Вийти на станції "Україна"

У червні цього року я вдруге вперше потрапила до Праги. Вперше я в Празі була 1994 року, і формально це був мій перший закордон: ми з мамою їхали до тата у Франкфурт і мали тут хвилин 40 між потягами. Довколовокзальна Прага навіть на моє пострадянське око виглядала брудною і бідною.

«Да, она была чумазая» – одразу знайшов найточніше слово поет і радіоведучий Ігор Померанцев, який її приблизно в той самий час побачив оком уже лондонським. У 2016 році Ігор і Ліна Померанцеви пригощають мене у Празі обідом, і я ловлю себе на думці, що з поколінням моїх батьків мені буває порозумітися набагато простіше, ніж з людьми на 10-15 років молодшими.

Так, не з усіма, так, є поправка на середовища. Проте єднає нас, попри дистанцію у віці, спільний досвід виходу із світу надзвичайно бідного на кольори, запахи, смаки, звуки, світу переважно потворного, як на те пішло, і дуже швидке пізнання безлічі нових кольорів, запахів, смаків і звуків.

Ніхто не відчуватиме їх так гостро, ні для кого цей перехід не був настільки раптовим. Ті, для кого перший закордон відбувся наприкінці 1990-х, не кажучи вже про пізніший час, не зрозуміють, наскільки різким може бути контраст.

«Розумієш, – пояснювала я якось шведському приятелю, – це ніби прожити все життя в Африці і раптом побачити сніг».

У 1994 році «чумазая» Прага, звичайно, не була аж таким контрастом, як Франкфурт (і Німеччина загалом). Загалом ця коротка зупинка мала радше символічне значення. Але першу дозу того, що романтично називають «повітрям свободи», я таки отримала саме там.

Як і для дуже багатьох моїх співвітчизників, перша закордонна подорож (і що раніше вона відбулася, то дужче), великою мірою визначила наші уявлення про «добре» і «погано», хай і падали вони переважно на підготовлений «перестроечными» текстами ґрунт.

Фото: kaprikM/Depositphotos

Зрозуміло, що тотальне хамство, занедбаність, сморід (в СРСР смерділи всі туалети поза домівками, одні більші, інші – менше, але всі), естетична вбогість і бідність, які важко вповні уявити тим, хто в совку не жив, під «добре» не підпадали.

Знаючи і пам’ятаючи в деталях і черги за маслом о шостій ранку, і передову радянську стоматологію, і притаманний громадським установам запах гівна і хлорки, і химерну кастовість, ці наші поколіннєві уявлення непохитні, який би шлях до «добра» ми потім не обирали.

Не завжди цим шляхом була «Україна» в її «націонал-демократичному», як казали в ті часи, вимірі. Сентимент до Європи і Заходу автоматично не ставав сентиментом до України.

У 1994 році мені було шістнадцять, і я зовсім не була впевнена, що саме з Україною пов’язано моє майбутнє. Я вчилась в російській школі, готувалася до навчання у Німеччині, англійська та німецька мови в моїх пріоритетах стояли вище за українську (якою я тоді практично і не послуговувалася).

І все ж Україна що далі, то більше видавалася проектом ближчим до уявлень про «добро» – не в останню чергу завдяки задекларованому прагненню бути подібною на Прагу і Франкфурт.

Обставини ж склалися так, що у німецькому університеті я так і не вивчилася, натомість університет український, в якому спочатку не планувала затримуватись, виявився несподівано гостинним і приязним місцем. А українське студентське середовище – набагато ближчим до Праги і Франкфурта, ніж я з моїм тодішнім абстрактним баченням Європи – вельми слабким інтелектуально, але чуттєво надзвичайно яскравим.

Це «навернення мажорки» залишається одним з найважливіших моїх досвідів: я перейшла з російської на українську (і на сьогодні вже надійно забула німецьку), і жодного разу не пошкодувала, що все сталося саме так, як сталося.

Після Майдану кілька разів доводилося чути фразу: «Ми шукали Європу, а знайшли Україну». Спостерігаючи за дуже багатьма його учасниками і прихильниками, я знову і знову впізнаю трансформацію, яку пройшла сама у середині 1990-х. Ті, хто шукають Європу, рано чи пізно знаходять Україну.

Ігор Померанцев. Фото: 1tv.com.ua

У червні 2016 року, у свій другий перший раз у Празі, мені дуже хотілося відновити цю гостроту відчуттів, призабуту у світі, де і в Україні, і в Німеччині люди вбираються в одяг з тих самих мережевих магазинів, а вулицями пливе та сама комбінація запахів з мережевих кав’ярень і фаст-фудів. Хотілося відновити гостроту, яка є моїм привілеєм за часом народження.

Це було дуже мені потрібно: за останні два роки літак став місцем, де можна годину-дві поспати, а не найулюбленішим досвідом, як колись, а нові європейські міста пам’ятаю радше за якістю інтернету, а не краси й інтенсивності життя.

І найголовніше: останні два роки закордонні подорожі радше дратували, хотілося додому, а приземлення в Борисполі ставало полегшенням.

Почасти причиною цього було те, що з 29 листопада до 2 грудня 2013 року я була в Осло і відтак не могла позбутися страху, що без мене вдома станеться щось жахливе (а підстав для таких побоювань згодом не бракувало).

Почасти – усвідомлення ґвалтовного українського дорослішання: на місці уявного європейського «дорослого», який всі розуми поїв і знає відповіді на всі запитання, виринали то постаті екзальтованих підлітків, які розповідали про табори ЦРУ в Литві для підготовки учасників Майдану, то чиновників та інтелектуалів, які намагалися приховати свою розгубленість і роздратованість раптовою зміною статусу-кво.

І таки Прага виявилася іншою: чи то добре товариство, чи то трохи розслабленіший ритм, але припускаю, що головна причина – усвідомлення міжпоколіннєвої солідарності тих, хто залишив старий світ і сам перероджувався із народженням нового, коли ми вперше вирвалися із совка, байдуже скільки нам було: 16, 25 чи 40 років.

Ми рівні оцим переживанням відчуттєвого шоку, ми рівні тодішнім браком досвіду, незнанням умовностей і просто незнанням. Ми творимо спільноту, об’єднану ненавистю, вірою і пам’яттю: ненавистю до совка, вірою у свободу, пам’яттю про втечу.

Фото: lolik4ever/Depositphotos

Втікачі черпають сили із бажання ніколи не повертатися туди, звідки втекли. Вони нечасто потрапляють до землі, що тече молоком і медом, і наша втеча також підпадає під ці драматургічні закони.

Україна великою мірою є продуктом випробувань, які супроводжують кожну втечу, джерело її сили – рішуче небажання повертатися. Я залишу цю метафору тут, з усім її потенціалом продовження – переслідуванням і спробою повернути у полон, сутичками й остаточним видряпуванням.

У Празі було добре, бо подумки я зшивала дві свої приватні епохи: 1994 і 2016, два повітряні пласти – повітря свободи над «чумазой Прагой» і гаряче повітря над нашою частиною континенту, для якого втеча виявилася довгою і виснажливою подорожжю.

Від початку 1990-х років і що далі, то менше, вибір свого місця у світі є вибором власне місця у просторі. Це що далі, то менше вибір «де», і що далі, то більше вибір «як».

Україна сама по собі – не місце, а вибір. Україна – це особливий спосіб проживання світу. Парадоксально, але це робить нас подібними зовсім не на стару Європу, а на США та Ізраїль. Бути мешканцем старої Європи – це (переважно) мати історію вкоріненості. Бути американкою чи їзраїльтянкою – це мати історію вибору, непростого рішення й відкритості до невідомого.

[L]Бути українцем, українкою – це також мати історію вибору, і переважно це вибір не ідентичності (хоча часто супроводжується певними змінами в ідентичності, наприклад, переходом на українську мову), а певного етичного кодексу.

Різниця тільки в тому, яке покоління в історії такий вибір робило. В українському випадку – кілька останніх, кожне у свій спосіб. І цілком можливо, що робитимуть ще кілька наступних. І нам з ними завжди буде про що поговорити.

Оксана Форостина, письменниця, засновниця видавництва ТАО, спеціально для УП.Культура

Незалежність’25 є спільним проектом Української правди.Культура та Форуму видавців у Львові. Це 10 історій від українських письменників, філософів, художників і музикантів про те, якою є для них незалежність країни через 25 років, і що змінилось у нас, українських громадянах.

Партнер проекту – туристична компанія Аккорд-тур.