Марина Ахмедова: Я намагалася витягти з Рамзана Кадирова людину

Марина Ахмедова працює в найтиражнішому російському журналі "Русский репортер" із моменту його заснування в 2007 році, та, як без зайвої скромності каже, є співтворцем стилю видання.

Вона – спеціальний кореспондент журналу, й справді посідає в його команді особливе місце: працює вдома за більш ніж вільним графіком, має цілковиту свободу у виборі тем для репортажів і героїв для інтерв’ю, а також може, коли хоче, писати й публікувати суб’єктивні тексти під рубрикою "Щоденник репортера".

Головний редактор "Русского репортера" Віталій Лєйбін захоплено говорить про Марину як про репортажного генія-самородка, а вона, у свою чергу, довіряє йому вигадувати заголовки для своїх текстів і викидати з них усе, що він уважає зайвим.

Маринин підхід до написання репортажів заснований на інтуїції та емоціях. Вона каже, що ні в кого не вчилась, не мала взірців для наслідування, а ще принципово майже не читає чужих репортажів, бо вони зазвичай видаються їй недосконалими.

Іще один принцип – жодних домашніх заготовок: у ситуації розбирається на місці, запитання до героїв ставить прості й часом навмання. Цей підхід працює: президент Чечні Рамзан Кадиров звіряється їй, чому він найнещаcніша людина світі, а намісник Києво-Печерської лаври владика Павло розповідає притчі про троянди і порівнює себе з шипами на них.

Її репортаж "Крокодил", під час написання якого Марина тиждень прожила у притоні й купувала своїм героям складники для наркотиків, мав вибуховий ефект у пострадянському інформпросторі.

Зараз, зайшовши за старим посиланням на цей текст, читаємо: "Во исполнение требования Федеральной службы по надзору в сфере связи, информационных технологий и массовых коммуникаций от 31 июля 2012 № 011М-17360, редакцией журнала "Русский Репортер" принято решение снять размещение статьи "Крокодил" с сайта www.rusrep.ru".

Заборону мотивували тим, що в тексті наявна нецензурна лайка та пропаганда вживання наркотиків. Марина не вгамувалась: дописує повість "Яблоко", як і обіцяла головній героїні "Крокодила" - про неї.

Своє репортерське ноу-хау Марина спершу сформулювала лаконічно: "це дар". Однак, приїхавши до Львова, таки поділилась деякими порадами з гостями та студентами Школи журналістики УКУ. Тут ми й поспілкувались.

– Марино, ви пишите на гострі соціальні теми: Кавказ, наркомани-крокодильщики, бездомні, сироти, монахи й монахині? Чому саме ці, а не інші історії знаходять місце в ваших думках і вашому серці?

– Про інші теми я також думаю, але пишу саме про це. Мені цікаво поїхати і побачити проблему на власні очі. Зрозуміти справжній стан речей. Що ж до гостроти, то наркомани – це насправді гостра соціальна тема, ситуація в Дагестані також. Але в монахах і монахинях я нічого гострого не бачу.

Коли я про монахинь писала, то поставила за мету зрозуміти, чому вони йдуть у монастир. І щоб не фантазувати, не вигадувати власних теорій, я приїжджала і запитувала про це у них особисто. Відповідали вони мені, звичайно, завжди однаково: "Благодать на мене зійшла". От я і намагалася в той момент зрозуміти, що це таке благодать.

– Зрозуміли?

– Я думаю, її можна тільки відчути.

– Відчули?

– Якби я її відчула, мабуть, і сама в монастир пішла б.

– Владімір Познер говорив, що він робить свої програми, думаючи про людей з провінції, а не з Москви. Чує їх питання, бачить їх очі. Чиї очі бачите ви?

– Насамперед, головного редактора нашого видання – Віталія Лєйбіна. Він для мене є таким собі мірилом. Я його поважаю і знаю, що він тонко відчуває мої тексти. Тому коли пишу, уявляю, як він відкриє мій текст і буде його читати. Мені легше, коли я маю на кого опертися.

А от очі людей з провінції чи столиці я не бачу. Я взагалі людей так не поділяю. Якщо їм цікава моя робота, то не важливо, де ця людина живе, в якому місці нашої країни.

– В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що потрібно відчувати і любити, щоб репортаж був вдалим. Вам завжди вдається полюбити своїх героїв?

– На той момент, коли я беру в них інтерв’ю, так, тоді я їх люблю. А коли завершую, тоді і любов зникає.

– Любов така короткочасна?

– Ну, це просто інша любов, не така як матері до дитини, чоловіка до дружини. Це просто добре ставлення до цієї людини – неупереджене, без агресії, без злості.

– Така любов має бути в кожного журналіста? Чи можна обходитися і без неї?

– Звичайно, можна і без неї. Просто в мене так склалося. Я себе зумисно до цього не змушую. І взагалі примусити себе любити когось не можна. Тому, якщо вигадати собі таке правило – зараз я буду любити кожного героя свого репортажу, - я сумніваюсь, що з того щось вийде.

– Героїні свого репортажу "Крокодил", наркоманці Язі, ви обіцяли написати про неї книгу. Ви слідкуєте за долями власних героїв, як складається їх життя?

–Якщо вони ще для чогось мені потрібні, тоді слідкую.

– А звичайний людський інтерес?

– Чому я маю відчувати до них людський інтерес? Я журналіст, а не Мати Тереза. Я закінчую тему і починаю працювати над другою, третьою, четвертою. Уявляєте, якби я відстежувала долі всіх героїв своїх репортажів – тоді мені довелося б змінити професію і стати громадським діячем. А ви що про це думаєте?

– Мені здавалося, що ви дійсно любите своїх героїв. Це відчувається в текстах. Я думала, що забути їх не так легко.

– Я про них, звичайно, пам’ятаю. Але конкретних дій після завершення репортажу я не роблю. Якщо говорити про наркоманів, я намагалася знайти для них клініку, волонтерів, які б відвезли їх до Москви і дали їм можливість лікуватися там.

Але справа в тому, що навіть погодившись на це, вони б пролежали там дев’ять місяців, а потім повернулись до свого звичного оточення і знову почали колотися. Так завжди буває, на жаль. І самі дівчата допомоги не захотіли. Примусом із ними нічого не зробиш. А другої спроби робити не схотіла вже я. Вони мені не близькі люди, вони просто герої репортажу.

– Ви ніколи не прагнули стати громадським діячем?

– Ні, ніколи. Мені здається, я знайшла своє покликання – те, що роблю найкраще. Для чого міняти свою професію на те, що в тебе виходить гірше? Є спеціальні люди, громадські діячі – вони нехай і займаються цією справою.

– А ми будемо про них писати?

– Якщо вони будуть на це заслуговувати.

– Наприкінці минулого року ви були героїнею власного матеріалу про знайомство з чоловіками в мегаполісі. Частина ваших читачів не повірила або засумнівалась в правдивості історії, яку ви описали. Тоді у вас виникло два запитання: для кого ви пишете і чому пишете саме ви? На перше питання ви найшли відповідь, як щодо другого?

– Просто так склалося. У той момент мені хотілося зрозуміти відповідь на це питання глибше – я думала, чи гідна того, щоб піднімати такі гострі соціальні теми? Зараз усе просто – я пишу, бо це моя професія, моє покликання, тому що я маю дар слова і просто заробляю цим собі на життя.

– Ви пишете на гострі соціальні теми, але при цьому не вдаєтеся до політики, від якої напряму залежить їх вирішення. Це ваша принципова позиція?

– Ні, я просто не розуміюся на політиці. Вона здається мені нудною. Загалом нею займаються люди з аналітичними розумовими здібностями, а в мене їх немає. У кожного журналіста є свої сильні сторони. Я можу аналізувати, але мені це не цікаво. Я, звичайно, розумію, що відбувається в країні, слідкую за політичними подіями. Але писати про це мені не хотілося б.

– Але ви все-таки пишете про політику, однак із іншого боку. Ви брали інтерв’ю в президента Чечні Рамзана Кадирова. І, як мені здалося, розмовляли з ним скоріше як із звичайною людиною, а не як з президентом…

– Мені насправді Кадиров був цікавий як людина. Коли я брала в нього інтерв’ю, я про політику особливо не думала. Питання мали, ясна річ, певне політичне забарвлення. Якби я спілкувалася з дядею Ванею, то, очевидно, задавала б інші запитання. Запитаннями з політичним підтекстом я намагалася витягти з Кадирова людину.

– "Офісний планктон шукає сенс життя" – так в одному зі своїх інтерв’ю ви висловилися щодо мітингів проти влади, які відбувались тоді в Москві. Можливо, я помиляюсь, але мені здається ви не дуже вірите, що протест так званого "креативного класу" може змінити таку країну як Росія.

– Ці протести відбувалися, а тепер затихли. Я вірю, що вони можуть стати початковою точкою для хороших змін в подальшому. Але в тому вигляді, в якому вони існували минулого року, попри очікування більшості, до чогось кардинально нового вони не призвели. А той факт, що люди почали цікавитись тим, що відбувається в країні, це насправді добре.

Я думаю, що в результаті цієї протестної активності в політиці з’являться нові, раніше не відомі люди, які зможуть щось змінити на краще.

– Ваші друзі, які, очевидно, брали участь у цих мітингах, на таке ваше висловлювання не образились?

– Ні, не образились. У нас із друзями кожен має право висловлювати власну думку. Я, швидше за все, говорила про френдів у соціальних мережах. Серед моїх близьких друзів у всіх було подібне ставлення до мітингів.

– Якщо ми заговорили про реакцію в соціальних мережах, як реагували на інтерв’ю з Рамзаном Кадировим?

– Люди говорили мені, що вони побачили нового Кадирова, набагато глибшого, ніж здається на перший погляд. Виявилось, він не такий уже дикун.

– Через тематику Кавказу вас часто порівнюють з Анною Політковською…

– Чомусь!

– Самі ви себе військовим кореспондентом не вважаєте. Але все ж, на ваш погляд, чи є способи вирішити ту проблему, що склалася на Кавказі. І якщо так, від кого залежить вирішення цієї проблеми – політиків чи суспільства?

– Щоб обговорити проблему Кавказу, не вистачить і декількох годин. Але вирішення, швидше за все, в руках політиків. Хоча взаємопов’язане там абсолютно все. Коли чоловік, який хоче працювати і годувати свою родину зможе заробляти більш-менш достойну зарплату для задоволення принаймні мінімальних потреб сім’ї, тоді ситуація на Кавказі, за доброї влади, почне змінюватися.

– Марино, ви говорили, що особливо відчуваєте Кавказ, тому і пишете так багато про нього...

– Якби в Якутії йшла громадянська війна, я, як журналіст, туди також поїхала б. На війну в Сирію чи Лівію я не їду, бо мене цікавить лише те, що відбувається в моїй країні. А оскільки Кавказ поки що також частина моєї країни, я вважаю своїм обов’язком принаймні декілька разів поїхати і побачити на власні очі, що там відбувається.

Я знаю традиції Кавказу, більш-менш знаю менталітет місцевих жителів. Я розумію, що там можна робити, а що ні. Я вмію домовитися, вмію знайти потрібні контакти і отримати там те, що хочу. Я вмію дивитись на цих людей не як на дикунів із незрозумілими кривавими і жорстокими традиціями, а просто як на людей, які живуть на цій території.

– Вам було б цікаво написати не про Росію?

– Я робила такі матеріали, але мені це не цікаво. Для чого їхати, наприклад, у Францію, якщо є наші люди, про яких я маю писати, які варті того, щоб про них написали?

– Теми ваших репортажів про Кавказ ставали темами ваших художніх книг "Дом слепых", "Хадижа", "Чеченские дневники". Про героїню репортажу "Крокодил" Ягу ви написали повість "Яблоко". Вам тісно в рамках журналістського тексту?

– Моя нова книга "Шедевр" написана без жодного реального прототипу. Це була повністю вигадана історія. А в рамках журналістського тексту мені не тісно. Я просто хочу написати великий текст і заробити на ньому гроші.

– Ви змінювали стільки ролей: разом с поштарем подорожували по рязанському бездоріжжю, пасли вівці в Дагестані, продавали квіти і навчали дітей. Чи було місце, з якого вам не хотілось повертатися? У якій ролі ви почувалися найкомфортніше?

– Так, таке місце було. Це моя квартира в Москві. А репортажі, в яких я змінюю ролі – це чуже життя, у нього можна погратися. І все ж твоє життя кличе тебе туди, звідки ти є насправді.

– Якщо б всі ваші репортажі зібрати в одну велику книгу, про що була б ця книга? Яким був би її головний рефрен?

– Це була б історія про те, як живе наша країна, наші люди. Ми думали про таку книгу, можливо, вона навіть найближчим часом з’явиться в електронному варіанті. Я ще не знаю, якою буде її назва. Ось у Лімонова є книга "Другая Россия", а мені пропонують назвати її "Другая другая Россия". Якщо зібрати мої власні репортажі і репортажі колег, які пишуть в "Русском репортере", вийде сучасна історія нашої країни.

Фото Анастасії Гаврішової

Реклама:

Головне сьогодні