Станіслав Мойсеєв: Ступка був батьком для театру. Я - за прагматичні стосунки

Станіслав Мойсеєв – людина, ім’я якої назвав Богдан Ступка перед смертю в якості свого наступника на посаді художнього керівника театру Франка. Мінкульт виконав волю великого майстра, підписавши з Мойсеєвим річний контракт.

За перші місяці у театрі Франка Мойсеєв вже встиг пройти бойове хрещення. Колектив театру збунтувався через реформаторські ініціативи нового керівника, який прийшов у стіни Національного театру з більш сучасного Молодого театру.

Мойсеєв не каже напряму про конфлікт всередині театральної трупи, однак відчувається, що йому не позаздриш.

У спадок від Ступки Мойсеєву перейшов не лише його кабінет, який досі зберігає сімейні реліквії, але й системні проблеми національного театру. До організаційних, репертуарних та інших труднощів додалася й несприятлива атмосфера в колективі.

Психологічний конфлікт очевидний. Мойсеєв каже, що трупа звикла бачити в своєму попередньому керівнику мудрого і справедливого батька, який завжди опікуватиметься своїми дітьми. Однак батька не стало, і тепер дітям доводиться швидко дорослішати.

ТЕАТРУ ФРАНКА ТРЕБА СТАВАТИ БІЛЬШ АДЕКВАТНИМ ДО СУЧАСНИХ РЕАЛІЙ. ВІН ДУЖЕ ЗОСЕРЕДЖЕНИЙ НА СОБІ

- Ви вже майже півроку є художнім керівником театру Франка. Чи ініціювали ви якісь зміни у його роботі, реформи? Писали про те, що ви пропонували співробітникам перейти на контрактну основу…

- Так, я задекларував таку позицію. Але це не стосується лише театру Франка, це стосується всієї системи. Всі творчі працівники мають перейти на контрактну форму взаємовідносин, і крапка. Тут не може бути дискусій. Питання, як до цього перейти.

- Що цьому заважає?

- Законодавство про працю. Ніхто добровільно не хоче переходити на контракт.

- Була інформація про те, що вашу ініціативу вороже зустріли у театрі Франка. Колектив навіть писав листи до Мінкульту з проханням вас звільнити.

- Дійсно, була досить гостра реакція, відбулося двоє зборів. Але на зборах нічого не вирішується. Взагалі в театрі все вирішується на сцені. Бо на неї виходять актори, і ми можемо оцінити їхню гру і виставу, яку поставив режисер. Тоді всі питання знімаються. Хоча, звичайно, мистецтво – це така річ, де на чорне можна сказати біле, і навпаки. Це не арифметика, де все просто.

Я розумію, що ці гострі реакції пов’язані і зі складністю ситуації, в якій відбувалося моє призначення, і з іншими проблемами. Чому так міністерство зробило, чому так швидко… Але я не був до цього дотичний жодним чином.

- Яка зараз атмосфера в театрі? Чи є у вас конфлікти з колективом?

- Я вважаю, що атмосфера достатньо нормальна. Залишається багато організаційних проблем, труднощів, пов’язаних з рекламою, з формуванням репертуару. Чесно кажучи, їх так багато, що особисто в мене немає часу займатися дурницями.

Але поступово організація творчого процесу приводиться до більш професійних вимог. Я багато зараз займаюся репертуарною політикою, і на перспективу в тому числі. Багато уваги приділяю організації тренажів для акторів.

Ще потрібно зав’язувати контакти. От я щойно повернувся з Берліна, є пропозиції щодо партнерських стосунків, між Берлінським театром Горького. Також ми почали плідно співпрацювати з різними культурними інституціями. Зокрема, з Гете-Інститутом, British Сouncil, Польським Інститутом.

- Чи привели ви у театр Франка свою команду з Молодого театру?

- На даному етапі сюди з ніхто не перейшов, та й команда, яку я створював протягом багатьох років вже полишила Молодий театр. Пішли мої помічниці, які займалися піаром, рекламою, міжнародними проектами.

В Національному театрі Франка, безумовно потрібно формувати подібну команду, створювати рекламно-видавничий відділ, піар-службу і т.д.

- До цього часу у театру Франка не було таких служб?

- Ні, їх досі нема. Ці функції частково покладені на адміністрації театру, але це не вирішує проблем того кола проблем, що має вирішувати театр в сучасному світі.

- Це дивно, бо здається, що театру потрібна зміна іміджу. Адже багато людей, особливо молоді, не сприймають театр Франка через традиційний репертуар. Таким людям важко пояснити, що тут, крім вистав за п’єсами з шкільної програми, є й прогресивні речі.

- Дійсно, театру Франка треба поступово ставати більш адекватним до тих реалій, які існують довкола, бо є певна зосередженість на собі. Нічого поганого в цьому немає, але треба бути більш відкритими.

Скажімо, зараз я пустив на камерну сцену два дні читок з "Тижня актуальної п’єси", і вже 16 акторів театру взяли в них участь. Вони вже доторкнулися до чогось іншого. Я також оголосив під час фестивалю, що одна з п’єс, які мені запропонують молоді автори, буде реалізована на камерній сцені Франка.

Хочеться розбурхати ситуацію з різних боків, щоб вона стала більш динамічною, рухливою.

"ПРИХІД У ТЕАТР ФРАНКА СУПРОВОДЖУВАВСЯ ВНУТРІШНІМ КОНФЛІКТОМ. АЛЕ ПОТІМ СТАЛО ЦІКАВО"

- Ви прийшли з більш авангардистського театру, з молодіжним репертуаром. Як вам особисто працювати в стінах традиційного театру з віковими традиціями, та ще й стали наступником великого майстра Ступки. Чи немає у вас через це внутрішнього конфлікту?

- Внутрішній конфлікт є завжди, тим більше в такій ситуації. Але в якийсь момент мені стало цікаво. Спочатку дійсно домінував внутрішній конфлікт, але потім я подумав, що, можливо, мені вдасться щось змінити. Тоді це буде дуже хорошим результатом.

Я виходив з простих речей: прийти сюди як художній керівник і поставити непогані вистави – цього замало. Треба в цілому змінювати підходи в системі стосунків, треба всім зрозуміти, що толерантність, взаємоповага, підтримка один одного в цей час – набагато важливіші, ніж особисті амбіції.

Я переконаний, що сцена несе в собі очищення, це така лупа. Глядач усе бачить, йому не треба нічого пояснювати. Скажімо, він бачить, що на сцену виносять злість чи заздрість, або що люди зображують кохання, а насправді між ними існує щось зовсім навпаки.

Якщо ми не будемо намагатися змінити в собі цей світ, зробити його інакшим, то зі злістю, заздрістю, нездоровою амбіційністю не варто виходити на сцену чи ставити виставу.

- Ви зараз описуєте атмосферу, яку відчули в театрі Франка?

- На жаль, це не новина, це хвороба переважної більшості театрів. Тому йдеться про кризу в репертуарному театрі. Це не лише криза фінансування чи байдужого ставлення влади до театру. Це ще й внутрішня криза – у стосунках, в орієнтирах, які обираються в мистецтві.

Виявляється, що Станіславський з його відомим висловом, який всі вивчають в інститутах про те, що треба любити мистецтво в собі, а не себе в мистецтві, досі дуже актуальний. Ніхто не наслідує ці критерії! От в чому жах ситуації!

Фото Медіаняні

- Ви вже думали, чи залишитеся в театрі Франка після того, як закінчиться ваш річний контракт? Ви залишаєте для себе шлях назад, до Молодого театру?

- Рішення щодо моєї роботи у театрі Франка залежатиме від багатьох факторів: від позиції міністерства культури, від сприйняття колективом, а також між моєї особистої внутрішньої позиції.

А щодо Молодого театру… це дуже складне і неоднозначне запитання. 16 років цей театр був для мене домом, я ставився до нього саме так. Я його будував, робив усе, що міг у тих обставинах. Безумовно, мені дуже шкода, що довелося з нього піти.

Але я все таки прихильник думки, що двічі в одну воду не входять. Звичайно, все може бути в житті. Ми так наївно думаємо, що можемо все спланувати, але насправді все відбувається в іншому місці.

Моєю ж мрією залишається створення чогось свого, коли ти вже не виборюєш і не заслуговуєш право працювати з тими людьми, з якими хочеш працювати.

- Ви маєте на увазі свою трупу?

- Так, тому що і Молодий театр був далеко не в усьому тим, чим би мені хотілося. А взагалі я вважаю, що для такого великого міста і країни у нас недостатньо театрів. Їх треба створювати, але не штучно, а під певні особистості, ідеї, концепції.

- В одному з інтерв’ю ви казали, що не мали вибору, коли Богдан Ступка попросив вас бути його наступником. Насправді ж ви б не хотіли керувати жодним театром.

- Я мав на увазі, що творчість у чистому вигляді є більш привабливою для мене, якщо говорити про спосіб життя. Але театр – мистецтво колективне, і тут багато залежить від того, наскільки адекватно і професійно організований весь процес.

Для того, щоб поставити якісну і цікаву виставу, в наших умовах потрібно займатися не лише творчістю, але й багатьма організаційними питаннями. Кінцевий результат залежить і від піар-служби, і від реклами, і від техніки, і від того, наскільки толерантно поводять себе працівники театру, з якими стикається глядач.

Тому я говорив скоріше про здійснення мрії – займатися театром у чистому вигляді. Але я багато років займаюся театром саме як організатор цієї справи.

НАВІТЬ УЗБЕКИСТАН БІЛЬШ ІНТЕГРОВАНИЙ ДО ЄВРОПЕЙСЬКОГО ТЕАТРАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ, НІЖ УКРАЇНА

- Говорячи про український театр в цілому, чи є для вас близькою якась конкретна європейська модель реформування, яка могла би бути застосована у нас?

- Я непогано знаю польський і німецький досвід. Крім нашого загальновідомого простору і всього, що пов’язано з репертуарним театром, польська модель могла би бути найбільш вдало нами адаптована.

А німецький театр залишається переважно репертуарним театром і за своєю моделлю дуже схожий на наш. Він серйозно дотується з боку держави, місцевої влади, але, з іншого боку, у них є чіткі економічні критерії діяльності театру.

На жаль, основним економічним критерієм діяльності театру в Україні є один – державу дуже цікавить, як виконуються плани. Звичайно, це абсурд. Театр же не комерційне підприємство! Держава повністю не розуміє, які завдання стоять перед театром як перед соціальною мистецькою інституцією. Ніхто не хоче про це нічого чути.

- Ви зверталися до Міністерства культури, ініціювали реформу на законодавчому рівні?

- Я вже так давно і багато розповідаю про реформи, що сам собі набрид. Були створені різні комісії, я входив до безлічі робочих груп при Мінкульті. І все це закінчилося нічим, повним фіаско.

Наші партнери з Євросоюзу дивом дивуються, яким чином Україна залишається настільки неінтегрованою в театральний простір! Навіть такі країни, як Вірменія, Азербайджан, Узбекистан більш інтегровані до європейського театрального процесу, ніж Україна.

Вже багато людей голосно і відкрито говорять про те, що репертуарний театр переживає дуже серйозну кризу. І якщо зараз не змінити правила гри - я не кажу зруйнувати – це призведе до національної катастрофи у сфері театру. А це справжня національна катастрофа, тому що кожне обласне місто має по одному, три, п’ять театрів. Це загальнонаціональне надбання, як до нього можна ставитися настільки байдуже?

Фото з сайту Молодого театру

- Керівник театру "Дах" Влад Троїцький озвучив простий рецепт порятунку українського театру і виведення його на європейський рівень: створити при театрах центри експериментальної режисури, своєрідні лабораторії, запросити туди європейських режисерів, які поставлять свої вистави і повезуть їх на міжнародні фестивалі. Крім того, слід відправляти українських студентів в асистенти європейським режисерам. Як ви ставитеся до таких ініціатив?

- Я прекрасно до цього ставлюся. Це один із шляхів. Кожен театр має прагнути приблизно до таких форм існування.

Не треба навіть говорити про лабораторії. Я, наприклад, хочу запросити Остермеєра з Німеччини, чи Вариковського з Польщі, щоб вони поставили тут вистави. Але що для цього потрібно? І тут починається дуже серйозна історія про гроші, адаптованість, можливості трупи, чи захоче цей режисер працювати тут і так далі.

Тут багато складових, і не все вирішують гроші. Ще потрібно знайти спільну мову, створити те, що буде цікаве іншим.

Але все одно цей шлях залежить від попереднього кроку. А попередній крок – це реформа. Вона може дати нові можливості, нові правила гри, відсутність якихось обмежень.

Наприклад, все, що заробляє німецький театр від продажу квитків, залишається в самому театрі і не обкладається податками і відрахуваннями. При цьому німецький театр не турбує наповненість залу, яка в середньому складає 34%.

З нас же витягають жили, щоб ми давали 70%, і все тягнуть далі і далі. Кому це потрібно? Театр що, саме те комерційне підприємство, від якого залежить наповнення бюджету країни? Якщо ж це так, то давайте просто знищимо репертуарний театр, комерціалізуємо це все, і буде у нас суцільне театральне "мило"…

- Чи обговорювали ви з Богданом Ступкою усі ці проблеми, концепцію реформування театру Франка?

- З Богданом Сильвестровичем ми багато спілкувалися з приводу проблем театру в цілому, театрального процесу, необхідних змін, а не про театр Франка безпосередньо.

Мені здається, Ступка робив вибір на мою користь, маючи дуже серйозні аргументи. Він добре знав мою діяльність в Молодому театрі не лише як режисера, але й як організатора. Я роблю висновок, що він хотів змін, трансформації, чогось іншого.

З Богданом Сильвестровичем ми давно знайомі, та й театр Франка мені не чужий. Я тут поставив 3 вистави за 20 років, багатьох акторів знаю, з багатьма вчився, спілкувався. Тому для мене тут не було Terra incognita.

СТУПКА У ТЕАТРІ БУВ БАТЬКОМ, ЯКИЙ ОПІКУВАВСЯ НЕРОЗУМНИМИ ДІТЬМИ

- Що буде з виставами, в яких головні ролі грав Ступка? Наприклад, з легендарною п’єсою "Тев’є-Тевель"?

- Ці вистави не будуть йти, у цьому немає жодного сенсу. Вистави, де ключову роль зіграв Ступка, перетворювалися на те, що ми знаємо, більшою мірою завдячуючи його особистості.

Але я завжди кажу, що треба йти далі, дивитися вперед і створювати щось інше. Театр – це взагалі мистецтво актуальне, тут і зараз. Його не можна перетворювати на музей. Взагалі, до вистав, які йдуть багато років, вже є велике запитання.

- Як вам взагалі дихається в кабінеті Ступки, в його кріслі, чи відчуваєте ви з ним якийсь зв’язок?

- Мені одного разу наснився Ступка, і це була така реальна розмова, але потім, як завжди буває, забуваєш про основну сутність. Звичайно, я відчуваю Ступку. Навіть у цьому кабінеті – всі його реліквії, нагороди. І вигляд самого кабінету – це те, що створював він.

- Але змінювати цей вигляд вже не будете?

- Поки що (сміється)

Кабінет Ступки

- Ви говорили, що у вас є ідея створити виставу-посвяту Ступці. У вас вже є конкретний сценарій?

- Поки п’єси немає, і я не думаю, що це має бути п’єса у загальноприйнятому сенсі. Мова йшла про створення якогось мультимедійного проекту під назвою "Крила", де домінантою, стрижнем було б виконання Ступкою відомого вірша Ліни Костенко.

Я би хотів, щоб це була вистава про зліт, про крила, які виростають у людини і дозволяють їй знестися до вершин не лише слави, але й духовних вершин. Якби це вдалося зробити, думаю, це було б цікаво для всіх, хто любив Ступку, і не лише в цій країні.

В ідеалі це мала би бути така експортна вистава, яка могла б презентувати і пам’ять про Ступку, і Україну, і театр Франка.

- Очевидно, що для театру Франка смерть Ступки – величезна втрата. Чи можна сказати, що колектив вже пережив це? Як взагалі його сприймали актори, трупа?

- Я думаю, колектив досі переживає цю втрату. Звичайно, всі переживають по-різному. Знаєте, у більшості своїх проявів Ступка виступав, як батько, ніби опікуючись нерозумними дітьми. Комусь це подобалося, комусь – ні.

Я зараз проводжу індивідуальні розмови з акторами, ближче знайомлюся з їхніми проблемами. І я відчуваю, що для багатьох Ступка був опікуном, який намагався зробити їхнє існування максимально сприятливим.

Наскільки це давало результат – це інше питання, але це відчуття втрати батька-опікуна присутнє.

- Судячи з ваших слів, ви не збираєтеся бути батьком для колективу. Якою ви бачите свою роль?

- Я схильний до більш прагматичних стосунків, бо вони дозволяють вибудовувати більш чітку, зрозумілу, організовану систему роботи театру, бо це дуже складний механізм.

Лише на ентузіазмі чи відчутті, що ми тут всі однієї крові, неможливо нічого збудувати. Тому я хочу, щоб актори розуміли, що я буду намагатися для них зробити все, що зможу як людина, яка відповідає за творчість. Але це не означає, що я буду поблажливим, чи буду не помічати недисциплінованість, чи халтуру.

- Ви вже відчуваєте глядача театру Франка? Який його портрет?

- Я думаю, у театрі Франка дуже цікавий глядач. Я розумію, що певний сегмент молоді може тут щось і не зацікавити, але глядач тут різношаровий і різноманітний.

Звичайно, багато приїжджих йдуть до такого відомого театру з цікавості, щоб побачити відомих акторів. Так, є й такий доволі спонтанний контингент. Але є й свій сталий глядач.

Крім того, одним з головних брендів театру Франка залишається робота з класикою, як би там не було, а національна класика є в наших пріоритетах. Інша справа – як ми до неї ставимось, як ми на неї дивимось – сьогоднішніми очима, чи позавчорашніми.

Тут цікавий глядач, але я думаю, що є ще резерв, неохоплений сегмент глядачів, який має сюди прийти і відчути, що цей театр відповідає й їхнім бажанням.

- Яка ваша особиста мета, чого ви хочете досягти на посаді художнього керівника театру Франка?

- Крім організаційних питань, про які я вже казав, мені б дуже хотілося, щоб відбулися певні зміни у свідомості, взаємовідносинах всередині колективу. Щоб трохи розширилися уявлення щодо оточуючого світу, більше відкрилися серця і погляди назустріч тому, що відбувається навколо. Щоб менше було неприємних речей і більше було слідування Станіславському.

ТЕАТР МАЄ ВІДВЕРТО І ЖОРСТКО ГОВОРИТИ ПРАВДУ СУСПІЛЬСТВУ І ВЛАДІ

- Художнього керівника театру Франка призначає Міністерство культури. Очевидно, вам доведеться співпрацювати з владою і відповідати якимсь її очікуванням. Як ви можете охарактеризувати свої стосунки з владою?

- Мені б хотілося, щоб влада врешті решт зрозуміла, наскільки важлива для неї сфера театру. Якщо вона зацікавлена, щоб в її країні жили освічені, свідомі, розвинені, культурні, прогресивні громадяни, вона буде допомагати театру і мистецтву взагалі. Якщо вона хоче чогось зворотного, вона не буде нічого робити, щоб ця сфера розвивалася. Мені здається, що поки що події розвиваються за другим варіантом.

Щодо співпраці… Дійсно, ця влада мене наймає на роботу, але у мене ж в контракті не написано, що я не маю права говорити правду, чи займатися політичною діяльністю, чи бути членом якоїсь партії, яка може бути в опозиції. Судячи з цього контракту, таких обмежень немає.

- А якщо припустити ситуацію, що до вас прийдуть, скажімо, з Мінкульту і скажуть підправити якусь виставу, якою буде ваша реакція?

- Це поганий сценарій розвитку подій, тому що таким чином ці люди порушуватимуть законодавство. Є закон про театр і театральну діяльність, де чітко прописано, що жоден посадовець не має права втручатися у діяльність театру. Я людина законослухняна, і хочу жити за законодавством, і буду всім роз’яснювати, хто цього не розуміє.

Я вважаю, що театр – це той інститут, який насамперед має говорити правду суспільству і владі. Я не маю на увазі знущатися, ганьбити і вживати інші форми нетолерантності. Але говорити правду – відверто і жорстко – так, це покликання мистецтва.

Звичайно, будь-якій владі не подобається, коли її критикують, але треба дослухатися до суспільства, бо це означає, що щось вона робить не так.

Фото автора, а також з особистого архіву Мойсеєва