Волонтер-психолог, яка повернулась з АТО: Наша найкраща допомога бійцям вдома – присутність поряд

Психолог-волонтер Тетяна Назаренко нещодавно повернулась з "Айдару", де допомагала бійцям витримати стрес і пережити жахи війни.

На мові Тані та її колег це називається "кризовим консультування" – саме цим займаються бригади екстреного реагування Психологічної кризової служби, до якої належить Назаренко.

Взагалі колишня Психологічна служба Майдану розрослась і має чимало підрозділів: ті, хто займається допомогою пораненим, сім'ям загиблих, переселенцям і, власне, група психологів, які їдуть в АТО підтримати бійців.

Таня каже, що поїхала в "Айдар", бо цей батальйон їй близький – з багатьма бійцями знайома особисто ще з часів Майдану. Відтак налагоджувати контакт з ними легше.

Залишатися на фронті увесь час вона не може – має поєднувати роботу (приватні консультації в мирному житті) з волонтерством (психологічною підтримкою бійців і допомогою 13 БТРО, який сформований у Чернігові).

"Хороший психолог – це здоровий психолог", – жартома пояснює Таня необхідність чергувати роботу у фронтовій зоні й у Києві.

Поки Назаренко знову не поїхала в АТО, на прохання Лесі Литвинової жінка взялась навчити волонтерів зі складу для вимушених переселенців на Фролівській, 9/11 – як краще справлятись з роботою.

"Аби волонтери були більш психологічно грамотними: мали навики надання першої психологічної допомоги та уявлення про те, які процеси відбуваються всередині великих груп людей", – пояснює Таня Назаренко свій новий фронт роботи.

Там-таки, на Фролівській, ми впіймали Таню для невеликої розмови про бійців, їхній психологічний стан і небезпеки для мирного населення.

– У нас є кілька напрямків роботи з солдатами в АТО. По-перше, готуємо їх до того, що може трапитись у бою, пояснюємо, що таке бойовий стрес – особливо, якщо йдеться про перший бій, – що може бути з їхніми товаришами, і як з цим справлятись.

Другий напрямок – робота з тими солдатами, які постраждали психологічно саме під час боїв.

Основні проблеми у цих бійців – це, звісно, втрата близьких товаришів.

– Як вони з цим справляються?

– Найважчим моментом на той час для айдарівців була трагедія на Веселій Горі, коли загинули 11 бійців, у тому числі їхній командир Грізлі. Він був з ними ще з часів Майдану, для айдарівців це дуже важка втрата.

Зараз кімната, в якій вони всі разом жили, збережена у тому вигляді, в якому хлопці пішли з неї на завдання. Їхні товариші нічого не забирали і не прибирали.

Взагалі "Кімната Грізлі" – це найважче переживання. Коли я туди вперше зайшла, мимоволі разплакалась. Ротний Бубен зробив те, що варто було у цей момент – забрав мене з місця травматичної події. Сказав: "Таня, йдемо звідси", взяв мене за руку і вивів, інтуїтивно надавши першу психологічну допомогу.

Таня Назаренко (на фото ліворуч) та її колега Наталя Саратовцева в "Айдарі"

– "Кімната Грізлі" не єдина кімната, з якої бійці загинули на полі бою. Як наші вояки вживаються з тим, що ось на сусідній койці ще вчора лежав товариш, а зараз його нема, вбили…

– Вони роблять певні обради, і це дуже правильно. Кличуть священика, аби він освятив кубрик, і після цього стає легше.

Втрати дуже важкі психологічно – декого збирають по кусочкам. Не всі тіла вдається впізнати одразу, їх не так просто забрати з поля бою. Останній раз (на Веселій Горі – авт.) тіла залишились, і сепаратисти дозволили їх забрати лише на третій день.

Йти за тілами досить непросто і страшно. Бо тебе теж можуть вбити, забрати в полон. Погодився йти один хлопець, Бодя. Він був роздягнений до пояса, при собі не було зброї і взагалі нічого, лише пачка цигарок. Він пішов сам.

На Бодю наставили 12 автоматів, ніж до горла. За таких обставин він ще вів переговори – і таки забрав тіла. Як він каже, "сам не очікував, що у мене є такий талант домовлятися".

Ті люди, які бачили жорстокі смерті, а потім забирали тіла – найбільш піддаються стану стресу.

Бодя зробив великий вчинок, і ми не можемо після цього взяти і сказати: "Тобі треба йти лікуватись, реабілітуватись". З ним потрібно так поговорити, аби хлопцю стало легше. Зазвичай у такому випадку ми кажемо: "Те, що ти зробив – це подвиг". І це реально так.

По-друге, ми кажемо, що це велике досягнення, що ти залишився живим. І наша задача – надати людині моральну підтримку. Тобто, мова йде не про психотерапію, а про моральну підтримку.

Не можна сказати, що наші бійці – слабкі люди. Вони дуже сильні, але те, з чим вони зіштовхуються, це занадто для будь-якої людини. Відтак наша задача – справитись і опрацювати цей досвід.

Є люди, які ходять у церкву, підтримують дружні бесіди – і це найкраще. Я бачила, як командир підтримував свого бійця після одного дуже важкого завдання. Казав йому "ти молодець, красунчик". Хтось розслабляється своїми методами – у них там спортзал є.

– Крім втрати бойових товаришів, з якими ще проблемами до вас звертались бійці?

– Все ті самі, що й в інших людей – особисті проблеми, соціальна реалізація, що я буду робити після війни…

ДЛЯ БІЙЦІВ СПРАВДІ НАЙНЕПРИЄМНІШЕ, КОЛИ ЇХ БОЙОВІ ТОВАРИШІ ЙДУТЬ У ВІДПУСТКУ І НЕ ПОВЕРТАЮТЬСЯ

– Як вони сприймають випадки, коли бійці йдуть "на гражданку" і не повертаються назад у батальйон?

– Для них справді найнеприємніше, коли їх бойові товариші йдуть сюди у відпустку – і не повертаються, не попередивши нікого. Вони це важко переживають, це сприймається як зрада. Я особисто за те, що якщо людина не хоче воювати – а це добровольчий батальйон – то потрібно якось попрощатись і визначити свою позицію. Завершити стосунки нормально, по-людськи.

Розумієте, у кожного з бійців – своя причина, чого вони пішли на війну. І так само, чому не повертаються: чи то здоров'я, чи сім'я, чи психологічний стан.

Але для бійців важливе відчуття побратимства, "ми ж разом воювали". І це відчуття – одне з основних причин, чому вони там: бо ти разом з тими, хто був з тобою в бою.

А взагалі у солдатів на війні є головні 2 речі, які їх підтримують – хороші стосунки зі своїми бойовими товаришами і довіра до безпосереднього командира.

Їм важливо, аби був контакт з безпосереднім керівництвом. І він є.

Ми працювали в кількох відділеннях. Можуть бути різні відтінки цієї довіри – більш авторитарні командири, більш демократичні, це все накладає відбиток на те, які у них будуються стосунки. Але довіра до безпосередніх керівників є, інакше ти не зможеш там жити.

– Пригадую, як бійці казали, що їм не хочеться йти у відпустку, бо потім дуже важко повертатись назад на війну.

– (сміється) "Айдар" дуже специфічний батальйон. Там багато ідейних, майданівців. Тому вони справді не дуже хочуть йти у відпустку, а якщо йдуть, то повертаються раніше, аніж мали б.

Але я вважаю, що переключатися треба. Можливо, поїхати, відпочити, виспатись, побути в іншій обстановці. Хворий солдат – це поганий солдат.

– Як бійці сприймають перемир'я? Як зраду чи ні?

– Коли ми їхали, перемир'я було, але його порушили. Є багато незадоволення через це.

На передовій нема зв'язку, інтернету, вони в інформаційному вакуумі. Солдатам треба більше пояснювати ситуацію. Хоча у нас і з мирним населенням ситуація схожа.

– Айдарівці брали міста: Георгіївку, Успенку, Лутугіно, Хрящувате. І всі вони супроводжувались загибеллю бійців. А потім вийшло, що ці всі міста втратили. У мене було б відчуття: от, мої товариші померли незрозуміло за що…

– Одна з задач, яка постає перед психологом – це спільно з військовослужбовцем найти особистий сенс в тому, що відбувається з ним на війні. Якраз про Лутугіно і Георгіївку я розмовляла з бійцями. Чому брали ці населені пункти? Бо була задача – зробити дорогу до аеропорту. На той момент там знаходились наші війська, на вертольоті закидали їжу.

Потрібно було зробити дорогу і звільнити заблокованих там. Головна мета була не у тому, аби втримати ці населені пункти, – хоча так, звісно, хотілося б. Але наша ціль була – допомогти своїм.

Як сказав один з командирів Айдару, Самурай, "незалежно від того, чим це закінчиться, я свою війну виграв: зрозумів свої можливості, що я можу, які люди поряд зі мною".

– Я бачила, що бійці досить насторожено ставляться до психологів. Як ви з ними налагоджували контакт?

– Насправді мені дещо легше, бо в "Айдарі" багато людей з Майдану, а я весь Майдан фактично прочергувала як психолог у "Жовтневому палаці", у КМДА, у Профспілках, в Укрдомі. Трохи побігла по палатках. Тому багатьох людей якщо я не знаю особисто, то вони мене бачили точно – у Жовтневому я чергувала регулярно при медпункті.

У мене є контакт з людьми, і тому вже легше.

Але все одне потрібно налагоджувати певний контакт – ніхто не вишиковується в чергу до психолога. Зазвичай ми радимось з командирами – просимо, аби вони сприяли нашій роботі. Декого приводять самі взводні, мовляв, подивись, поговори з ним.

З деякими не вдається поговорити з першого разу, – підходжу другий, третій. З деким не вдається поговорити взагалі – таке теж буває.

90% ЛЮДЕЙ СПРАВЛЯТЬСЯ З НАСЛІДКАМИ ВІЙНИ ПРИРОДНІМ ШЛЯХОМ. ХОЧА ЦЕ БУДЕ НЕ ЗРАЗУ

– Зараз є побоювання, що ми ще довго вигрібатимемо цю агресію. Люди, які бачили війну і жорстокість після повернення в мирне життя важко з цим справлятимуться. Ви бачили ці проблеми в зачатках?

– Я завжди кажу, що тут статистика на нашому боці. 90% людей справляться з наслідками війни природнім шляхом, якщо їм вчасно надати психологічну допомогу. Хоча це буде не зразу.

– Це загальний аналіз з врахуванням минулих війн?

– Про це свідчить світова практика. Це не перша війна у світі, а тому є певна статистика.

90% солдатів справляться самі – їм допоможуть консультації психологів, сім'ї, друзі, хобі, повернення на роботу, до улюбленої справи, на хазяйство, чи можливо вони одружаться і народять дітей. Тут потрібно розуміти, що це відбувається не зразу: от солдат повернувся з війни – і на наступний день він цілком звичайний.

Звісно, має пройти певний час – місяць, може два, аби адаптуватись до мирного життя. Але 90% з цим справляються.

У 10% будуть спостерігатись те, що називається посттравматичним стресовим розладом, і ми вже зараз про це думаємо: психологи готують спеціальну програму реабілітації.

Бо навіть якщо солдат отримав травму, але він знаходиться на службі і продовжує виконувати свою роботу, стресового розладу скоріше за все не буде. Він може з'явитись, коли боєць повернеться у мирне життя, та й то за деякий проміжок часу. І потім його почне "накривати".

– Як мають поводитись з солдатами люди у мирному житті? Є якісь заборони? Приміром, не розпитувати про пережите?

– Все, що відбувається між людьми, регулюється питаннями етики. За моїми спостереженнями, людям – і це стосується всіх, а не лише солдатів – треба слухати і вислуховувати один одного. І менше давати порад. Наша перша реакція, коли розповідають про щось таке важке і серйозне – дати пораду чи втішити, чи сказати "не думай про це".

Тут головне – вислухати і побути з цим переживанням. Мабуть, найкраща допомога – присутність поряд. Ми не виправляємо людину, не кажемо, що з нею щось не так.

Можна запропонувати звернутись по допомогу, коли поведінка бійця є загрозою для оточуючих. Але все це треба робити достатньо м'яко, етично і з великою повагою, бо у будь-якому випадку, військові дії – це завжди важко.

– Як мені здається і волонтерам, серед бійців є злість по відношенню до політиків, і до мирних жителів, які не розуміють, що йде війна. Вони бачать величезний дисонанс з тим, що в тилу. І у них є відчуття того, що "ми попали". Яка ймовірність виникнення потім конфліктів вже у тилу між військовими і мирними?

– Є злість по відношенню до тих, хто залишився вдома і нічим не допомагає, є злість на політиків, що все не достатньо добре організовано.

Конфлікти, звісно, будуть. В Америці є досвід у поств'єтнамського часу. Тоді ветерани були ініціаторами суспільно-політичних акцій. У нас це теж може бути. Проблема не в тому, що вони можуть бути ініціаторами акцій, а у тому, з наскільки здоровою психікою вони вернуться.

Якщо солдату після служби надати нормальну реабілітацію, то навіть якщо вони будуть проявляти активну громадянську позицію, це буде в рамках закону.

Чим здоровіша психіка, тим менше людина схильна чинити злочин. Чим більше психіка травмована, тим більше є шансів, що людина стане злочинцем.

СОЛДАТ НЕ КАЖЕ "ВБИТИ ЛЮДИНУ", СОЛДАТ КАЖЕ: "ЗНИЩИТИ ПРОТИВНИКА"

– У структурі Міноборони є військові психологи. Волонтери з "Психологічної кризової служби" з ними співпрацюють?

– Так, звісно. Проблема в тому, що військових психологів недостатньо. Міноборони йде на контакт, нас запрошують приїхати, куди потрібно. Іноді це – ВЧ, де є великі втрати, іноді – на етапі підготовки бійців до відправки у АТО.

– Можна дівчаче дурне питання? Яким чином людина цивільна, яка вирішує йти в добровольці, наважується стріляти?

– Солдату потрібно правильно ставити задачу, і хтось має взяти відповідальність за те, що відбувається. Зазвичай це робить безпосередній командир – він дає наказ.

Солдат не каже "вбити людину" – солдат каже: "Знищити противника".

Військовому потрібно розуміти, що все, що відбувається на війні – це лише війна. Але у мирному житті ви будете звичайною людиною, вестимете звичайне життя і все буде по-іншому. Ось цей момент переключення з військової психології до мирного мислення – це теж наша задача. Людина має розуміти, що війна – це теж тимчасово. І вона колись закінчиться.

– Формулювання 200-ті і 300-ті теж звідси, таке обездушнення.

– Таке формулювання, виправдане на війні, аби горювання за загиблими не було надто сильним, не було надто сильного занурювання у горе і можна було виконувати задачі. Це знеособлення виправдане.

А от мирне населення має ставитись до цього з більшою повагою. Тобто якщо це поранені, то треба так і назвати. Якщо вбиті – то вбиті

Так, це боляче, але в мирному житті у людини більше ресурсів, аби з цим впоратись.

Є ще такий момент. Для певної категорії людей, які з якихось причин не на війні, хоча хотіли б там бути, це ніби наближення до армії, через такий військовий сленг.

– Ви поїхали зі Щастя через обстріли?

– Ми були там під час артобстрілу разом з журналістами, волонтерами, підтримували певну атмосферу. Не скажу, що це було якесь психологічне втручання, але ми всіх заспокоювали. Комбат до нас заходив і питав: "Ну, як ви тут, як справи? – "Перша психологічна допомога, у нас все добре" (сміється).

Разом з нами були цивільні, які просто не розуміють, що таке артобстріл. Хочуть вийти покурити на вулицю, бо вони думають, що якщо поряд з ними зараз не падають снаряди, значить, можна вийти спокійно покурити. Ми їм пояснювали, що ні, виходити не можна, почекайте більш безпечного часу.

Ми мали їхати на наступний день після артобстрілу, але ми з колегою Наталею Саратовцевою вирішили, що це погано позначиться на нашій репутації, якщо ми одразу після обстрілу поїдемо (сміється) і залишились ще на 2 дні.

Я їжджу в АТО у вільний від роботи час. Частіше і на довше, на жаль, не виходить.