Колишні наркомани бувають. Одна історія про вихід з рабства

8244
30 жовтня 2017

"Мій перший укол відбувся під дією алкоголю в 16 років. Чесно кажучи, навіть не зрозумів, що сталося.

Це був якийсь день народження, нас зібралась команда спортсменів, така собі банда малолітніх, ми були дуже п’яні. Мені просто сказали: "Давай руку". Я дав, і мене вкололи.

Одним шприцом вкололи шістьох людей. На запитання "Що робиш?", сказали: "Та не бійся, вони всі стерильні". З першого уколу захворів гепатитом С".

Віталію – 35 років (ім’я змінено з міркувань безпеки). Він – спортсмен, батько двох дітей, консультант у центрі реабілітації і колишній наркоман.

Як йому вдалося вирватися з тенет наркотичної залежності він розповів "Українській правді. Життя".

МАРИХУАНА, ОПІУМ, 1-ША РЕАБІЛІТАЦІЯ

З 12 років Віталій жив у спортінтернаті, мріяв про кар'єру футболіста.

Відсутність батьківського контролю далась взнаки у 9 класі, коли хлопець почав вживати багато алкоголю і спробував марихуану. Хоча, каже, ніколи її наркотиком не вважав.

Після невдалої ін'єкції, від важких наркотиків намагався триматись осторонь: "Траву курив постійно, а опіум для мене був огидним, тим більше, коли захворів гепатитом".

З 12 років Віталій жив у спортінтернаті, мріяв про кар'єру футболіста

У 18 почав працювати провідником у поїздах міжнародного сполучення. Збільшився дохід, а з ним і доступ до хімічних речовин.

"Я їздив в Європу, де все прогресувало – амфетаміни, екстазі та марихуана просто лежали на руках. Курив траву, нюхав кокаїн – все це було модно, – пригадує Віталій.

Фізична праця і безсонні ночі одного разу змусили спробувати опіум. Він мені дуже сподобався і став моїм кращим другом".

У 21 чоловік одружився. Скоро в сім’ї з’явилася донька. З дружиною також курили марихуану. Раз в місяць відпочивали в клубах під дією важких речовин.  

"Дружина-красуня, у нас було своє житло, автомобілі, ми були модні, їздили по клубах, і наче все складалося добре.

На мене робили ставки на роботі, я грав футбол за команду від неї, привозив кубки, був найкращим в команді, – розповідає Віталій.

Але паралельно розвивалася моя залежність, бо приїхати з відрядження з купою грошей і проводити час тверезо…"

Вперше в центр реабілітації чоловік потрапив, коли його залежність помітили на роботі.

"До 26 років межі залежності розвинулись так, що моя зовнішність була в жахливому стані. Це почали помічати всюди.

Шрами на руках від уколів я пояснював травмою печінки з дитинства. Казав, що потрібно постійно лікувалися. Люди мені вірили і ще й фінансово допомагали, – зазначає чоловік.

Але все дійшло до того, що я засинав зі шприцом у руці на кордоні. На роботі дізналися і відправили мене на лікування".

Віталій працював провідником у поїздах міжнародного сполучення.
Вперше на реабілітацію потрапив, коли його залежність помітили на роботі. Фото tov_tob/Depositphotos

На реабілітації чоловік пробув три місяці. Цього вистачило, щоб зняти абстинентний синдром – ломку, і відновитися фізично.

"Це була не реабілітація, а недолікування. Грубо кажучи, спроба "зіскочити", збити дозування.

Я не прислуховувався до рекомендацій. Подивився і подумав: "Тут зібрання невдах, слабаків, їм розказують – вони платять гроші", – каже Віталій.

Тоді ще всі центри в Україні були на релігійній основі. Я відновився і поїхав".

РОЗВИТОК ЗАЛЕЖНОСТІ ТА 2-ГА РЕАБІЛІТАЦІЯ

Коли залишив центр і повернувся до вживання, за рік Віталій втратив майже все. Його звільнили з роботи. За кишенькову крадіжку засудили на умовний вирок. Почали віддалятися друзі. Крім того, дізнався про зраду дружини, що стало для нього важкою травмою…

Після цього Віталій зірвався і вже "без ін'єкцій не міг функціонувати".

"Є ситуація, яка запам'яталась на все життя. Я прокинувся зранку, коли на мені спала донька. І проспав момент, коли потрібно було вколотися.

До мене дзвонить один з продавців "смерті", каже: "Я зараз буду в тебе на поверсі. Ти або розраховуєшся і я тобі віддаю, або їду і будеш чекати до вечора".

Чекати, відповідно я не міг. Вдома нікого не було, я ночував у батьків з дитиною, гроші були у дружини, – пригадує чоловік. – На дитині висів хрестик, який я подарував їй на хрестини – ну те, що вважав святим і недоторканим. Я розумів, що це єдине, чим можу розрахуватись. І поки донька спала, я зняв з неї хрестик, віддав баризі та вжив наркотик.

І тоді в мені надлом якийсь відбувся. Розумію, що все – мене нічого не зупинить".

Через два дні Віталій вирішив повернутися на програму реабілітації.

Найскладніше, каже, було повірити інформації щодо лікування.

"Казали, що реабілітація триває від півроку до дев'яти місяців.

Думаю: "Ага, це ж коштує певних грошей, вони можуть розказувати, що тут півжиття потрібно прожити", – сумнівався чоловік.

Однак, з часом зрозумів, що тривале лікування має сенс. Адже пережити ломку можна, а от не почати вживати знову – непросто.

Тривале лікування має сенс. Адже пережити ломку можна, а от не почати
вживати знову – непросто

ЖИТТЯ У КЛІНІЦІ

В центрі реабілітації, перш за все, привчали до внормованого розпорядку дня.

Близько 7 пацієнти прокидались, вмивались і робили зарядку. Хто хотів, виконував ще силові вправи.

Після сніданку кожен розписував плани на день по чотирьох сферах розвитку: інтелектуальній, емоційно-соціальній, духовній і фізичній.  

"Мене вчили, що ціль має свій час, місце і термін реалізації. Тобто, потрібно було конкретизувати свої запити, – пояснює Віталій. – Якщо в комплексі розвивати всі чотири сфери, ти почуваєш себе впевнено, самодостатньо.

Немає внутрішньої потреби змінювати свою свідомість. Тобі просто добре, бо ти погодував всі частини свого єства".

Вдень приїжджав психолог. Він проводив груповий тренінг, після чого спілкувався з пацієнтами індивідуально.

Клініка, каже Віталій, схожа на дитячий садок. Після обіду – тиха година. Потім проводили лекцію про залежність. Розповідали, що таке хімічна залежність, тяга, як з цим боротися. Дивилися фільми, програми, читали пізнавальну літературу.

Потім у пацієнтів вільний час, коли вони займаються рештою запланованих справ. Головне – завжди мати чим себе зайняти, адже байдикування – короткий шлях до зриву.

ПРОГРАМА "12 КРОКІВ"

Крім розвитку чотирьох сфер особистості, у центрі реабілітації також використовували програму "12 кроків". Розпочинається вона з визнання людиною своєї залежності й завершується інвентаризацією пацієнта.

"Визнати своє безсилля, тобто повну втрату контролю, і здатися перед якоюсь "вищою силою", опустити голову, щиро сказати "допоможіть" – мені було важко це зробити", – пригадує Віталій.

Людина не переходить до наступного кроку, поки повністю не пропрацює попередню проблему.

Для кращої ефективності до кожного з 12 етапів є список запитань, відповіді на які пацієнт записує. Папір витримає все, кажуть в центрі.

Для кращої ефективності до кожного з 12 етапів є список запитань, відповіді на які пацієнт записує. Папір витримає все, кажуть в центрі

"Чим мені це допомогло? Я себе асоціював з шафою, в якій є і чисті, і брудні, і чужі речі. Але для того, щоб поскладати, мені потрібно все це вивалити: це в прання, це – геть, це віддати в кого взяв, чисте до чистого, футболочки до футболочок, – розповідає Віталій.

Коли я прописував кроки, стільки всього позгадував! Підсвідомість видає моменти, які давно турбували, завдавали біль або навпаки тішили. І я себе заново складав.

Так я бачу свої добрі і погані сторони. Бачу, де потрібно ще попрацювати, де потрібно щось відшкодувати, де треба попросити пробачення, на що варто зробити акцент. Це дуже сильна програма".

В центрі всі лікуються на правах анонімності. Деякі пацієнти використовують інші імена, справжні розкривають за бажанням.

Утримувати насильно одужуючих в клініці ніхто не може, це протизаконно. Тож людина вільна піти з центру в будь-який момент. Однак, щоб цього не сталося раніше одужання, працівники розмовами мотивують пацієнтів.

Хамовите ставлення та образи тут недозволені. Віталій каже, що спілкування з рештою одужуючих не можна назвати легким. Та, хоч інколи й траплялися незначні інциденти, вирішувалися вони мирно, адже всіх об'єднує одна ціль.

У клініці є також жіноче відділення. Приміщення сплановано так, щоб між чоловіками та жінками було якнайменше точок зіткнення.

Інтимні та романтичні стосунки в центрі заборонені. Як тільки пацієнти тверезіють, їм відразу хочеться якихось відносин, каже Віталій. В ході реабілітації це дуже заважає.

"Інтимна сфера для людей з залежністю – це 70-80% зривів. Вживання наркотиків в сексуальному житті дає ілюзію, що ти особливий, ти – найкращий, – пояснює чоловік.

Коли я приймав опіумне знеболювальне, це давало свої бонуси. Крім відсутності втоми і болю, була значна перевага в ліжку. Ти – тигр, тобі аплодисменти. Але без наркотику ніяк. І не хотілося позбуватися цього стану. Прийшлось довго ще працювати з цим комплексом".

Під час другої реабілітації у Віталія було два непрості моменти. Фото kwest/Depositphotos

Під час другої реабілітації у Віталія було два непрості моменти.

Перший, коли його залишила дружина. Чоловік думав, що життя його зруйноване: "Насправді, я дуже сильно помилявся. Вірю, що все зайве відсікається. Але тоді я цього не розумів, було дуже складно".

Другий, коли на сьомому місяці реабілітації його викликали на роботу і поставили перед вибором: або завтра він виходить начальником потягу в рейс, або звільняється без права на відновлення.

"Я розумів, що це крок в невідомість. Я звик до певного соціального рівня. І зараз відмовитися від цього – заради чого? Тверезості? Реабілітація закінчиться, і чим займатися далі? – шукав відповіді чоловік.

Тоді в нашому центрі стажувався мій знайомий. І він каже: "Ну, от дай відповідь щиро. Завтра за кордоном знову ці нечесні гроші пачками, жінки легкої поведінки, п'янство, розпуста. Ти зможеш бути тверезим?" І я, мабуть, вперше собі чесно відповів, що не хочу всього цього".

Найбільше у центрі реабілітації на Віталія справило враження відношення консультантів. Серед них він також впізнав знайомих, з якими раніше вживав наркотики.

"Коли мені було погано, я ніколи не залишався один. Мене постійно хтось підтримував. Спочатку, чесно, думав, що вони якісь гомики. Постійно: "Як ти?", "Що ти?". Яка тобі різниця, як я? Я не розумів. Прийшов як їжак колючий, як і більшість, озлоблений".

З часом чоловік зрозумів, що ставлення консультантів щире, можна їм довіряти. Люди, вважає він зараз – найсильніший інструмент лікування залежних. А найцінніше, що в них є один для одного – це досвід.

"У нас вже своя субкультура. Спільнота анонімних наркоманів – це те, куди я можу прийти і сказати: "Мені тяжко. Мене не зрозуміли. Я хочу випити пива і мені страшно".

Якщо я скажу людині, яка ніколи не вживала, або яка бухає кожного дня: "Слухай, на мене дружина накричала, бо я захотів випити пива", на мене подивляться і скажуть: "Ти в порядку? Що з тобою? Пішли за пивом", – розповідає чоловік.

Тому повинні бути люди, які видужують з тобою паралельно. Підтримка – це важливо".

Люди – найсильніший інструмент лікування залежних. Найцінніше, що в них є один для одного – це досвід. Фото albund/Depositphotos

РЕЗУЛЬТАТИ ТА ВАРТІСТЬ ЛІКУВАННЯ

В реабілітаційному центрі Віталій прожив 9 місяців. За цей період покращив фізичний та емоційний стани, розібрався в причинах своєї залежності, як з нею боротися і перемагати.

Крім цього, за словами чоловіка, реабілітація забезпечила його засобами якісного існування: самодисципліною, вмінням налагоджувати стосунки з людьми, відповідальністю за  власні рішення та вчинки.

Каже, з центру вийшов з артилерією – "бери і застосовуй".

Та найважливіше – зміна життєвих цінностей.

"Я ніколи не був вуличним наркоманом, який хвалився, що вкрав в мами з гаманця 200 гривень. В мої цінності входило виховання доньки і проведення часу з дружиною.

Але хімічна речовина діє так, що в результаті займає провідне місце в хіт-параді цінностей. Ти прокидаєшся – любиш всіх. Але, доки ти не вжив, то просто не можеш функціонувати, – пригадує Віталій.

Коли я почав одужувати, зрозумів, що насправді людина щаслива тільки тоді, коли навколо себе щось змінює, робить щось корисне".

Скільки лікування від наркозалежності коштувало Віталію, він не пам’ятає.

Зараз у цьому центрі реабілітація вартує близько 12 тисяч гривень на місяць, тобто 400 гривень на день. В суму входить проживання, чотириразове харчування, турбота спеціалістів, необхідні матеріали.

За словами Віталія, ціна за "чек" наркотику (четверть грама) зараз – 500 гривень.

"Реабілітація повинна коштувати гроші. Людина має знати скільки вартує її тверезість. А безкоштовну допомогу наркомани часто знецінюють: "О, це нічого не коштує, можна отримати її якось ще". Таким чином знецінюють і себе, і працю людей",  — пояснює чоловік.

Провідне місце у хіт-параді цінностей має займати не хімічна речовина

ЖИТТЯ ПІСЛЯ КЛІНІКИ

Після клініки він працював на багатьох посадах, зокрема у службі охорони та страхових компаніях. Але радості така робота не приносила.

"Я припинив ін'єкційне вживання і зіткнувся з порожнечею. От я тверезий, але взамін нічого не отримую, – каже чоловік. – В програмі це називається – ущербна тверезість".

Як наслідок Віталій знову почав вживати алкоголь, курити марихуану і стикатися з "неправильними жінками".

"Я знайомився з новим собою, застосовуючи старі інструменти життя. Я вже не відповідав їм, а вони не задовольняли мене. Внутрішні зміни і зовнішні прояви не співпадали, – пояснює чоловік.

Почав помирати внутрішньо, ставало самотньо, нудно. І я розумів, що знаходжусь на межі від наркотиків, бо не знав як поповнювати людські ресурси".

Віталій переконаний: після одужання людина повертається у вік, коли почала вживати. І з нього знову росте. А наркоманія – хронічна хвороба, яка з тобою, навіть якщо не вживаєш. Тож необхідно постійно вдосконалюватися, "прокачувати" себе, аби не трапився рецидив.

Тоді він вирішив повернутися в центр реабілітації. Цього разу як консультант.

"Я почав розвиватися в сфері, яку не хочу покидати, в якій хочу рости. Це моє. Тут я відчуваю себе потрібним, корисним. Хлопці мене люблять, а мій досвід корисний для них.

Коли бачу, як змінюється хоч одне життя, відчуваю радість, мені класно, – каже Віталій. – Хоч і втомлююсь – двоє дітей, по колька діб на роботі, мало сплю. Але нормально себе при цьому почуваю.

В принципі людина й повинна так жити, викладатися на повну і чимось наповнюватись".

Крім роботи з пацієнтами, чоловік займається фандрайзингом, залучає кошти для кращої роботи центру.

Не покинув і футбол. Регулярно грає двічі на тиждень. Організовує також турніри для працівників центру та пацієнтів.  

Віталій не покинув і футбол. Регулярно грає двічі на тиждень. Організовує також турніри для працівників центру та пацієнтів

Повної чистоти від наркотиків у Віталія два з половиною роки. Ін'єкційні не вживає вже сім.

Після реабілітації вдруге одружився. Разом з дружиною виховує трирічного сина, з захватом про нього розповідає. Бере активну участь у житті доньки від попереднього шлюбу. Мріє зібрати в одному домі обох дітей.

Наркотичне минуле чоловік прийняв. Вважає навіть, що через проблеми, в яких опинився, отримав значно більше, ніж якби цього не трапилось. До певних внутрішніх переконань, каже, ніколи б інакше не дійшов.

"В принципі, боюсь заявляти, що я вдячний життю за те, що зі мною трапилось. Але я вдячний, – зізнається Віталій. – Вдячний, що все саме так. І що все, що не вбило нас, робить сильнішими".

Юлія Наконечна, журналістка, спеціально для УП.Життя

powered by lun.ua

Головне на сайті