#‎яНеБоюсьСказати. Уривок із книги Насті Мельниченко

3988
28 травня 2017

У липні 2016 року громадська активістка і журналістка Настя Мельниченко започаткувала флешмоб проти замовчування насильства.

Під хештегом #‎яНеБоюсьСказати на своїй сторінці у мережі Facebook вона оприлюднила особисті історії та закликала друзів розповісти свої.

Кілька днів український сегмент соцмережі лихоманило: тисячі жінок та чоловіків написали про насилля із яким їм доводилось зіштовхуватися у житті, більшість пригадали дитячі та підліткові випадки.

Акція #‎яНеБоюсьСказати перекинувся на російський сегмент Facebook, а згодом його відлуння було чути в Європі та США.

Флешмоб активно коментували психологи, зазначаючи, що це початок діалогу про безпеку, інтимність і повагу, та додаючи, що важливо надавати підтримку пишучому/читаючому такі пости.

Настя Мельниченко пішла далі та на основі історій акції написала книгу про протидію насиллю для підлітків.

Настя Мельниченко пішла далі та на основі історій акції написала книгу про протидію насиллю для підлітків. Фото Facebook

"Моя задача була полегшити біль травмованого підлітка тут і зараз, а не думати про теорії і "а що скажуть інші", – каже авторка.

"Українська правда. Життя" пропонує ознайомитися із уривком цієї книги.

КОЛИ ЗАХИСТИ НЕ ПРАЦЮЮТЬ

Коли дитина виростає, вона поступово формує довіру до світу. Коли немовлятко голодне – мама його годує, коли засмучене – батьки обіймають і цілують. Коли на колінці з’являється ранка, то маля може розраховувати на те, що мама чи тато замажуть ранку зеленкою і подують на неї.

Це все показує дитині, показувало тобі і мені, що світ до нас дружній! Що ми можемо розраховувати на світ і він нас не образить, а навпаки! Якщо раптом щось станеться – світ підтримає нас!

І ось стається насильство. Хтось завдає сильного болючого удару, образи. Стається щось дуже-дуже страшне, а допомоги нема ні від кого! Нема її! Не приходить мама і не обіймає, не з’являється тато чи брат і не карає насильника. Нема нікого, ти сам-на-сам з насильником, і НІХТО не допомагає тобі!

Я писала раніше, що у нашої психіки є чудові захисні механізми, адже наш мозок рептилії має дуже чітку задачу – вберегти оце тіло. Те саме тіло, усередині якого цей мозок лежить (чи висить, чи тілімпається). Мозок розумний, він знає, що завжди спрацьовує один з трьох перевірених тисячоліттями варіантів захисту: бий, біжи або замри.

І тут раптом – уяви! – ці захисти не працюють! Жодний варіант не в силі протистояти насильнику, допомога ззовні не приходить. Тіло не рятується від небезпеки, загроза життю лишається!

Всі запобіжники горять, всі процесори перегріваються: НЕ ПРАЦЮЄ ЗАХИСТ!! Зрозуміло, що у таких режимах і стаються поломки, розлагодження психіки. І треба розуміти, що те, що це відбулося – є НОРМАЛЬНОЮ РЕАКЦІЄЮ на НЕНОРМАЛЬНІ ПОДІЇ.

Так і є. Коли я вмикаю у себе на дачі одночасно електроплитку та електрочайник – пробки вибиває. Бо запобіжник не розрахований на таке навантаження електромережі. Те саме у нас у мозку. Мозок не розрахований на таке інтенсивне відчуття жаху і безпорадності, і спрацьовує запобіжник.

Що я роблю у себе на дачі з пробками? Я їх вмикаю після того, як висмикну електроплитку з розетки. І ось охоплений перед тим темнотою і мороком дім знову починає світитися лампочками.

Те саме і з мозком.  Запобіжник знову можна увімкнути, щойно ми висмикнемо з розетки умовні електроплитку і чайник, які нам ці пробки вибили. Але про це – трохи пізніше.

Фото Александр Красовицкий/Facebook

ЩО ВІДЧУВАЄ ЛЮДИНА, ЩО ЗАЗНАЛА ЗҐВАЛТУВАННЯ?

У мене були думки про самогубство, я хотів відділитися від сім’ї та всіх людей, мені снилося, що це моя несправжня сім’я.

У 13 років я випадково ледь не втонув, коли почав вчитися плавати і пам'ятаю той момент неймовірного блаженства і спокою, коли йдеш під воду і бачиш таке чисте синє небо вгорі. Але мене витягнули, через що я реально був злий на рятівника, може навіть і не подякував.

Якби мені тоді надали таку підтримку, яка була потрібною 12-ти річному хлопчику, мабуть було би легше витримати і не загубитись у своєму внутрішньому хаосі.

Потім я різав собі руки.

Потім я щоразу відчував себе недостойним дівчат, в яких закохувався і не міг будувати нормальних стосунків.

Потім я сприйняв перший секс наче зґвалтування дівчини.

Потім мене порвало на шматки, коли я спробував розповісти фахівцям про свій тягар, і я зрозумів, як це небезпечно відкриватись, коли немає потрібного середовища для розкриття.

Досліджувати, що відчувають жертви зґвалтування, почали зовсім недавно. Хоча, звісно, це було тоді, коли тебе ще не було на світі, і не було на світі ще твоїх батьків (скоріш за все).

Надмірна збудливість і тривожність. Отже, перш за все, людина, що пережила насильство, стає дуже збудливою.

Вона не лише спалахує як сірник.

Вона, можна сказати, "зависає" у постійному відчутті тривоги і небезпеки.

Так, наче увімкнулася сигналізація, і тепер її неможливо вимкнути. Це як сигналізація в автомобіля, що вмикається серед ночі і волає годинами, а може навіть днями (якщо власник десь завіявся і ніяк не вимкне систему).

Справна сигналізація спрацює, якщо спробувати вибити вікно чи ломом відкрити багажника або двері (хоча я не знаю, чим насправді  крадії відкривають двері машин). Але розлагоджена сигналізація завиє, якщо просто пнути машину ногою. Якщо ж це зламана сигналізація – то вона починає завивати просто так, і завиває, завиває безкінечно.

Дуже схоже відбувається з людською системою сигналізації. Як я писала раніше, коли людина стикається із загрозою життю і при цьому ніяк не може себе захистити і ніхто її не захищає теж,  запобіжники психіки перегріваються і ламаються. Все, сигналізація зламана, і тепер виє весь час.

Це означає, що людині постійно ввижається небезпека і загроза – навіть там, де її немає. Навіть якщо людина не усвідомлює цю небезпеку, її тіло все одно готове. Людина перебуває у стані готовності у будь-який момент втекти. Це може давати і такий симптом, як панічні атаки.

 У книги #ЯНеБоюсьСказати два види обкладинки – м'яка та жорстка

О, про це я можу розповісти з власного досвіду. Що таке панічна атака?

Давай уявимо, що ми йдемо, і раптом на нас вискакує тигр. Яка наша реакція? Перш за все – дати бій або втекти. Що робить наш організм? Він одразу наповнює руки і ноги кров’ю, наливає нею м’язи – аби ці м’язи спрацювали якнайкраще. Цю кров він забирає з живота – аби при втечі тіло не "відволікалося" на перетравлювання їжі. Відповідно, живіт може почати крутити, або ж з’являється нудота. В тіло випорскується речовина (гормон), яка називається "адреналін". Цей гормон відповідає за готовність тіла протидіяти небезпеці. Він випорскується в твій організм, наприклад, коли ти спускаєшся з височенної гірки чи крутишся на каруселі.

Згадай свої відчуття на каруселі! Серце так і вискакує з грудей! Дихання стає швидким – тобі страшно, а отже ти готуєшся бігти.

Ось і тут так: серце починає калататися, дихання прискорюється, стає коротким і уривчастим. Твій зір стає "тунельним" (видається, наче ти дивишся через тунель, тобто уся картинка з боків тобі закрита) – тобі ж треба бачити чітко, куди тікати від тигра чи куди його бити!

От панічна атака виглядає приблизно так. Все те саме – тільки нема тигра. Але твоїй психіці здається, що тигр є! При чому ці реакції нашого тіла подібні до сніжного кому! У нас починає калататися серце, а організм думає "о, це певно тигр!" – і запускає всі інші реакції на тигра: готовність бігти чи дати бій.

І от люди, що перенесли насильство, досить часто бачать тигра там, де його нема. Їхнє тіло готове ВЕСЬ ЧАС до бою, навіть вночі.

Це, в свою чергу, призводить до безсоння.

Я дуже гарно пам’ятаю той стан. Коли лежиш в ліжку, і раптом якась геть безневинна думка проскакує у голові – і все. Мене колотить і я геть не можу заснути.

Спогади-спалахи. Оця постійна збудливість може запускати так звані "спогади-спалахи"* (*спогади-спалахи частіше називають "флешбеки").

Чим вони різняться від звичайних спогадів?

Звичайні спогади ми можемо переповісти, як історію. Наприклад: "Коли я була малою, то дуже любила свою подругу Люду. У неї було обличчя в ластовинні і волосся, мов солома. Ми з нею росли у селі, і у нас не було іграшок. Тож ми робили коників, надломивши паличку двічі (то були ноги і тіло), індиків та курей за допомогою пір’я, і влаштовували цілі ферми під кущем кленку".

Але спалахи-спогади – вони не мають слів. Тобто вони можуть почати мати слова і стати розповіддю, якщо з ними добряче попрацювати. Але зазвичай ми їх пригадуємо не словами у думках, а нас буквально "кидає" у цей спогад. Тому такі спогади і називаються "спалахами" – вони раптові і засліплюючі.

От людина іде по вулиці, і раптом її "кидає" у спогад. Їй здається, що вона знову пережила травмуючу подію, точніше, що подія відбувається з нею прямо зараз. Весь жах, біль, запахи, звуки – все це накриває людину, мов хвиля. І вона на певний час (хвилина, дві) буквально випадає з реальності. Не розуміючи, де вона знаходиться і в якому часі перебуває.

По роботі я працюю з бійцями, які пройшли АТО. І ось один боєць розповів мені про те, як переживав спогади-спалахи.

Одного разу я задрімав в таксі. Коли ми приїхали, таксист спробував мене розтормошити, аби розпитати, де я хочу вийти.

Я прокинувся і сказав: "Де взльотка?" (злітна смуга). Я намагався допитатися, в якому боці взльотка. Я був переконаний, що сиджу в БТРі. Хоч мої очі бачили район, таксі і таксиста, але це більше скидалося на величезний екран кіно чи комп’ютерну гру. Коли очі бачать одну реальність, але ти сам усвідомлюєш себе в інші реальності. І хоч мої очі бачили таксиста і рідне місто, проти я був переконаний, що сам знаходжуся на війні і сиджу в БТРі.

Коли таксист мене дістав своєю недоумкуватістю, я просто викинув його з таксі. В таксі все ніяк не міг знайти таку ручку, як в БТРі, і дуже дивувався. Потім нарешті вийшов з машини і побрів дворами, певно шукаючи "взльотку". І лише з часом до мене дійшло, що я знаходжуся вдома.

Відстороненість. Ще одним проявом пережитої травми може бути надмірна загальмованість, відстороненість людини.

Це так, наче події відбуваються не з людиною, а наче вона дивиться комікс чи фільм. Ця здатність допомагає буцімто піднятися над відчуттями болю, жаху і сорому. Адже це відбувається не зі мною, я – лиш спостерігаю!* (*такі стани називаються "дисоціативними").

Звісно, якщо події відбуваються не зі мною, то я ж і не мушу щось робити! Я лише спостерігач. Тож людина у відстороненості і заціпенінні може перестати виявляти бажання щось робити чи приймати рішення. Навіть найпростіша дія може становити проблему.

Я лежала на ліжку. Я розуміла, що ось зараз треба встати і піти в туалет. Але моя воля була наче паралізована. Встати з ліжка і піти було непосильною задачею. Наче хтось обрізав усі ниточки, які зазвичай смикають нас зробити ту чи іншу дію.

Пиятика і наркоманія. Дійсно, така відстороненість може забрати біль. Але не кожен уміє бути наче окремо від свого тіла. Тож іноді людина намагається зумисне викликати стани притлумленості. Наприклад, вживаючи алкоголь. Тому серед жертв насильства доволі часто зустрічається вживання алкоголю чи наркотиків, які дають такий же ефект, як відсторонення від тіла.

Людина, що пережила травму, кидається зі стану в стан (Джуді Герман, ст.. 85). Цілковита апатія і байдужість змінюється дратівливістю і агресивністю, а яскраві спогади-спалахи – забуттям. І назад, по колу. Психіка, як бачиш, веде себе геть не так, як зазвичай, вона – РОЗЛАГОДЖЕНА.

І є люди, які займаються настройкою психіки. І я зараз кажу про психотерапевтів. І "психотерапевт" – це не від слова "псих" (б’юся об заклад, що саме це перше спало тобі на думку!), а від слова "психіка" (про яку ми оце стільки часу балакаєм), тобто "душа" і "терапія" – тобто лікування. Тобто психотерапевт – це лікар душі.

От є лікарі зубів – стоматологи, лікарі очей – окулісти, лікарі вух – лори і лікарі душі – психотерапевти.

Психотерапевти, як і будь-які лікарі, бувають хорошими, а бувають не дуже. Тому до вибору психотерапевта треба підійти так само відповідально, як і до вибору будь-якого лікаря.

Звісно, зараз замість тебе вибирають батьки. Але ти завжди можеш відмовитися від лікаря, який тобі чомусь не подобається!

Пам’ятай про те, що завжди маєш право на "ні", тим паче, коли це стосується такої тонкої речі, як душа.

Настя Мельниченко, журналістка, активістка, голова ГО "Студена"

powered by lun.ua

Головне на сайті