуючим розчином.

У всіх – суворий "дрес-код": шапочка, халат, маска та бахіли.

Кожен, хто потрапляє сюди вперше, проходить детальний інструктаж.

Мало того, мами-"старожили" самі ретельно стежать, аби новенькі дотримувалися всіх правил.

Раз на тиждень для батьків збирають своєрідні "круглі столи", де окрім іншого, пояснюють: хочете поплакати – будь ласка, робіть це не в реанімації.

"Сюди приходьте з вірою й надією, щоб ви могли передати її своїй дитині", – каже Жовнір.

Нарешті стає остаточно зрозумілим, чому тут згорьованих облич немає навіть у батьків найтяжчих пацієнтів.

Так само, як немає насуплених серед лікарів, сестер і нянечок.

"Навіть якщо найдобрішого пса посадити на ланцюг і бити, він оскаженіє. Любов’ю і турботою треба ділитися не лише з пацієнтами , а й зі своїми колегами", – каже головний лікар.

Він пояснює, що зарплати в них не набагато вищі, ніж у інших лікарнях, але важливість роботи намагаються підкреслити іншими способами.

"Проходив Тиждень моди – ми попросили у спонсорів квитки для наших медсестер. Приїздив Елтон Джон – знайшли можливість, аби вони сиділи у ВІП-зоні. Є багато можливостей показати людям, що вони значимі. Й вони це відчувають", – додає він.

Зарплати у лікарів реанімації не набагато вищі, ніж у інших, але важливість роботи тут намагаються підкреслити іншими способами. Для збільшення натисніть на зображення

Результати кардіоцентру, де 95% прооперованих пацієнтів повертаються до повноцінного життя, а рівень летальності становить 1% – приклад того, як може бути інакше.

Варто спробувати. Відчинити двері. Легше дихатиметься всім.

Тетяна Моісеєва, спеціально для УП.Життя